— Знаєш, а ти не хочеш розповісти всім правду про те, як ми живемо? — мій голос пролунав спокійно, але твердо, перериваючи гомін за столом. Я поставила келих на стіл, дивлячись прямо в очі Богдану. Гості застигли, їхні обличчя були здивованими.
Богдан напружився, його погляд став холодним.
— Оксано, не зараз. Це мій день народження, давай не псувати свято.
Але я вже не могла зупинитися. Місяці постійної економії та прихованих зусиль переповнили мене.
— Ні, зараз саме час. Ти кажеш, що ти єдиний годувальник у родині, а я просто займаюся домом. Але на які кошти ти влаштував це все? — Я обвела рукою розкішний ресторан з видом на річку, де свічки мерехтіли на столах, а офіціанти кружляли з тацями дорогих страв.
— Це не твоя справа, — прошипів він, намагаючись усміхнутися друзям. — Давай поговоримо вдома.
— Ми ледь зводимо кінці з кінцями, — продовжувала я, звертаючись до всіх. — Я не можу дозволити собі навіть нові шкарпетки, бо кожна копійка йде на найнеобхідніше. А ти витрачаєш 30 000 гривень на один вечір, щоб справити враження? Завтра ти підеш позичати в батьків, щоб ми мали що їсти наступного місяця.
За столом запала тиша, ніби хтось вимкнув звук. Дружина одного з друзів, Наталя, здивовано підняла брови:
— Богдане, це правда?
Він зблід, але швидко опанував себе.
— Вона перебільшує. Все під контролем.
— Ні, не перебільшую, — заперечила я, встаючи. — Я втомилася від цієї гри. Вибачте, що зіпсувала вечір, але це наш останній спільний святковий день. Богдане, з днем народження. І прощавай.
Я вийшла з ресторану, відчуваючи, як серце калатає. Повітря надворі було прохолодним, а в голові крутилася думка: “Нарешті я вільна”.
Але як я дійшла до цього? Чому так довго терпіла? Історія нашого шлюбу була як пастка, яку я сама собі розставила, але тепер я вирвалася. Попереду чекала невідомість, яка вабила, наче пригода.
Все почалося три роки тому, коли я вперше зустріла Богдана. Я працювала дизайнеркою інтер’єрів у невеликій студії в центрі міста.
Мої дні були заповнені кресленнями, зустрічами з клієнтами та пошуком натхнення в журналах і на виставках. Життя здавалося динамічним, повним можливостей.
Одного вечора, після успішної презентації проекту для нового кафе, я вирішила розслабитися в кав’ярні неподалік. Там, за сусіднім столиком, сидів він — високий, впевнений у собі чоловік з теплим поглядом.
— Вибачте, але я не міг не помітити вашу посмішку, — сказав він, підходячи з чашкою кави. — Вона освітлює всю кімнату. Дозвольте пригостити вас чимось?
Я засміялася, здивована такою прямотою.
— Дякую, але я вже замовила. Хоча комплімент приємний.
— Тоді дозвольте приєднатися? — наполягав він. — Я Богдан, працюю в IT-компанії. А ви?
— Оксана, дизайнерка. Добре, сідайте, — відповіла я, заінтригована.
Ми розговорилися. Він розповідав про свої подорожі, про те, як любить відкривати нові місця, і слухав мене уважно, ніби кожне моє слово було важливим.
Того вечора ми обмінялися номерами, і незабаром почалися побачення. Богдан був романтиком: присилав квіти на роботу, влаштовував пікніки в парку, дзвонив серед ночі, щоб побажати добраніч. “Ти особлива, — казав він. — З тобою я відчуваю себе живим”.
Через півроку він освідчився на даху висотки з видом на місто.
— Оксано, ти будеш моєю дружиною? — запитав, стаючи на коліно з каблучкою в руках.
— Так! — вигукнула я, сльози радості котилися по щоках.
Ми обоє мріяли про щасливе майбутнє, про власний дім, про подорожі.
Після весілля ми оселилися в орендованій квартирі на околиці. Я продовжувала працювати, заробляла добре — близько 25 000 гривень на місяць — і відкладала на перший внесок за будинок.
Богдан підтримував:
— Ти молодець, кохана. Разом ми все досягнемо.
Але поступово все змінилося. Він став дратівливим, особливо після моїх пізніх повернень з роботи.
— Де ти була? — запитав якось увечері, коли я повернулася о дев’ятій.
— На зустрічі з клієнтом, проект терміновий, — пояснила я, сідаючи за стіл.
— Знову з тими чоловіками? — його тон став підозрілим. — У твоїй студії повно хлопців, а ти там цілими днями.
— Богдане, це робота. Більшість з них одружені, старші за мене. Не вигадуй, — спробувала заспокоїти
— А ти впевнена, що вони не дивляться на тебе інакше? Ти ж така приваблива, — відповів він, хмурячись.
Спочатку я сприймала це як турботу. “Він мене любить, тому хвилюється”, — думала я. Але ревнощі росли. Він почав перевіряти мій телефон, дзвонити кілька разів на день.
— Чому ти не відповіла одразу? — говорив у слухавку.
— Я була на нараді, — виправдовувалася я.
Одного разу, після важкого дня, він сказав:
— Нам треба поговорити про твою роботу.
Я сіла, втомлена.
— Що не так?
— Я думаю, тобі варто звільнитися і зосередитися на домі, — заявив він серйозно.
— Жартуєш? — я не вірила своїм вухам.
— Ні. Ти чудово справляєшся з господарством. Мені буде спокійніше, якщо ти будеш вдома. Я забезпечу нас.
— А наші плани на будинок? Ми відкладаємо мою зарплату, — заперечила я.
— Я впораюся сам. Довіряй мені, — наполягав він.
— З твоєю зарплатою в 15 000 гривень це нереально. Може, ти звільнишся, а я працюватиму? У мене перспективи.
— Нізащо! Я голова родини, — відрізав він. — Ти не поважаєш мою роль?
Я мовчала. Любов затьмарила розум. Я думала, це тимчасово, і погодилася. Перші тижні вдома були приємними: я відпочила, облаштувала квартиру, експериментувала з рецептами. Богдан хвалив:
— Який смачний обід! Ти найкраща.
Але гроші, які він давав на господарство — 5 000 гривень на місяць — ледь вистачало. Коли я попросила 1000 гривень на перукаря, він здивувався:
— Навіщо? Ти ж вдома сидиш.
— Щоб виглядати добре для себе і для тебе, — пояснила.
— Знайди дешевші варіанти. — відповів.
Я промовчала, але всередині щось надломилося. Життя звузилося до кухні та прибирання. Я економила на всьому: купувала дешеві продукти, відмовлялася від улюблених шампунів.
Моє волосся потьмяніли, я обрізала їх коротко. Перестала фарбуватися, носила старі речі.
— Чому ти так виглядаєш? — бурчав Богдан. — Де та дівчина, в яку я закохався?
— Вона зникла, коли закінчилися кошти на догляд, — відповідала я.
— Не звалюй на мене. Ти просто розслабилася. Раніше старалася через оточення, а для мене — ні, — докоряв він.
Кожна розмова закінчувалася моїми сльозами. Я відчувала себе невидимою. Родина далеко, друзі вірили в нашу “ідеальну” пару.
Одного вечора я заявила:
— Я повертаюся на роботу.
— Ні, — відрізав він.
— Мені нічого носити, закінчилися базові речі, — намагалася переконати.
— Навчися жити скромніше, — сказав.
Тоді я зрозуміла: змін не буде. Страх самотності тримав мене, але я почала шукати фріланс. Знайшла вакансію в маркетинговому агентстві — писати тексти для соцмереж. Без досвіду, але з бажанням. Мене взяли за 8000 гривень на місяць.
Я працювала таємно: вставала о п’ятій, писала до сьомої, потім готувала сніданок. Вдень — тексти, ввечері — вечеря. Ховала ноутбук.
Через місяць з’явилися гроші. Я відкладала 6000 гривень, решту витрачала на себе: новий шампунь, одяг.
Богдан помітив:
— Ти змінилася на краще. Бачиш, мої поради працюють.
— Так, — усміхалася я, тримаючи секрет.
Ми грали роль ідеальної пари перед іншими. На зустрічах з друзями:
— Як справи? — питали.
— Чудово! Богдан забезпечує, я створюю затишок, — відповідала я.
Але напруга росла. Перед його днем народження він оголосив:
— Запрошую друзів у ресторан. Буде круто!
— На які кошти? Ми ледь виживаємо на 20 000 гривень, — заперечила.
— Моя справа. Чоловік повинен тримати марку, — відповів.
У ресторані, за столом з друзями, розмова зайшла про фінанси.
— У нас Олег заробляє більше, — сказала дружина друга. — А ви як?
— Я годую родину, Оксана вдома, — хвалився Богдан.
І тоді я не витримала.
Після того вечора я зібрала речі. Богдан повернувся сам не свій:
— Як ти посміла?
— Я сказала правду, — відповіла спокійно.
— Куди ти підеш? Без копійки? — глузував.
— Я працюю таємно. Маю заощадження і плани, — сказала.
Він здивувався:
— Ти… працюєш?
— Так. І тепер житиму самостійно. Дякую за досвід, — вийшла я.
У готелі, на балконі, я дивилася на місто. Телефон дзвенів від його повідомлень: обіцянки, прохання. Я не відповідала.
Внизу сяяли вогні, люди йшли вулицями. Я посміхнулася: ця нова я, сильна і незалежна, готова до пригод. Життя тільки починається, з новими проектами, подорожами, друзями.
Я вже планувала переїзд ближче до центру, де зможу розвивати кар’єру. Кожна деталь — від ранкових кав до вечірніх прогулянок — наповнювала мене енергією. Свобода смакувала солодко, як перше повітря після дощу.
Головна картинка ілюстратвина.
