– Павле, Павлусику! Не кидай нас! Як же ми з Ірою без тебе? Вона лише тебе, як батька знає! — відповіла йому жінка стривоженим голосом.
– На аліменти навіть не смій подавати! Ти не отримаєш жодної копійки на свою доньку! – вигукгув чоловік.
Іра якраз стояла в передпокої, тримаючись за ручку вхідних дверей. Вона боялася зачинити їх, бо дверний замок видасть характерне «клацання», і дорослі неодмінно його почують.
А Іра цього не хотіла. Вона повернулася з прогулянки трохи раніше, ніж зазвичай, почула розмову дорослих у кімнаті і всіма силами намагалася вникнути в її суть. Голоси тих, хто розмовляв їй, були добре знайомі — це її улюблені батьки. Але Іру дуже здивував, і навіть налякав сам тон розмови. Мама і тато спілкувалися один з одним зовсім не так, як завжди.
Мама чомусь гірко плакала і, як зрозуміла дівчинка, намагалася заспокоїти батька. А він говорив якимсь злим чужим голосом, вимовляючи слова, значення яких дев’ятирічна Іра ніяк не могла зрозуміти: «аліменти», «розлучення».
Іра була єдиною дитиною в сім’ї. Батьки кохали один одного, а її любили ще більше. За свої дев’ять років життя вона вже встигла кілька разів побувати в закордонних поїздках, хвалилася перед однокласницями та дівчатками у дворі гарними сукнями, дорогими іграшками, найкращими солодощами. Вона мала буквально все, про що інші діти могли тільки мріяти.
Зрозуміло, що за кілька років свого свідомого життя дівчинка вже звикла до розкоші. Вона точно знала, що батьки люблять один одного, а її просто обожнюють. Життя здавалося маленькій Ірі неймовірно цікавим і безтурботним. Власне, таке воно й було до того моменту, коли вона вкотре не повернулася з прогулянки. Того дня закінчилось усе.
Дівчинка прибрала худу руку з дверної ручки, протяг тут же скористався цим моментом, різко зачинивши двері. Вони ляснули так сильно, що Іра сама здригнулася від несподіванки. Після того, що сталося, продовжувати ховатися в передпокої було просто безглуздо.
Батьки відразу замовкли, зрозумівши, що Іра увійшла додому. Але дівчинку дуже здивувало, що цього разу ніхто не кинувся до передпокою зустрічати її. Мама чомусь не виходить з кімнати і не пропонує їй поїсти, та й батько не поспішає до передпокою, щоб, як завжди, підхопити на руки і весело кружляти в повітрі улюблену донечку.
Іра на якийсь час застигла в коридорі, але стояти довго і просто мовчати не змогла. Дівчинкою опанував якийсь дивний переляк, але вона все ж таки подолала страх, зняла сандалії і навшпиньки пройшла в ту кімнату, звідки долинали голоси батьків.
Перед очима дівчинки постала неймовірно дивна картина. У кімнаті справді знаходилися дві найближчі для неї людини — мама й тато. Але відбувалося щось незвичайне та лякаюче. Дівчинка ніяк не могла зрозуміти, чому веселі та люблячі батьки цього разу так дивно мовчать і не звертають на неї жодної уваги.
Мама сиділа у кріслі, опустивши голову. Ірі навіть здалося, що періодично вона витирає сльози з лиця. А батько спритними рухами діставав з шафи свої речі і квапливо вкладав у розкриту валізу на ліжку.
– Тату, а ми що, кудись їдемо? Відпочивати чи що? – поцікавилася Іра, звернувшись до батька.
– Так. Я їду, а ви залишаєтеся відпочивати. – відповів чоловік, навіть не глянувши на доньку.
– Мамо, ти чому плачеш? Це через те, що тато їде у відрядження? – звернулася вона до матері.
– Іро, йди до своєї кімнати. Я тебе покличу потім і нагодую.
Дівчинка слухняно вирушила до своєї кімнати, але на виході повернулася і хотіла ще щось уточнити у батька:
– Тату, а ти… – почала Іра, але не встигла договорити, бо батько не дозволив їй цього зробити.
– Слухай, тобі твоя мати сказала, щоб ти йшла до кімнати. То послухай її та йди вже! Звикла ніколи не слухатися і все робити наперекір!
Ці слова, почуті на свою адресу, приголомшили дівчинку. Вона більше не змогла залишатися в кімнаті батьків, тому квапливо вийшла і забігла до своєї кімнати.
Через кілька хвилин Іра побачила батька, який уже на той час закінчив упаковувати свою валізу і переніс її до передпокою. У голові дівчинки промайнула думка про те, що треба вийти і попрощатися з батьком, якщо він їде у відрядження. Але в останній момент вона передумала і продовжила сидіти на своєму дивані з книгою в руках, вдаючи, що захоплена читанням.
Потім Іра ще раз побачила батька, що промайнув перед її дверима.
Так, власне, цей чоловік, який несподівано став чужим, насправді і не був її батьком. Як пізніше з’ясувалося, мама була при надії від незнайомого чоловіка, вже перебуваючи у стосунках із майбутнім чоловіком, поїхала відпочивати і згрішила з молодим барменом.
Довгі дев’ять років жінці вдавалося ретельно приховувати той факт. Іра була, як дві краплі води, схожа на неї, тож до зовнішності дівчинки не було жодних претензій. Все було чудово доти, поки чоловік не почав наполягати на другій дитині, тому що дуже мріяв про сина.
Вони неодноразово намагалися “запланувати” малюка, але жодного разу так і не вийшло. Спочатку чоловік відправив перевірятись дружину. Результати не виявили у жінки жодних проблем.. Не довго думаючи, чоловік перевірився сам. Результати його приголомшили.
Виявилось, що він не може мати дітей. Потім чоловік зважився ще на одне контрольне обстеження, але його результати також виявилися незмінними. Все вказувало на те, що Іра не може бути його донькою. Він не став хотів нічого говорити дружині, сам зважився на тест. Здогадки підтвердилися.
Прихопивши всі документи, чоловік подався до дружини і зажадав від неї пояснень. Спочатку мати дівчинки намагалася викрутитися із ситуації, але заперечувати щось було безглуздо. Тоді вона розповіла чоловікові всю правду, десь у глибині душі щиро сподіваючись на прощення. Адже Павло уже звик до маленької Іринки, любить її і не може просто так піти. Але чоловік виявився не таким. Зібрав речі та пішов.
З того часу Іра його більше не бачила ніколи. Спочатку вони жили з матір’ю непогано, але згодом жінка буквально вмить змінилася. Почала пропадати з дивною компанією. Змінювати залицяльників один за одним.
Ще перших двох Іра називала “татами”, потім припинила. Інколи навіть ім’я чергового маминого дружка згадати було важко.
Щасливе життя Іри змінилося раптово. Більше не мала ні гарних суконь, ні дорогих іграшок. А з усіх солодощів тільки варення, яке бабуся привозила із села.
Бабуся по лінії матері жила у селі. Вона чудово знала про все, що сталося в житті доньки і намагалася якнайчастіше провідувати маленьку онучку.
– Доню, ну що ти робиш? Пішов від тебе чоловік, але це не привід, щоб влаштовувати таке! Я тебе теж одна виховала і нічого. Та мільйони жінок так живуть! — жінка вкотре намагалася достукатися до доньки.
– Мамо, годі! Набридли ви мені всі! І Ірка теж! — тицьнула пальцем грубо.
– Ну то давай тоді я її до себе в село заберу, там ходитиме до школи. – Запропонувала жінка.
– Забирай. Мені взагалі байдуже…
Влітку Іра поїхала до бабусі на канікули та залишилася в селі надовго. Їй було сумно розлучатися з подругами, не хотілося переходити вчитися до сільської школи. Але тепер вона жила з бабусею, їй не треба було дивитися на витівки матері і косі погляди її “шанувальників”.
Так Іра прожила п’ять років. Коли дівчинка закінчила дев’ятий клас, бабусі раптово не стало. Залишатися в селі дівчинка більше не могла. Потрібно було повертатись до матері додому.
– Та добре, що ти вернулася. Он допоможеш мені з Дмитриком, набрид вже, хнипає цілими днями… — такими словами зустріла матір Іру..
На той час Ірчина мама вже встигла народити хлопчика Діму. Хто був батьком дитини, жінка пам’ятала невиразно. Але гордо називала себе матір’ю-одиначкою.
Іра ніби знову повернулася в минуле. Тільки тепер усе було ще гірше — її кімната перетворилася на якусь комору з обшарпаними стінами. А мама на шлях істиний так і не стала.
Іра не витримала цього. Спочатку вона хотіла повернутися до рідної школи, щоб закінчити десятий та одинадцятий класи, але потім передумала. Самостійно подала документи до коледжу, вступила та на початку осені переїхала до студентського гуртожитку.
Мама їй не дзвонила, а дівчина і не шукала особливих контактів із нею. У коледжі вона познайомилася з Артемом. Спершу вони просто зустрічалися, потім вирішили жити разом, винайняли квартиру.
Якось їх, як найкращих студентів, направили до столиці для участі у форумі. Обличчя одного з промовців здалося Ірі дуже знайомим.
Під час перерви вона підійшла ближче до цього чоловіка. Сумнівів не було — це той самий чоловік, якого вона цілих дев’ять років вважала за рідного тата.
Він також побачив її і впізнав:
– Іро? Ти? Виросла … – розгублено промовив він.
– Виросла. — навіщось ствердно відповіла дівчина.
– Як ти? — спитав чоловік.
– Добре. – відповіла Іра і відійшла вбік.
Більше вони ніколи не спілкувалися.
Через рік Іра закінчила навчальний заклад, вступила заочно у виш. А ще через рік вони з Артемом побралися і почали вити своє сімейне гніздечко. У них підростає малюк і на цьому вони зупинятися не збираються… Іра дуже любить свого сина і точно знає, що як би не склалися обставини в її житті, вона ніколи не допустить, щоб її дитина, в пориві відчаю, твердила, як мантру: “Не кидайте мене, будь ласка, дорослі…”
