fbpx

Зінка — мати одиначка, яка по-справжньому і заміжньою ніколи не була. Так, пожила зі своїм Сергієм місяць-другий, а потім він поїхав з їхнього міста на історичну батьківщину, назви якої Зінка толком так і не дізналася

Коли Валерій приходив до Зінки, вона буквально на очах губилася. Це — від щастя. Метушилася, починала чепуритися, ховати під подушки розкидані речі, які міряла перед його приходом, і виймала з волосся бігуді. Потім бігла до ванної кімнати, там зачісувалася, фарбувала губи. І така, при повному своєму параді, тоді вже виходила до нього.

Та ще б їй не бути щасливою! Ну, самі посудіть. Зінка— мати одиначка, яка по-справжньому і заміжньою ніколи не була. Так, пожила зі своїм Сергієм місяць-другий, а потім він поїхав з їхнього міста на історичну батьківщину, назви якої Зінка толком так і не дізналася. Чи то коханий її був з Молдавії, чи звідки. А у них тут він на ринку підробляв. А ким — Зінка теж не знала.

Зник, значить, коханий Зіни, залишивши її ледь при надії. Лише трохи. Тому що термін був близько двох тижнів, Зінка і сама ще не знала. Потім, коли Сергій ночувати до неї не прийшов і не приходив більше місяця, Зінка й зрозуміла, що… як би це поправильніше висловитися… — залишилася не одна.

Зінка народила хлопчика, гарненького такого! Але ж і було в кого вдатися! Зінка сама неземна красуня, а Сергій у неї взагалі писаним королевичем був.

Треба сказати, що з синочком їй пощастило. Спокійний був, як удав, спав весь час, а коли прокидався, то уважно і ретельно смоктав молочко. Благо, молока у Зіни було достатньо, могла б без проблем ще одне дитинча вигодувати.

Славік майже не обтяжував властивими всім дітям дитячими проблемами.

Дитиною Славік був сонячною. Коли матері потрібно було готувати обід або прибирати в квартирі, вона розстеляла на підлозі ковдру, обгороджувати його з усіх боків стільцями, а в центр такого ось наспіх спорудженого манежу садила Славчика. Давала йому свою стару сумку, бігуді і якісь ганчірочки. І дитина гралася. Гралася мовчки, без капризів і скарг. Навіть коли одного разу Зінка з кухні до нього заглянула і побачила, що син застряг між стільцями (вилізти, напевно, хотів), він все одно крехтів і мовчав і своїми руками намагався стільці розсунути.

Коли Славко почав підростати, проблем з ним не додалося. Мати спокійно відпускала його пограти у двір. Тільки говорила, щоб кожні 10 хвилин він підбігав до вікна (квартира у Зіни була на першому поверсі) і гукав «Мамо! Я тут!..

Годинника ж у сина не було, а тому підбігав до вікна він кожні три хвилини і гукав, поки Зінка не визирала і не відповідала йому «Добре, синку!» А він все одно стояв і не йшов. Тоді вона запитувала «Що ж ти стоїш іди, грайся!» Хлопчик відповідав «Ти мені не посміхнулася…» Мати посміхалася, по-справжньому, а не тому, що син просив, і він знову тікав на майданчик до дітей.

А одного разу з вулиці він вигукнув своє «мамко, я тут», і коли вона у вікно висунулась, то побачила, що дитина притискає до себе кошеня

— Мамочко, мені його тітка віддала. Сказала, що його Веремій звати. І ще сказала, що ти будеш рада і щоб ми з тобою його берегли.

Славко був таким чесним зараз перед нею, що нічого іншого, окрім того, як посміхнутися у відповідь, Зінка придумати не могла. А потім сказала

— Веремій, напевно, їсти хоче. Йдіть додому, обидва, я йому молока наллю.

І син з кошеням побіг до під’їзду. Щасливий Славік. Веремій поки що, ще був не дуже щасливим.

Ось так і жили втрьох, поки Зіна з Валерієм не познайомилася.

Він був її ровесником. Одружений жодного разу ще не був. Серйозний такий чоловік, солідний, хоч і не старий ще. Працював на меблевій фабриці і добре заробляв. Став до Зіни в суботу з ночівлею приходити. Говорив мало, їв багато, пив — не дуже. До його приходу жінка завжди готувала заздалегідь пляшку біленької, яку охолоджувала в морозилці, і подавала Валері до неї чарочку на коротенькій ніжці. Валерію вони особливо подобалися.

Цього разу все було, як завжди. Прийшов Валерій. Руку ще в передпокої Славіку потиснув. Сів на диван в кімнаті, поки Зінка завершувала свій підготовчий ритуал. Потім вони втрьох, навіть, вчотирьох, ще ж і Веремій був (Славік тримав його на колінах), подивилися телевізор і пішли обідати.

Після обіду, традиційно, прилягли всі відпочити, збираючись увечері погуляти в парку.

Коли Зіна зачинила двері в Славиковій кімнаті і вгніздилася поруч з Валерою, поклавши голову йому на руку, він вперше завів розмову про одруження

— Думаю, що жити поки що у тебе будемо. Потім переїдемо у більш простору оселю. А мою квартиру здавати будемо, щоб мати додатковий дохід. Тільки ось, знаєш, Зіночко, що… котів не люблю я. Віддати вашого Єлізара доведеться…

— Веремія, — поправила його Зіна і напружилася, слухаючи.

— Так, Веремія вашого…

Потім помовчав, помовчав. І солідно так додав:

— А Славка до матері моєї в село відправимо. А що? Повітря там свіже. І школа є. Ми ж з тобою ще молоді — своїх матимемо цілу купу.

Зінина голова на його плечі наче скам’яніла — не поворухнулася. Так, в тиші, вони кілька хвилин полежали. Потім Зінька встала, сором’язливо, ніби ніколи він її не бачив, загорнулася у халат, підійшла до його речей, які лежали поруч, в кріслі. Взяла його штани, простягнула йому і сказала:

— Тааак. На речі свої. Одягай їх і йди.

— Куди?

— До матері своєї, в село. На свіже повітря… А нам, трьом, свіжого повітря і в нашому парку вистачає.

Автор: Олег Бyкaч.

Фото ілюсьративне.

You cannot copy content of this page