Злата чекала чоловіка з роботи. У них сьогодні річниця весілля. Чотири роки. Стіл накритий. Подарунок приготований. Денис затримувався. Забув? Нарешті двері відчинились. “Точно забув, навіть квітів не приніс”, промайнуло в голові Злати.
— Нам треба поговорити, — сказав чоловік, коли зайшов у квартиру.
— Вітаю! — дружина підійшла до нього обняла й піднесла маленьке тістечко у формі серця.
— Ах. Так, зовсім забув. Та й ні до чого вітання. Я вирішив від тебе піти.
— Що? Чому? — здивувалася дружина.
— Ми живемо чотири роки. Вже чотири! А ти все не можеш подарувати мені дитину. Я хочу сина, ну чи хоча б доньку. Маму мою до нас перестала пускати. І сестру теж. А вони ж моя родина.
— Щодо дітити, я була у лікаря. Зі мною все гаразд. Проблема може бути з твого боку, проте ти не хочеш йти до лікаря. І хто винен? А щодо твоєї мами й сестри, ти й сам бачив. Вони мене в моєму ж домі ображають, а ти мовчиш. Сидять і обговорюють мене при мені ж, не соромлячись. То я нафарбована не так, то сукня не така, то посуд не модний, то шпалери страшні.
— Як я їм скажу? Це ж мама. Її поважати треба.
— А мене не треба поважати? Я дружина твоя. А мій день народження пам’ятаєш? Що вони за столом казали?
— Нормально казали.
— “Наш синочок, наш розумничок, золота голова, золоті руки. Де б ти була, Злато, якби не він. Хто б тебе підібрав”, — нагадала йому жінка. — І це при гостях, при моїх родичах. Підібрав! Я що, ганчірка, щоб мене підбирати? У мій день народження синочка свого хвалять. Батько мій не витримав. І правильно. Хоч він мене захистив.
— І що такого? Це ж просто слова. Ну перегнула мама палицю, пробачила б їй. А ти одразу їм заборонила приходити до нас.
— Речі зібрав? Іди геть!
— І це все?
— А щось іще треба?
— Ну… вмовляти мене залишитися.
— Та пішов ти!
— І все?
— Все.
Злата пішла прибирати зі столу святкову вечерю.
— Як смачно пахне.
— У мами поїж.
— Злато, я пожартував. Давай святкувати. Все так смачно пахне.
— Забирайся геть.
Злата все прибрала в холодильник.
Денис почав збирати речі. Повільно. Все чекав, що Злата схаменеться і попросить його залишитися. Але так і не дочекався. Пішов.
Минув приблизно місяць. Повернувшись із роботи, Злата помітила сумку в передпокої. З кімнати вийшов її, вже майже колишній чоловік. Завтра в них розлучення. Букет квітів стояв у вазі на кухні.
— А я повернувся, — радісно сказав він.
— Куди і навіщо?
— До тебе. Якщо ми розлучимось, то ти ж будеш покинута. Статус так собі.
— Я покинута? Тобі мама підказала чи сам додумався?
— Чого ти одразу все про маму? Я й сам можу думати.
— Яким місцем?
— Ну, це вже зайве.
— Я не покинута. Це я тебе вигнала. А ну пішов геть.
Злата різко відчинила двері й викинула сумку, слідом полетіли квіти й взуття Дениса. Один черевик влучив прямо в сусіда, який повертався додому.
— Вибачте, я не хотіла.
— Все нормально, я розумію, — з усмішкою відповів він і сховався за своїми дверима.
Денисові довелося піти.
— Блін. Ключі забула в нього забрати, — вголос сказала Злата.
Вранці вона одразу викликала слюсаря, щоб змінити замок.
— Я не розуміюся на цьому. Чи не могли б ви купити самі або сходити зі мною в магазин?
— Якщо ви мені довіряєте, то я все куплю. А що як ображуся після вчорашнього і зникну з грішми?
— Якого вчорашнього? Ой. Це були ви. Я вас не впізнала. Вибачте ще раз. Щось я вас не бачила раніше. Ви переїхали сюди?
— Так. Тепер ми сусіди. Я Марк. Тиждень тому переїхав. Давайте гроші. Я вже оглянув замок. Всього-то личину поміняти. Це не багато коштує.
— Справді? А я б купила цілий замок.
— Тут два. У того, кого ви вчора викинули, обидва ключі є?
— Так.
— Ну тоді два замки, точніше дві личини.
— Добре. Хай буде дві. А ви довго робитимете? А то в мене справи. Розлучення.
— Година. Це разом із походом у магазин.
— Дуже добре.
— Значить, тепер ви будете абсолютно вільні.
— Так. Мене Злата звати.
— Може, відзначимо сьогодні ваше розлучення і моє новосілля? Бо я тут нікого не знаю. Квартира від бабусі дісталася.
— А ви онук Тетяни Володимирівни. Я її дуже любила. Шкода її. Така людина гарна була.
— Так. Бабуся в мене те, що треба була. То як щодо вечора?
— А давайте. Гуляти так гуляти.
Вона й сама не очікувала, що так весело вийде. Та й чого сумувати? Золото втратила? Золота голова, золоті руки… подумаєш.
Розвели їх швидко. Ділити нічого. Спільно нажитого немає. Дітей немає.
— Злато, зачекай, — Денис стояв із ключами, — можна до тебе хоч іноді приходити?
— Ні. Навіщо. Ми чужі люди.
Злата взяла з його рук ключі, покрутила ними й викинула в найближчу урну, чим дуже здивувала Дениса. А навіщо їй ці ключі, замки ж нові. І життя нове починається. Прямо ввечері й починається.
