— Злата теж чекає від мене дитину, — тихо сказав мені чоловік. До народження нашої Оленки залишалося всього кілька тижнів. Мій світ розколовся на два паралельні життя, і я зрозуміла, що більше ніколи не буду колишньою Катериною.
Катерина сиділа в кріслі біля вікна, милуючись осіннім парком. Листя вже пожовкло і повільно опадало, створюючи на землі золотистий килим. Її великий живіт служив нагадуванням про те, що скоро її життя зміниться назавжди. Вони з Михайлом так довго чекали цього моменту. Це буде їхня перша дитина, дівчинка, яку вони вже вирішили назвати Оленкою.
Михайло був її світом, її опорою. Вони одружилися п’ять років тому, і ці роки були наповнені радістю, підтримкою та спільними мріями. Вони разом будували плани, облаштовували сімейне гніздечко, і тепер, коли до появи Оленки залишалося всього кілька тижнів, Катя почувалася найщасливішою жінкою у світі.
Того вечора Михайло повернувся з роботи пізно. Він зайшов у вітальню, де Катя чекала його з вечерею, і виглядав напруженим, не таким, як завжди. Зазвичай, він одразу обіймав її, питав, як вона почувається, але сьогодні він просто мовчки сів на диван, поклавши портфель біля ніг.
— Ти дуже втомився, коханий? — спитала Катя, підійшовши до нього.
— Ні, просто був важкий день, — відповів він тихо, не дивлячись на неї.
— Щось трапилося? — Катя відчула, як її серце стискається від недоброго передчуття.
Михайло зітхнув, провів рукою по обличчю і подивився на неї з виразом такої провини та болю, що Катя ледь утрималася, щоб не скрикнути.
— Нам треба поговорити, Катю. Це дуже серйозно, — його голос тремтів.
— Про що? Щось із роботою? Чи з нами? — вона відчувала, як хвилювання наростає.
— З нами, — ледь чутно промовив він. — Я не знаю, як тобі це сказати.
Катя сіла поруч, поклавши руку на його плече.
— Кажи, Михайле. Будь ласка, просто скажи.
Він зробив глибокий вдих, ніби збираючись із силами.
— Катю, я зустрів іншу жінку. Це сталося кілька місяців тому. Я знаю, що це погано, я не виправдовую себе, — він говорив швидко, на одному диханні.
Катя відчула, як земля вислизає з-під ніг. Вона мовчала, намагаючись осмислити почуте. Зрада. Тоді, коли вона носить його дитину.
— Як її звуть? — спитала вона крижаним тоном.
— Злата, — прошепотів Михайло.
Наступні слова, які він сказав, пролунали, як грім серед ясного неба, і остаточно зруйнували її світ.
— Злата теж при надії. Вона чекає мою дитину.
Катя відсахнулася від нього, притискаючи руки до живота. Вона не могла говорити, дихати. Це був нестерпний душевний біль. Вона дивилася на Михайла, на його бліде обличчя, і не впізнавала його. Це не міг бути її Михайло.
— Це неможливо, — прошепотіла вона, хитаючи головою. — Ти жартуєш? Скажи, що це поганий жарт!
— Я хотів сказати тобі раніше, але не міг, — Михайло підвівся і почав ходити по кімнаті. — Я заплутався. Я люблю тебе, Катю, але… я не можу залишити й ту дитину.
— Любиш? Ти любиш мене і робиш таке? — сльози градом потекли по її щоках. — А як же наша донька? Як же Оленка? Вона скоро народиться, Михайле!
— Я буду про неї дбати, я буду приходити, я…
— Не смій, — перервала його Катя. — Не смій говорити про турботу, коли ти зруйнував усе. Як ти міг? Як ти міг зрадити мене в такий час?
Вони довго розмовляли. Ні, це була не розмова, а потік болючих звинувачень, виправдань, сліз і нерозуміння. Михайло наполягав, що він повинен підтримувати обох дітей, і тому він вирішив піти до Злати. Він обіцяв Каті фінансову допомогу, обіцяв, що буде хорошим батьком для Оленки. Але для Каті його обіцянки нічого не важили. Вона відчувала себе самотньою, покинутою в найвідповідальніший момент життя.
Наступного дня Михайло зібрав речі й поїхав. Його відхід був тихим, майже непомітним, але він залишив після себе порожнечу, яку, здавалося, ніколи не заповнити. Катя залишилася сама у великій, тепер уже холодній квартирі, серед дитячих речей, які вони так старанно обирали разом.
Вона подзвонила своїй найкращій подрузі Оксані. Оксана приїхала одразу і, вислухавши всю історію, міцно обійняла Катю.
— Катюша, тримайся, рідна. Ти сильна, ти впораєшся. Ти мати, і тепер твоя головна мета — твоя донечка, — казала Оксана.
Катя звернулася до батьків. Вони були здивовані, але їхня підтримка була безмежною. Її мама, Марія, приїхала і залишилася з нею, допомагаючи пережити цей період і готуватися до пологів.
Дні тягнулися повільно. Катя намагалася не думати про Михайла, не дивитися його фотографії, не відповідати на його повідомлення. Вона зосередилася на собі та майбутній дитині. Вона багато гуляла в парку, читала книги, слухала музику. Мама і Оксана не давали їй сумувати, намагалися відволікати її.
За кілька тижнів народилася Оленка. Це було непросто, але коли Катя вперше взяла свою донечку на руки, біль від зради відступив. Оленка була крихітним дивом, її маленькі пальчики, її спокійний погляд — усе це наповнювало Катю новою силою та любов’ю. Вона зрозуміла, що тепер її щастя залежить тільки від неї та її доньки.
Михайло приходив. Він приносив подарунки, намагався поговорити, але Катя трималася відчужено. Вона дозволяла йому бачити доньку, але їхнє спілкування було мінімальним, тільки про дитину. Його спроби виправдатися, пояснити свій вибір, вона ігнорувала.
Через деякий час Михайло повідомив, що у нього теж народилася дитина — син, якого назвали Андрієм. Він виглядав втомленим і нещасним. Життя на дві сім’ї виявилося набагато складнішим, ніж він собі уявляв. Злата, як виявилося, вимагала більше уваги та фінансових витрат.
Катя слухала його і відчувала лише порожнечу. Вона вже не злилася, не плакала. Її серце більше не нило. Воно було зайняте любов’ю до Оленки. Вона вирішила, що тепер її шлях — це шлях самостійної, сильної жінки та матері.
Вона знайшла роботу, змогла поєднати виховання доньки та професійну діяльність. З часом вона відновила свої старі захоплення, знайшла нових друзів. Вона квітла, а її донька росла щасливою і усміхненою.
Михайло продовжував брати участь у житті Оленки, і вона знала, хто її тато. Але Катя навчилася жити без нього. Вона зрозуміла, що іноді найбільше розчарування може стати початком нового, кращого життя.
Катерина пережила зраду та самотність у найважчий момент свого життя, але знайшла в собі сили, щоб стати щасливою матір’ю. Чи зможе вона колись пробачити Михайла і чи варто це робити? Як ви вважаєте, чи може сім’я, зруйнована на такому етапі, мати спільне майбутнє хоча б як друзі?
Напишіть свою думку в коментарях. Мені дуже важливо почути вашу історію чи ваші роздуми. І не забудьте поставити вподобайку, щоб цю історію побачило якомога більше людей! Дякую.
