Я сиділа на кухні, гортаючи телефон, коли прийшло повідомлення від сина. Відкрила, прочитала, і серце ніби зупинилося. Слова, які він написав, явно не були для мене.
— Живе за мій рахунок, а я ще мушу платити за її походи в аптеку! Дістало вже. Хоч за комунальні платить, і то добре.
Пальці тремтіли, коли я набирала відповідь.
— Ти випадково надіслав мені це. Прочитала. Не думала, що ти так про мене думаєш. Я ж завжди старалася для вашої сім’ї, а не обтяжувала.
Через кілька хвилин прийшла відповідь.
— Пробач, це не тобі було. Я не те мав на увазі, просто нерви. Ти ж знаєш, що я тебе люблю.
— Розумію, що ти можеш бути незадоволений. Але ці слова. Думаю, мені краще пожити окремо.
— Не треба, давай поговоримо. Я не хотів тебе образити.
— Мені потрібен час час. Я їду до сестри.
Моє життя багато років крутилося навколо сім’ї сина. Вони жили в моїй двокімнатній квартирі — син, невістка і двоє їхніх дітей, моїх онуків.
Я була не просто бабусею, а повноцінною частиною їхнього побуту. Невістка, Олена, не любила довго сидіти в декреті — вона швидко поверталася на роботу, тож догляд за дітьми часто лягав на мої плечі.
Якщо хтось із малечі хворів, ми з сином чи невісткою брали відпустки по черзі, щоб усе встигати.
Дні минали в нескінченній рутині. Я прокидалася рано, готувала сніданки, проводжала старшого онука до школи, а молодшу відводила в садочок.
Потім поверталася додому, прибирала, прала, готувала обід. Після обіду забирала дітей, вела їх на гуртки — старший ходив на футбол, а молодша на танці.
Вечорами я допомагала з уроками, годувала всіх вечерею, а коли діти лягали спати, нарешті могла видихнути. Але розслабитися не виходило — завжди знаходилися якісь справи.
Я мріяла про пенсію, як про свободу. У календарі на кухні закреслювала дні до цього моменту. Думала, що нарешті матиму час для себе, для своїх захоплень.
Я любила читати — від класичних романів до сучасних детективів — і розписувати тканини. Це хобі з’явилося ще в молодості: я брала звичайні хустки чи скатертини і створювала на них візерунки. Ніколи не вважала це чимось особливим, просто заняття для душі.
Коли настав день виходу на пенсію, я відчула полегшення. Нарешті! Перші тижні я насолоджувалася свободою, але рутина швидко повернулася.
Син із невісткою працювали, тож я знову взяла на себе дітей. Ранок починався з того, що я готувала їм сніданок, відводила в садок і школу, гуляла з молодшою на майданчику.
Потім обід, гуртки, уроки. Але я не скаржилася — любила онуків і хотіла, щоб у них було все добре. Та й свої хобі я не закинула: вечорами, коли всі заспокоювалися, я сідала з книгою або брала пензлі й фарби.
Одного вечора, коли я сиділа на дивані з чаєм, телефон пікнув. Повідомлення від сина. Я відкрила його і застигла. Слова, які я прочитала, були дуже несподіваними.
Син писав комусь, що я живу за його рахунок, що йому набридло витрачати на мене гроші, і що він радий, хоч за комунальні я плачу. Я перечитала ще раз, сподіваючись, що це помилка. Але ні, це було написано чорним по білому.
Я сиділа, дивлячись на екран, і відчувала, як усе всередині стискається. Я завжди вкладала в сім’ю все, що мала. Пенсію, заощадження — усе йшло на продукти, одяг для онуків, оплату гуртків.
Я ніколи нічого не просила для себе. Навіть ліки, які мені виписували, я купувала за свої кошти. А тут — такі слова від єдиного сина.
Я написала йому, що прочитала повідомлення. Він вибачався, казав, що це не мені було адресовано, що він просто зірвався. Але слова вже засіли в голові. Я не могла дивитися на нього так, як раніше. Сказала, що пробачила, але залишатися в одній квартирі більше не хотіла.
— Ви куди? — спитала невістка, коли я почала збирати речі.
— До сестри, в село. Нам тут тісно, — відповіла я коротко.
— Але ж. Може, не треба? Ми ж сім’я, — вона виглядала розгубленою.
— Я просто хочу побути на самоті. Дітей буду забирати, коли захочете, — я намагалася триматися спокійно, але голос тремтів.
Сестра, Марія, жила в нашій батьківській хаті за містом. Будинок був старий, але затишний, із великим садом і криницею. Я приїхала до неї ввечері, кинувши валізу в маленькій кімнаті.
— Що сталося? — спитала Марія, наливаючи мені чай. — Ти ж не просто так сюди приїхала.
Я розповіла їй усе. Вона слухала, не перебиваючи, а потім обійняла мене.
— Ти в мене найкраща. Живи тут, скільки треба. А там розберешся.
Перші дні я почувалася абсолютно розгубленою. Без дітей, без звичного ритму. Але Марія не давала мені сумувати. Вона показала мені свій старенький комп’ютер, який стояв у кутку кімнати.
— Дивись, тут можна в інтернеті все знайти. Хочеш, навчу? — запропонувала вона.
— Та ну, в моєму віці? — я засміялася, але погодилася.
Спочатку я нічого не розуміла. Клацала мишкою, плутала кнопки. Але за тиждень уже могла відкрити браузер і знайти рецепти чи новини. А потім до нас приїхала племінниця, Катя, студентка. Вона побачила мої розписані хустки, які я привезла з собою.
— Тітко, це ж неймовірно! Чому ти їх не продаєш? — спитала вона, тримаючи одну з хусток із квітами.
— Та кому вони потрібні? — я знизала плечима. — Це ж так, бавлюся.
— Давай я викладу одну. Побачимо, що буде, — Катя вже гортала телефон.
Вона сфотографувала хустку і виклала її на якомусь онлайн-майданчику. Поставила ціну — 2000 гривень. Я мало не впала.
— Ти що, хто це купить за такі гроші?
— Побачиш, — вона підморгнула.
Не минуло й години, як почали надходити повідомлення. Люди питали про хустку, просили показати інші роботи. Катя сфотографувала ще кілька моїх тканин — скатертини, серветки, навіть стару сукню, яку я розписала колись давно.
До вечора все було продано. Я отримала 25 000 гривень. 25 тисяч! За те, що я вважала дрібничкою.
— Катю, це ж, як? — я дивилася на неї, не вірячи.
— Тітко, це тільки початок. Твої роботи — унікальні. Люди таке люблять, — вона усміхалася.
Після цього все закрутилося. Я почала отримувати замовлення. Спочатку по одній хустці, потім по кілька. Люди просили розписати одяг, сумки, навіть штори.
Я співпрацювала з двома дизайнерами, які допомагали створювати ескізи. Моя маленька кімната в сестриному домі перетворилася на майстерню.
Стіл був завалений тканинами, фарбами, пензлями. Замовлення надходили не тільки з України — я відправляла свої роботи в Польщу, Канаду, навіть Австралію.
Одного дня прийшло повідомлення від клієнтки з Києва.
— Добрий день! Хочу замовити три хустки для весілля доньки. Можете зробити в синьо-золотих тонах?
— Звичайно, — відповіла я. — Надішліть розміри і деталі, я зроблю ескізи.
— Ви така талановита! Де ви цьому навчилися? — написала вона.
— Та ніде, — я посміхнулася, набираючи текст. — Просто люблю це з дитинства.
Заробітки дозволили мені не тільки забезпечувати себе, а й відкладати. Я двічі на рік брала онуків на відпочинок — минулого літа ми їздили в Туреччину, а взимку в Карпати. Діти були в захваті, а я раділа, що можу їх балувати.
З сином і невісткою я спілкуюся, але той випадок залишив слід. Ми бачимося, я забираю онуків на вихідні, але близькості, як раніше, вже немає. Одного разу син приїхав до мене в село.
— Мам, може, повернешся? Ми скучили, — сказав він, стоячи на порозі.
— Мені й тут добре, — відповіла я. — І тобі легше, без витрат на мене.
Він опустив очі.
— Я був не правий. Пробач ще раз.
— Я пробачила. Але мені тут краще. У мене своє життя.
Я не тримаю образи, але й не можу повернутися до того, що було. Моя майстерня, мої хустки, мої клієнти — це тепер мій світ. І я в ньому щаслива.
— Ти моя сестричка, я щаслива що не одна. Але ти ж не можеш ображатись на сина вічно. Ви ж сім’я.
Можливо ми і сім’я, але дещо пробачити навіть рідному сину не можна.
Головна картинка ілюстративна.
