Я помітила, що Тарас останні дні якийсь неспокійний. Його очі бігали, він уникав розмов, але я чекала, що він сам усе пояснить. За вечерею я не витримала:
— Щось на роботі? — запитала я, розмішуючи чай.
Тарас зітхнув, ніби збирався з силами, і раптом випалив:
— Я продав машину. Щоб допомогти батькам.
Я завмерла, ложка в руці зупинилася.
— Не порадившись зі мною? — мій голос тремтів від здивування.
— Вибач, усе сталося швидко, — Тарас відвів погляд.
— Швидко? Продати машину за 9 000 доларів — це не швидко! — я намагалася говорити спокійно, але голос зрадницьки тремтів. — Яка допомога батькам? Щось сталося?
Тарас, якому лише 26, ще зі студентських років будував свій бізнес — невелику IT-компанію. Я, репетиторка англійської, заробляла 25 000 гривень щомісяця, і ми разом виплачували кредит за невелику квартиру-студію.
Ми завжди допомагали його батькам — по 5 000 гривень щомісяця, бо пенсія його батька, Василя Петровича, була скромною.
— Ти ж знаєш, батьки змушені економити, — почав Тарас. — Після виходу тата на пенсію їхнє життя змінилося.
Я мовчки їла. Василь Петрович, отримував непогану зарплату, але Марія Іванівна любила розкіш: дорогі сукні за 10 000 гривень, подорожі за кордон. Заощаджень у них не було, і після пенсії життя стало скромнішим.
— Ми ж допомагали, — сказала я. — Навіщо було продавати машину?
— Знайомі запропонували будинок біля моря за 8 000 доларів усього. Я подумав, що це шанс для батьків. Здаватимуть в оренду — і матимуть стабільний дохід.
— А ти на чому їздитимеш? — я не могла повірити. — На моєму? Тарасе, я щодня їжджу до учнів, без машини я як без рук! І тобі вона потрібна для бізнесу.
— Ми могли б ділити твою машину, — невпевнено запропонував він.
— Виключено, — я відрізала. — Ти продав авто, не сказавши мені. Ми три роки разом, виплачуємо кредит, а ти приймаєш таке рішення сам?
Тарас виглядав засмученим, і на мить мені стало його шкода. Але я одразу згадала: продаж машини — це не спонтанність. Він планував це, не довірившись мені.
— Чому не сказав? — я відчувала розчарування.
— Думав, ти мене відмовиш, — тихо відповів він.
— Звісно! — я підвищила голос. — Ми тільки стали на ноги, а ти продав машину, яку купив вдвічі дорожче та ще й за наші спільні весільні гроші!
— Мама казала, що їй незручно брати від нас гроші щомісяця, — пояснив Тарас. — Завтра в неї день народження, я хочу подарувати їй документи на будинок.
Я зітхнула. Його рішення було остаточним, і від мене нічого не залежало.
Наступного дня ми поїхали до батьків. Тарас із гордістю вручив Марії Іванівні документи.
— Сину, це неймовірно! — вона сяяла. — Я знала, що Всесвіт почує мої мрії! Хочеш, покажу тобі мою карту бажань?
Василь Петрович виглядав розгубленим:
— Тарасе, це щедро, але як ти це зробив? Твій бізнес же потребує вкладень.
— Я скористався шансом, тату. Потерплю незручності, зате ви житимете краще.
— Ми й так жили нормально, — здивувався Василь Петрович.
— Але Всесвіт хоче, щоб ми жили ще краще! — засміялася Марія Іванівна.
Я подумала, що, можливо, це не найгірше рішення. Будинок дасть їм дохід, а Тарас зможе зосередитися на бізнесі. Але без машини життя стало складним.
Тарас витрачав 5 000 гривень щомісяця на таксі, втрачав час. Я не могла ділити авто — мої уроки були розкидані по місту.
Через три місяці напруга зростала. Тарас ставав дратівливим.
— Думаю взяти машину в розстрочку, — сказав він якось за сніданком.
— Ти впевнений? — я зітхнула. — У нас квартира в кредиті, ще рік платити. Ми ж хотіли закрити її раніше.
— Доведеться економити, але іншого виходу немає, — відповів він.
— Зате я допоміг батькам, — додав він, ніби виправдовуючись.
Я промовчала. Хотілося сказати, що ми могли й далі допомагати по 5 000, не продаючи машину, але цей діалог уже був.
Перед Новим роком ми дізналися, що чекаємо дитину. Радість змішалася з тривогою — фінансово буде важче. Ми поїхали до батьків Тараса поділитися новиною. Марія Іванівна була в чудовому настрої, але Василь Петрович виглядав засмученим.
— Щось сталося? — стурбовано спитав Тарас.
— Поки я був у від’їзді, мама зробила дурницю, — тихо сказав Василь Петрович. — Мені соромно перед вами.
— Соромно? — обурилася Марія Іванівна. — Я живу щасливо! Кому від цього погано?
— Що сталося? — Тарас нервував.
— Мама продала будинок, — сухо сказав Василь Петрович. — Купила квитки в Бразилію на всі гроші. Знайшла в інтернеті жінку, відправила їй 5 000 за оренду квартири в Ріо. І та зникла.
— Продала? — Тарас застиг. — Навіщо?
— Я побачила передачу про Бразилію! — мрійливо сказала Марія Іванівна. — Пляжі, життя! Це мої мрії з молодості. Всесвіт дав мені знак!
— Мамо, той будинок був для вашого майбутнього! — Тарас підвищив голос.
— Це мій подарунок, я можу робити з ним, що хочу! — огризнулася вона. — Білети в мене, на готель вистачить!
Ми з Тарасом, приголомшені, поїхали додому. Новину про дитину вирішили відкласти.
Того вечора Тарас мовчав. Я спробувала його підбадьорити:
— Знаєш, колись ми сміятимемося з цієї історії.
— Це буде нескоро, — буркнув він, але я відчула, що він вдячний, що я не дорікаю.
Пізніше я почула його розмову з матір’ю:
— Мамо, після Бразилії тобі доведеться повернутися на роботу. Я не зможу допомагати найближчі роки. І тато сказав, що більше не довірить тобі пенсію.
Я пішла заварювати чай, думаючи: “Схоже, Всесвіт відвернувся від Марії Іванівни”.
Через місяць Марія Іванівна зателефонувала з Бразилії. Вразила не її геолокація, а новина:
— Ми розлучаємось, — сказала вона Тарасові. — Я зустріла іншу людину. Він — чарівний, уважний, справжній джентльмен. Всесвіт подарував мені його!
Я аж присіла, почувши це. Тарас мовчав, кліпав, як сич, потім пробурмотів:
— Добре, мамо. Будь щаслива.
Але щастя тривало рівно пів року. Через шість місяців Марія Іванівна дзвонила вже в сльозах. Її нове кохання виявилося пройдисвітом, і тепер вона «на мілені», як сама сказала. Просила грошей.
— Я не маю ні копійки, Тарасику. Мені нема де жити. Треба орендувати житло, — вона замовкла, ковтнувши сльози. — Ти не уявляєш, у якій я скруті.
Тарас розгубився. Позичив гроші в троюрідної сестри, у колеги, і передав матері. За тиждень вона знову дзвонила:
— Я повертаюся. Він зрадив, узяв усі гроші і просто зник. Я в аеропорту. Мені нема куди йти, тато сказав, що до квартири мене не впустить.Ти ж не залишиш маму на вулиці?
Вона й справді повернулася. Стояла в під’їзді з валізою, у туфлях на підборах і з пляжною торбою. Дивилася на мене очима повними очікувань.
— Привіт, люба. Тарас удома?
Я мовчала. Сказати «ні»? А як? Вона ж — мати мого чоловіка, бабуся нашої майбутньої дитини.
Тарас її впустив. Влаштували їй спальне місце на розкладному дивані, купили їй одяг (бо весь її гардероб був «пляжний»), дали ключі. Вона почала розпоряджатися кухнею, хизуватись латиноамериканськими рецептами й жалітись на Василя Петровича:
— Він ніколи мене не розумів. А Жоао, — вона замовкала, зітхала, і знову йшла варити чай з листя папаї.
Я ледь стримувалася.
Ми з Тарасом спали в кімнаті-студії. Він прокидався втомлений, почав дратуватись. Удень я носила важку сумку з книжками до учнів, а ввечері слухала, як свекруха бурчить: “Аби ж ми жили в Бразилії, малюк виріс би під пальмами, чого тут сидіти у цій квартирі-жменці”.
Одного вечора я не витримала:
— Тарасе, ми ж не можемо так далі. Вона не працює, не допомагає, ми витрачаємо все, що маємо.
— Я знаю, — він опустив очі. — Але це мама.
— А я? А твій син, якого я ношу під серцем? Я не хочу, щоб моя дитина жила в боргах через її фантазії. Ми й так розтягнули себе, як гумку.
Я дивилася на нього. Він мовчав. І я вперше сказала те, що боялася вимовити:
— Тарасе, я не витримаю, якщо вона залишиться з нами. Якщо треба — я поїду. У мене є мама, ми зможемо жити у неї перші місяці.
Він підвів очі:
— Ти хочеш піти? Але ж ми сім’я.
— Яка? Де? – сумно зітхнула я, – Ми всі в кредитах. Я взяла додаткову роботу, майже не сплю. Зате твоя мама оформила кредит на диван за 25 тисяч. Бачте, вона має спати у поганих умовах. А вчора вона обирала посудомийку, бо їй настрій такий, що хочеться щось придбати. Я не буду за ті настрої платити. Скільки можна?
Нині я стою перед вибором: Ніби й чоловік у мене прекрасний, ніби треба зберегти сім’ю, у нас дитина скоро буде. Але! Так багато тих: Але.
От як бути?
Головна картинка ілюстративна.
