fbpx
Дозвілля
Зіна — сусідка. Вона вже півроку як в приватному пансіонаті. Але донечка Ліза про це не знає — востаннє вона була у матері два роки тому, хоч і живе в двох кварталах від неї

Серафима сиділа за кухонним столом і не чула, як на плиті надривається свисток старенького чайника.

Вона почула по телевізору свою улюблену пісню, і якось миттєво защеміло, затягнуло десь в боці. Немов нижче шиї утворився вихор, в який затягувало всі почуття: тугу, гіркоту, ностальгію…

Серафима тоді ще була молодою і її чоловік Захар, ще був живий, здоровий. А Ліза, їхня дочка, була ще зовсім маленькою.

І були вони щасливі! От тільки самі цього щастя не усвідомлювали. Молоді були, пустоголові. Весь час кудись поспішали.

Серафима відволіклася від концерту, який йшов по телевізору.

Вона вимкнула газ під чайником, який захлинався від обурення, плеснула окропу в старий фарфоровий чайник, сполоснула. Насипала заварки, додала за звичкою м’яти, меліси і ромашки, та залила все окропом. Нехай заварюється.

А сама взяла телефон і набрала Лізу.

— Так, мамо. — відгукнулася дочка на її дзвінок. — Ти просто так дзвониш? Чи щось сталося?

Серафима посміхнулася — їй було приємно слухати голос Лізи. Навіть коли та дратувалася, як зараз.

— Все гаразд, не хвилюйся… (як ніби вона коли-небудь хвилювалася!) Просто я сьогодні була у лікаря. Мені потрібно пройти обстеження, а одній важкувато. У тебе не знайдеться вільного часу, щоб піти зі мною?

Дочка деякий час мовчала, потім відповіла.

— Мамо, ну ти, як завжди. Якось не вчасно! Тобі закортіло на огляд йти, мене ж ти навіть не запитала, чи зможу я тебе повести чи ні. А я не зможу! Попроси тітку Зіну — нехай вона з тобою походить по кабінетах. А я потім вже всі твої папірці зберу.

Серафима відчула себе винною — ну ось, дочка так сказала. Адже вона така зайнята! Їй ніколи, багато роботи. А вона зі своїми старечими болячками лізе.

— Так, Лізо, звичайно. Я з Зіною сходжу, ти права. Вибач.

Зіна — сусідка. Вона вже півроку як в приватному пансіонаті, негаразди із пам’яттю. Але Ліза про це не знає — востаннє вона була у матері два роки тому, хоч і живе в двох кварталах від неї…

Ні, вона піклується про Серафиму — оформила їй соціальне обслуговування, оплачує додаткові послуги, дзвонить регулярно, записує на огляди, коли Серафима попросить.

Але дуже хочеться поговорити, подивитися в очі, згадати доньчине дитинство, поговорити про минуле, може навіть сплакнути.. От тільки Лізі ніколи. У неї сім’я і робота.

Коли не стало чоловіка, Захара, Серафима злякалася, що не зможе впоратися з тугою і самотністю. Але ті хто залишився на землі набагато сильніші, ніж вони думають. Господь дав сили пережити. І Серафима змирилася з тим, що в квартирі тепер тихо і порожньо.

Спочатку з неї зникли дитячі речі Лізи — дочка виросла, вийшла заміж. Зберігати старі іграшки, ковзани і сани не було сенсу — вони з Захаром віднесли все на смітник.

Потім її залишив чоловік і в хаті не стало його речей. Навіть плоскогубці і викрутки вона віддала зятеві. Щоб ніщо не нагадувало їй про минуле. А потім потихеньку з її життя зникла й сама Ліза. Вона перестала приїжджати і привозити онуків. І ось уже два роки вони спілкуються по телефону. Якось непомітно стало традицією вітати одне одного зі святами і днем народження по відеозв’язку.

«Мені ніколи, матусю, повір!» — говорила Ліза і Серафима їй вірила.

Життя мчало галопом! Ліза прагнула збудувати кар’єру, просувала чоловіка, бавила дітей… Літня мати була для неї тягарем. Їй зараз не до неї, розуміти ж треба!

— Мамо? Ти мене чуєш? Алло!!!

Серафима стрепенулася — от же ж стара! Знову задумалася.

— Так, доню, чую, чую. Я з Зінкою піду здам. Ми таксі візьмемо, не хвилюйся.

— Ну все тоді, мамо, бувай! Мені ніколи…

Серафима налила ароматного чаю, присунула вазочку з печивом. По телевізору тривав концерт. Якийсь артист проникливо співав пісню і Серафима раптом заплакала — слово «прощай», яке прозвучало в пісні здалося їй якимось холодним і важким.

Вона пішла в кімнату, не помічаючи, як по щоках течуть сльози. Дістала фотоальбом. Фотографії показували їй минуле — ось вони з чоловіком в РАЦСі, обмінюються обручками. А ось вони на суботнику — молоді, щасливі.

Дитячі сторінки — крихітна Ліза з брязкальцем. Ліза з величезним бантом і плюшевою мавпою в дитячому саду. Ліза з мамою і татом в фотоательє — фотограф посадив їх на кубики, задрапіровані шовковою тканиною, і дав їм з дочкою по предмету. У Лізи ведмежа, у Серафими букетик штучних квітів, Захар стояв позаду, поклавши руки їм на плечі.

А ось Ліза на новорічному ранку в костюмі сніжинки. Вони тоді з Захаром не змогли прийти на свято. Працювали.

Ниточка пам’яті повела Серафиму до минулих подій, про які вона вже встигла давно забути!

— Мамочко, мамочко, дивись! Я тобі зробила подарунок на восьме березня!

В руках дочка тримала картонну вазу з квітами.

—Як гарно! — сказала Серафима і продовжила нарізати овочі, сьогодні прийдуть гості.

— Маааамо! Ну давай з тобою пограємо в олімпіаду! Мааам! Я все приготувала — тобі тільки подивитися!

— Лізочко! Ну скільки разів тобі повторити — не заважай мамі працювати! Ти уроки зробила? А на післязавтра? Іди роби!

— Мамо… А можна з тобою порадитися? Коля залицяється до мене. Ну… Хоче, щоб я з ним погуляла. А я от не знаю… У нього ж двійка з біології.

— Лізонько! Яке гуляти?! Тобі потрібно готуватися до вступу в інститут! А вже тим паче у Колі двійки! Думай про навчання, а не про хлопчиків! Рано тобі ще!

— Матусю, ходи з нами в лото грати! Ми з татом вже все розклали.

— Ой, Лізо, відчепися! Грай з татом! Мені ніколи, я звіт готую, вибач.

Серафима раптом різко і чітко відчула, що вона зробила найбільшу помилку у своєму житті. Вона прагнула до ідеалу, зрозумілого тільки їй. А тим часом її маленька Ліза була позбавлена материнської уваги.

Вона прогавила найщасливіші моменти свого життя! Коли була так потрібна своїй Лізі. Маленька гарненька сніжинка на новорічному ранку виступала для чужих мам і тат. Що ж вона наробила? Куди бігла? До чого?

Ось до такої тужливої старості на самоті? Навіщо? Сльози обпалювали обличчя. Винна. Вона сама в усьому винна! Набрала Лізу.

— Донечко… Пробач мене за все. Я була такою неправою! Не повторюй моїх помилок.

Слухавка запищала короткими гудками. Чаю більше не хотілося, а хотілося заснути і не прокинутися .

— Матусю!

Ліза?! Звідки вона тут?

— Мамо, ти мене налякала!

Дочка в передпокої гарячково роззувала чоботи.

— Лізонько, та зі мною все гаразд… — Серафима намагалася заспокоїти Лізу, побачивши, як її трусить.

— Ось я зараз в цьому і буду переконуватися… — м’яко сказала дочка і пройшла на кухню.

Вони просиділи до третьої години ночі, розглядаючи сімейні альбоми, згадуючи якісь епізоди, підігріваючи холодний чай.

Потім вони полягали спати — Ліза пішла в свою дитячу кімнату, яка давно перестала бути дитячою, а Серафима, як зазвичай, влаштувалася в своєму холодному ліжку.

У вікна заглядав надзвичайно красивий і чарівний місяць. Серафима дивилася на нього і відчула, як защеміло у лівому боці. Минулого не повернеш. А майбутнього немає. Ну яке ж у неї майбутнє з її проблемами? Як у Зіни? Точно вже немає!

Вранці вона встала і вирішила заварити свіжого чаю. Поставила на плиту свій старий чайник зі свистком.
За вікном був гарний осінній світанок. Знову защеміло, спочатку тихенько, потім сильніше. А потім накрило все, жінка навіть гукнути не могла. Тільки думала — як би їй не розбити чашку…

Світло згасло ще до того, як вона впала. Але свист чайника вона ще встигла почути.

— Мамо, вимкни чайник! Він закипів! — Ліза прокинулася від гучного свисту.

Але мама вже не чула її прохання.

Фото ілюстративне.