— Ні, ти бачила, бачила? Іде, наче справжня королева, а сама ж — покинута, розлучена. А вбралася як, мабуть, грошей на рік уперед назаймала.
— Василівно, скажи, тобі що, легше від того, що твій син нещасний?
— А з чого це він нещасний? — обурилася Василівна. — Чого це нещасний? Звісно, коли до жінки причепишся — потім не відчепишся. А мати допомогла, очі відкрила. Тепер у місті живе, на гарній посаді працює.
Увесь сільський бомонд збирався на Горі.
Горою в селі називали місце, куди колись насипали велику купу піску. Мабуть, щось будувати збиралися, та передумали. Пісок згодом укрився травою. Хтось збив кілька лавок, і місце це припало до душі місцевим бабусям, жінкам та дідам.
Збиралися вони там після робочого дня, а хто вже не працював — той сидів із самого ранку. Горбочок високий, тож видно з нього все село. А кому ж не хочеться бути в самому центрі сільського життя?
Василівна була колишньою свекрухою тієї самої пані, яка щойно наважилася пройти повз них у святковій сукні.
Ольга була заміжня за її сином лише пів року — більше не витримала. А Василівна сподівалася, що вони і місяця разом не про живуть. Вона навіть на весілля сина не пішла, демонстративно плакала біля воріт.
Вона навчала, пестила й леліяла синочка, щоб він у місті жив, чогось досяг, а не одружувався на сільській хитрій простушці.
Ольга не була ні хитрою, ні простачкою. Пів року терпіла, спостерігала, як Костя рветься між нею та матір’ю, а потім зібрала свої речі й пішла.
Костик провів біля її воріт два дні. Правда, і Василівна не відставала: вона сварила його біля тих самих воріт так, щоб усі чули. А потім він зібрався й поїхав.
Василівна плакала, тягла його за руки та ноги. Але він мовчки склав чемодан і подався кудись до міста. Спершу Василівна навіть із дому не виходила — на людей дивитися не хотіла. А потім отримала перший переказ від сина, такий, що зарплата будь-кого в селі й близько не стоїть. Ну і все — знову на Горі Василівна була першою.
— У місті? От як тільки ти його “відірвала”, так і сама більше його не бачила.
Василівна сердито глянула на подругу.
— Він працює в тяжких умовах. Як закінчиться вахта — тоді приїде. А ти не говори, якщо не знаєш. — Жінка хотіла пояснити, хто тут на Горі насправді “головний”. Але часу не було.
Незрозуміло було, куди ця Ольга прямувала. Та ще й так одягнута! А найголовніше — звідки гроші на таке вбрання? Невже чоловіка завела? Треба терміново все дізнатися і Кості повідомити, щоб знав яка вона.
— Ні, ви краще скажіть, звідки в неї гроші на такі тряпки? Вона що, учителькою отримує стільки? Там же й зовсім не платять.
— Ай, а тобі до всього є діло. Може, і завела когось? Ольга ж красива й розумна жінка.
— Господи, та що там такого красивого, розумного? Не розумію. Ось у міських — у них справді порода. — фиркнула Василівна.
— Ох, Василівно, — заговорила бабця, — життя тебе ще покарає, побачиш. Чим Оля тобі погана була? Твій син її любив, діточок би вже мали. А так — ні сина не бачиш, ні онуків не дочекаєшся.
— Ну так, ти, звісно, своєму Тарасові дуже гарну жінку підібрала. Скільки вона тобі вже троє внуків подарувала, і ще п’ятеро народить? Тобі ж можна ні про що не думати, нехай інші годують. Ти, Макарівно, дурість свою не показуй.
— Дурість тільки з тебе й тече! Мої онуки виростуть, старій бабці допомагатимуть, а в тебе нікого немає. І син тебе залишив, бо ти погана жінка, погана! — Макарівна вскочила.
Чим би закінчилася ця суперечка — невідомо. Можливо, навіть дійшло б до серйозної сварки. Та саме в цей момент з магазину вийшла Оля, у руках два великі пакети тримала.
Баби здивовано переглянулися. Зазвичай у таких кількостях сільські закуповуються продуктами лише до свята. А тут, здається, нічого не передбачалося. Та й день народження у неї лише взимку.
— Гостей чекає, напевно. А що, дівчина приваблива — довго одна не буде.
Василівна скривилася. Чомусь ці слова були їй неприємні. І про колишню невістку вона нічого говорити не стала.
— Гаразд, бабо, — промовила, — справи у мене. В городі треба прибратися. Ніколи мені з тобою балачки вести. До завтра.
Василівна пішла до дому. Треба б сину подзвонити, розповісти, що недовго сумувала. Хай нарешті зрозуміє, що мати була права.
До вечора стомилася так, що й сил зовсім не залишилося. Промайнула думка: якби невістка була, можна було б лише накази віддавати. Потім вона подумала, що тут хтось інший буде господарювати, і відкинула всі ці дурні думки.
Вранці сходила в магазин за хлібом, постояла там, дізналася від продавщиці, що колишня невістка купувала.
— Дивно, — подумала, — кому це вона таке набирає? Живе ж сама.
Любка здивовано подивилася на Василівну.
— Так я зрозуміла, що для Кості, — сказала вона.
Василівна розреготалася.
— Люб, ти що, з Місяця впала? — вигукнула Василівна. — От розсмішила. Костя з нею вже давно не живе. І слава Богу, дасть Бог, нормальну жінку собі знайде.
— Ой, дивна ти, Василівна. Син би під боком жив, онуків би няньчила.
— Дивна чи ні, — відповіла та, — а я знаю, чого хочу для свого сина. Ладно, ніколи мені.
— Почекай, Василівна, — продовжила Любка. — А Костя коли востаннє приїжджав?
— Коли треба, тоді й приїжджав, — відповіла Василівна. — Вам усім до нього ніякого діла. Приїде скоро, і щоб ви свої погані язики прикусили.
Василівна вийшла з магазину в дуже поганому настрої. Краще б і не питала — тільки засмутилася. На Горі вже сиділи баби. Спершу Василівна хотіла пройти повз, але потім вирішила зайти: раптом якісь новини, про які вона ще не знає.
— Здорово, баби! Що, караулите вже?
— Караулимо, Василівна, приєднуйся!
— Та мені особо ніколи… Ну добре, трохи посиджу, так і бути.
— Глянь-но, Олька така нарядна, знову в магазин побігла. — шепотіли баби. — Ну точно, гості. Точно дівчина заміж піде.
Василівна фиркнула, але промовчала. Їй до цієї справи діла немає. Позбулася — і добре.
Як тільки Ольга сховалася в будинку, на дорозі показалася машина. Макарівна піднесла руку козирком до брів. — Не нашинська якась машина, — сказала вона.
Ні в нас таких нема. Баби, як за командою, повернули голови й приклали долоні до чола.
— Точно. Дивіться, хтось їде на таксі з шашечками. Ось кому грошей діти нікуди.
Василівна, як і всі, повільно повертала голову з долонею-козирком, проводжаючи таксі.
Машина майже проїхала повз горбок, як раптом загальмувала й зупинилася. Потім трохи відкотилася назад. З машини вийшов чоловік і махнув їм рукою.
Василівна підскочила.
— Костя, синку! — кинулася до нього обніматися. — А чому ти не написав, не подзвонив? Ой, я ж нічого не приготувала. — Нічого, — відповіла вона сама собі, — швиденько, прямо зараз все зробимо.
— Мам, нічого готувати не треба. Там, куди я їду, вже все приготовано.
— Не зрозуміла… куди ти їдеш? — Василівна моргала, а в душі підіймалася хвиля образи. Син не до неї, а кудись в інше місце спершу.
— Синку, як це так? — обурилася вона. — Твої друзі не можуть почекати день-два?
— Мам, та при чому тут друзі? — відповів Костя. — Я їду до дружини. А якщо захочеш, ввечері завітаємо й до тебе.
— До дружини? — здивовано перепитала Василівна. — Ти що, одружився? Ти жартівник, Костя. — Василівна старанно намагалася посміхнутися, щоб заглушити те розуміння, яке поступово приходило до неї.
— Мам, ну ти все прекрасно знаєш, — промовив син. — У мене є дружина.
— Та яка ж вона тобі дружина? — не відступала Василівна. — Ви ж уже розлучені! Що ти кажеш? Не можу зрозуміти. — Василівна міцно тримала сина за рукав і відпускати не збиралася.
— Мам, я зупинився, тебе побачив і вирішив пояснити. Але я їду до Олі і житиму з Олею. Якби вона мене не простила, я б і не приїхав. А тобі що хочу сказати: більше не лізь у наші справи. Не дозволю я тобі, — твердо додав Костя. — Оля нічого поганого тобі не робила. Навпаки, мовчки терпіла всі твої насмішки. А якщо будеш продовжувати так поводитися, я теж перестану з тобою розмовляти.
Василівна мовчала хвилину, а потім заголосила на все село:
— Зачарувала, зачарувала зміюка, мого сина! Від матері відмовляється ради якоїсь спідниці!
— Мам! — Костя крикнув так голосно, що Василівна здригнулася і замовкла. — Перестань, будь ласка, влаштовувати концерти. Прошу тебе, не роби гірше, ніж уже є.
Він розвернувся й сів у машину. Василівна зі сльозами на очах спостерігала, як таксі доїхало до дому Ольги, як її син вийшов з машини, як Ольга повисла на його шиї.
Василівна повернулася до тих, хто весь цей час мовчки сидів на горбку:
— Бачили? Ви це бачили? Змія підколодна!
Макарівна зітхнула:
— Знаєш що? Чомусь ніскільки тебе не шкода. Правда, бабоньки? А Костя молодець. Нарешті згадав, що час відірватися від твоєї спідниці.
— Що ви таке говорите? — обурилася Василівна. — Ви взагалі чули, що він казав? Треба гадюку спалити разом із домом!
— Ну й дурепа ти, Василівна, — вставилася Макарівна. — Світ таких не бачив. Сиди тепер одна вдома, нікому не потрібна. А все через твій характер.
Баби, не домовляючись, піднялися зі своїх місць і потяглися по домівках. А Василівна так і залишилася сама. Вона повернулася до дому Ольги.
— Нема нікого… Всі, мабуть, у домі святкують. А її, звісно ж, не запросили. Вона б і не пішла, але могли б хоча б покликати.
Вона постояла трохи, потім тихо пішла до свого дому. Там її ніхто не чекав. Навіть кішок у господарстві не було — лише бруд від них.
Весь день пролежала на дивані, навіть ліжко не застеляла. Душа боліла за себе, за сина. Думала, думала, адже все вона робила для нього, все заради нього, а він ось так з нею. Внутрішній голос противно пищав: Кості вже 33 роки, а ні дітей, ні сім’ї, а їй усе не так.
Але прийняти, що син вибрав не її, а цю Ольгу, Василівна ніяк не могла.
На другий день, коли Василівна вже вирішила, що й душу Богові від дасть тут на дивані, бо нічого не хотілося, двері відчинилися.
— Добрий день. Можна?
Василівна відкрила очі. Перед нею стояла Ольга.
— Костя поїхав у місто, а я ось до вас, поки він не знає.
Василівна сіла, мовчки подивилася на неї, а потім промовила:
— Чого прийшла? Сказати, що все одно все по-твоєму вийшло?
Ольга зітхнула, поставила стілець і сіла навпроти.
— Ні, — почала вона. — Я прийшла поговорити. Не хочу, щоб між нами стояла стіна. Ви дуже дорогі для Кості, і йому тяжко. Маріє Василівно, хіба погано жити мирно, ходити в гості одне до одного? Чому ви так? Ви ж знаєте, у мене матері немає, а я так хотіла, щоб ви нею стали. Але не вийшло. А Костю я люблю, і він мене любить. І тепер уже точно ніщо нас не розлучить.
Василівна всхлипнула. Потім ще раз — тай розридалася.
— А мені що робити? Як? Ти забрала в мене єдиного сина! Тепер я зовсім одна…
— Ніхто вашого сина у вас не забирав, — заспокоювала її Ольга. — Ось він живе всього через три будинки. Вам лише крок назустріч зробити — і все буде добре. — Ми заяву, щоб знову розписатися, давно вже написали, — додала вона. — Сьогодні о 15-й, а ввечері вирішили трохи посидіти. Якщо захочете — приходьте, ми будемо раді, чесне слово.
Ольга вийшла, а Василівна плакала й плакала, поки зовсім не втомилася. Подивилася на годинник, підскочила:
— Ох ти ж, господи, що я сиджу? Треба щось робити!
Кинулася через вулицю:
— Макарівна! Макарівна, де твій Микола? Терміново треба в райцентр подарунок купити!
Вечором на Горі було стільки народу, що вільних місць не залишилося. Баби перегукувалися:
— Дивно, Василівни вже який вечір немає…
— Та нічого дивного, — махнула рукою Макарівна. — У молодих сьогодні роспис – святкувати йдуть.
— Брехня! — обурилися інші. — Вона ж Ольку на дух не переносить!
— Переносить… не переносить… — тихо обмінялися словами баби.
— Микола її сьогодні в місто за подарунками возив, — втрутилася інша. — Говорив, що всю машину забили, три пенсії точно витратила.
І як би на підтвердження цих слів з двору вийшла Василівна. Нове, нарядне полотняне вбрання, яскраві пакети з бантами в руках. Поздоровалася з бабами й прямо пішла до дому Ольги.
Баби зітхнули:
— Ох, Оля добра душа, таку змію простила.
— Та погодьтеся, стара ж зовсім Василівна, Костю пізно народила. Може, зрозуміла, що старість проведе біля вікна в самотності, можливо, порозумнішала.
Василівна не могла натішитися новим життям. Олі те, Олі й се… А коли Ольга сказала, що при надії, Василівна і розплакалася:
— Прости мене, Олечко, дурну стару, прости! Обіцяю: буду найкращою бабусею для онука. І тобі постараюся стати другою мамою.
Ольга усміхнулася і обійняла її:
— Не плачте. Я знаю, все буде добре.
