Шкільні роки в невеликому містечку над Прутом пролетіли для Мар’яни як один сонячний відблиск на воді. Вона була тихою дівчиною з глибокими очима, в яких, здавалося, відбивалося все небо Буковини. А він – Богдан – був душею компанії, вітром, що не знав перепон. Мар’яна кохала його мовчки, з восьмого класу, збираючи погляди та випадкові посмішки, як дорогоцінні перлини. Богдан же, здавалося, бачив усіх, крім неї: жартував із яскравими однокласницями, ганяв на мотоциклі та мріяв про великі звершення.
Все змінилося в одинадцятому класі. Весняне повітря, солодкий аромат квітучих садів чи, можливо, передчуття розлуки змусили Богдана нарешті зупинити погляд на Мар’яні. Їхній перший танець на випускному став початком короткої, але палкої історії. Вони обіцяли одне одному небо і зорі, вірили, що їхнє почуття сильніше за час і відстань.
Проте життя мало свій сценарій. Богдан обрав шлях честі та випробувань, поїхавши до столиці опановувати науку бути захисником. Мар’яна ж залишилася вірною рідному краю, вступивши на філологічний факультет у Чернівцях. Листи летіли через усю країну – спочатку щодня, потім щотижня. Вони пахли надією, але з кожним місяцем ставали коротшими. Життєвий вир затягував обох: Богдана – сувора дисципліна та гартування характеру, Мар’яну – навчання та нові знайомства.
Після університету Мар’яну направили вчителювати у мальовниче село неподалік від міста. Там вона зустріла Степана.
Він не вмів складати вірші й не обіцяв зірок, але він був поруч кожного разу, коли їй потрібна була допомога. Степан був людиною діла – надійним, як кремінь, і впертим у своєму бажанні завоювати серце молодої вчительки.
Його залицяння були наполегливими, а часом навіть надмірними. Коли стало зрозуміло, що під серцем Мар’яни забилося нове життя, Степан, як справжній чоловік, не вагаючись, повів її до вівтаря, взявши на себе відповідальність за їхнє спільне майбутнє.
Десятиліття промайнули в праці та турботах. Вони збудували дім, який пахнув хлібом та затишком, виховали сина Андрія та доньку Оксану.
Степан був гарним господарем, хоч і суворим. Мар’яна звикла до свого життя, приглушивши спогади про Богдана десь у найтаємніших куточках душі. Але доля – вередлива пані.
Степан пішов рано, лишивши Мар’яну вдовою у великому будинку, де кожен куток нагадував про прожиті роки.
Самотність стала її постійною супутницею, розбавленою лише недільними візитами дітей та галасом онуків на канікулах. Школа, де вона пропрацювала все життя, теж залишилася в минулому – пенсійний вік покликав на відпочинок, даючи дорогу молодим педагогам.
І ось одного літнього дня, якраз на іменини, поштарка принесла конверт. Запрошення на зустріч випускників – п’ятдесят років по тому. Серце Мар’яни тьохнуло. Вона згадала, як пропустила попередню зустріч через хворобу чоловіка. Тепер же ніщо не тримало її.
Жінка готувалася ретельно: нова сукня кольору стиглої вишні, витончена зачіска. Вона запитувала себе: чи впізнає вона тих хлопчиків і дівчаток у сивих дідусях та бабусях? І головне – чи прийде він?
Коли вона переступила поріг рідної школи, світ на мить зупинився. Серед натовпу вона відразу впізнала його – статного, з прямою спиною, попри срібло у волоссі. Богдан.
– Ну, здрастуй, втікачко! – промовив він, і в його голосі Мар’яна почула ті самі нотки, що й пів століття тому. Він міцно обійняв її, і на мить їй здалося, що час розчинився.
Вечір минув у розмовах. Богдан розповів, що він полковник у відставці, теж овдовів кілька років тому. Син і донька живуть за кордоном, і він залишився один у великій київській квартирі.
– Мар’янко, – сказав він пізно ввечері, коли вони гуляли шкільним подвір’ям, – ми обоє вільні. Наші діти дорослі, у них своє життя. Навіщо нам доживати віку на самоті? Продай свій будинок, переїжджай до мене в Київ. Ми спробуємо повернути те, що втратили тоді, на пероні. Дай нам шанс запалити вогонь на старому попелищі.
Це було божевілля, але Мар’яна, яка все життя була розсудливою, раптом відчула, що хоче цього дива. Вона погодилася.
Гроші від продажу родинного гнізда віддала доньці Оксані – та якраз мріяла про власну справу, затишну кав’ярню-ресторан. Мар’яна вважала, що так буде справедливо: дітям потрібен старт, а їй – лише спокій і кохана людина поруч.
Переїзд до столиці став початком нового і, як вона сподівалася, щасливого розділу. Але реальність виявилася холодною, як київський граніт. Статус дружини офіцера виявився важкою ношею.
Богдан, звиклий до дисципліни та ідеального порядку, почав висувати вимоги, до яких Мар’яна не була готова. Їжа була «недостатньо вишуканою», сорочки випрасувані «не за статутом», навіть її мовчазність тепер його дратувала. Він не шукав у ній споріднену душу, він шукав ідеальну домогосподарку та зручний додаток до свого статусного життя.
Мар’яна старалася. Вона вивчала його звички, терпіла примхи, ковтала образи. Вона намагалася розпалити те саме «багаття», про яке він говорив, але замість полум’я був лише чад.
Богдан став холодним і відстороненим. У його очах вона більше не бачила тієї весняної закоханості – лише сухий розрахунок і розчарування.
Минуло вісім місяців. Одного вечора, за вечерею, Богдан холодно промовив:
– Знаєш, Мар’яно, я думав, ти інша. Ти стала якоюсь… прісною. У тобі немає того вогню, який я пам’ятав. Мабуть, це була помилка. Нам краще розійтися.
Ці слова впали, як каміння. Мар’яна відчула таку приниженість, якої не знала за всі свої шістдесят вісім років.
Вона зрозуміла, що для нього вона була лише черговим варіантом, який не виправдав очікувань. Але найстрашнішим було інше: їй не було куди йти. Будинок продано, гроші вкладено в бізнес доньки.
Оксана, дізнавшись про ситуацію, щиро плакала. Вона любила маму, але її власна квартира була маленькою, а всі кошти були «заморожені» в ресторані.
Бізнес тільки-но почав приносити перші плоди, і вийняти з нього велику суму означало б крах. Вони вирішили, що Оксана щомісяця допомагатиме мамі фінансово, але на власне житло довелося б збирати роками.
Тоді на допомогу прийшов син Андрій. Його дружина Людмила, жінка з золотим серцем, сама запропонувала забрати свекруху до них. І це при тому, що в їхній трикімнатній квартирі вже жила мама самої Людмили, яку перевезли з села після того, як їй стало важко порати господарство.
На подив усіх, дві свахи не просто ужилися, а стали справжніми подругами. Вони розділили обов’язки: одна готувала, інша прибирала, разом вони доглядали за квітами на балконі та вечорами пили чай, обговорюючи серіали чи новини.
Колеги Людмили дивувалися: «Як це тобі так пощастило? Вдома завжди порядок, гарячий обід і спокій».
Проте Мар’яна часто сиділа біля вікна, дивлячись на чуже місто. Вона згадувала свій садок, своїх котів, свій спокійний світ, який вона так легковажно зруйнувала заради ілюзії.
– І що воно мені було засліпило? – зітхала вона. – Свята наївність… Повірила в казку, побігла за посвистом минулого, не відчувши підступу.
Одного разу сваха, вислухавши її чергову сповідь, тихо сказала:
– А ти не думала, Мар’яно, що він це зробив навмисно? Що це була така пізня, холодна відплата за те, що колись ти не дочекалася його, а обрала іншого? Є чоловіки, які не прощають успіху інших у коханні, навіть через пів століття.
Мар’яна здригнулася. Ця думка здалася їй неможливою, але дуже схожою на правду. Богдан вчинив не як офіцер і не як людина, що кохала. Він вчинив як той, хто хотів довести свою владу.
Виявилося, що перше кохання – це не завжди солодкий нектар. Іноді це гіркий полин, який потрібно просто залишити в минулому, не намагаючись воскресити те, що давно стало попелом.
Як ви вважаєте, чи було рішення Богдана свідомою помстою за «зраду» молодості, чи це просто ситуація пміж двох людей, які занадто пізно зрозуміли, що вони стали абсолютно чужими? Чи варто взагалі намагатися повернути те, що минуло пів століття тому?
