Життя в орендованій квартирі змусило нас зі Степаном роками відкладати мрію про власний куток, але раптовий спадок від моєї мами дав нам єдиний шанс. Та коли батькові Степана несподівано погіршало, мій чоловік заявив, що ці гроші повинні піти на його лікування, поставивши мене перед вибором: наш дім чи його батько
– Степане, ти справді вважаєш, що я егоїстка, яких світ не бачив? – мій голос зрадливо тремтів, хоча я намагалася говорити максимально спокійно. – Невже ти не розумієш, що це не наші гроші, щоб так вільно ними розпоряджатися? Це гроші моєї мами!
Він важко зітхнув, відвернувшись до вікна.
– Марічко, послухай. Я сказав це, бо ти не хочеш побачити очевидного – це життя мого батька! Ми молоді, ми заробимо, ти сама це казала. А татові потрібна термінова операція. Хіба це не важливіше, ніж цеглини і квадратні метри? Хіба ми не одружені? Хіба мої рідні не стали твоїми?
– Стали, Степане, стали, – я відчула, як до горла підкотив клубок образ. – Але скажи мені чесно, чи з легким серцем ти віддав би на це лікування гроші, які твоя мама збирала для тебе на квартиру? А тепер постав себе на моє місце. Моя мама хотіла допомогти нам, а не своєму свату, якого вона, між іншим, поважає, але це інше. Я ж не кажу не допомагати, я кажу знайти інший шлях!
Він різко повернувся, погляд став холодним і відстороненим.
– Інший шлях? А є якийсь інший шлях, коли йдеться про години? Ти наче забула, як ми роками зводимо кінці з кінцями! Якоїсь миті я просто не впізнала свого чоловіка. Він наче був готовий розірвати наш шлюб заради того, щоб врятувати батька, використовуючи, хай там як, чужі гроші. І цей діалог став лише початком.
Степан поїхав до своїх батьків у сусіднє містечко в п’ятницю. Ця поїздка не була несподіванкою, він щомісяця навідує їх, щоб допомогти по господарству в старому будинку, бо батько вже не такий міцний, як раніше. Я ж залишилася в нашій орендованій квартирі, занурившись у свої справи. У мене не було особливого бажання зайвий раз їхати до свекрів, хоч я їх і люблю, але мені потрібна була пауза. Але я навіть не підозрювала, який “сюрприз” чекає на мене після його повернення.
Ми зі Степаном уже не вчорашні студенти, хоча й одружилися рано, коли на наших руках ще були конспекти і підготовка до сесій. Ми тоді дуже сильно покохали одне одного і мріяли про велику родину, про наповнений дитячим сміхом дім. Весілля нам організували наші батьки, порівну розділивши всі витрати. Але з купівлею власного житла допомогти не змогла жодна зі сторін. Ось чому ми вже який рік поспіль мешкаємо на орендованій території.
Обидва ми старанно працюємо, підтримуємо один одного, але налагодити фінансовий потік і відкласти пристойну суму на власний куток виявляється завданням, майже неможливим. Ми відкладаємо потроху, дуже повільно. Так, ми економимо: ніяких ресторанів, поїздок у відпустку я не пам’ятаю вже скільки років. Але грошей усе одно завжди бракує. Комунальні платежі, що постійно зростають, оренда, проїзд, і, звісно, харчування – усе це поглинає левову частку наших доходів.
А тут ще й ситуація з батьком Степана. Йому поставили серйозний діагноз, що вимагає постійного спостереження і, можливо, дорогого втручання. Для його віку це було несподівано. Але нічого не вдієш, доводиться допомагати. Степан намагається брати ці витрати виключно зі своєї частини бюджету, щоб я менше переживала, але все одно на наших спільних фінансах це позначається, і не в кращий бік.
Я вже майже зневірилася в нашій мрії про власну квартиру. Здавалося, ми так і будемо все життя пересуватися з орендованої квартири в орендовану. Але тут несподівано з’явилася хороша новина. Моя мама, Анна Петрівна, несподівано отримала спадок – дуже пристойну суму.
Вона одразу ж сказала: “Доню, я хочу допомогти вам із житлом. Додайте свої заощадження, і можна буде вже шукати щось невелике на вторинному ринку”. Я була на сьомому небі від щастя!
Ми зі Степаном почали планувати, мріяти. Спочатку хотіли знайти хорошого рієлтора, але потім вирішили, що самі впораємося, навіщо платити зайві гроші чужим людям. Ми годинами переглядали оголошення, жертвуючи сном і вихідними, намагаючись знайти свій ідеальний, хоч і однокімнатний, куточок. Це був наш єдиний і, здавалося, останній шанс.
І ось, настала та сама п’ятниця, коли Степан поїхав до своїх батьків у сусідній обласний центр. А в суботу ввечері він повернувся. Зайшов у квартиру – і одразу стало зрозуміло: щось не так. Він був якийсь похмурий, зосереджений, мовчазний. Коли ми сіли вечеряти, я відчула напругу, що зависла в повітрі.
– Що сталося? – запитала я, намагаючись зберегти легкий тон. – Ти якийсь засмучений.
Він відклав виделку.
– Марічко, мені треба з тобою поговорити. Це… про мого батька.
Я одразу напружилася.
– Йому гірше?
– Так, – Степан підвів на мене важкий погляд. – Він і сам відчував, але намагався про це не говорити, щоб нас не засмучувати. А сьогодні, коли я поговорив з мамою, я зрозумів, що це дуже серйозно. Єдиний шанс – це складна і дорога операція за кордоном.
Тиша, що настала, була настільки гучною, що, здавалося, дзвеніла у вухах.
– І до чого тут ми? – запитала я, вже розуміючи, до чого він веде, і моє серце забилося швидше.
– До того, – він зітхнув, – що грошей, які нам готова дати твоя мама, якраз вистачить на цю операцію. Не гарантовано, але це може його врятувати і поставити на ноги.
Мене наче холодною водою облили.
– Степане! Ти про що говориш? Це наші гроші! Тобто гроші, які моя мама дає нам на квартиру!
Він почав перераховувати свої аргументи, наче заздалегідь підготувався до цієї розмови.
– Але ж, кохана, ми ж молоді! У нас усе життя попереду, ми заробимо ще на три квартири, повір мені. А ситуація з батьком дуже серйозна, зволікати просто не можна. Це ж лише гроші, ти розумієш? Зрештою, це ж життя людини!
Він наводив багато прикладів: як ми знайдемо нову, високооплачувану роботу, як нас винагородить доля за такий добрий вчинок. Якоїсь миті я ледь не погодилася. Може, він і справді має рацію? Зробити добро, і карма повернеться до нас сторицею? Я готова була вже погодитися, але потім різко отямилася.
– Ні, Степане. По-перше, – я наголосила на слові “по-перше”, – це гроші моєї мами. Вона їх ще навіть нам не віддала, вона планувала дати їх під час підписання договору, щоб усе було чесно. Я не маю права так ними розпоряджатися.
– Я поговорю з нею, – перебив він. – Я все їй поясню. Вона ж розумна жінка.
– І по-друге, – продовжила я, не звертаючи уваги на його слова, – ти говориш про “усе життя попереду” і “заробимо ще на три квартири”. Але хіба ми не витрачаємо своє життя даремно, без своєї квартири? Хіба я не втрачаю зараз час і перспективи, живучи в орендованій оселі? Ми не можемо планувати дітей, бо це додаткові витрати й відповідальність, а де ми будемо їх виховувати – у чужій квартирі, з якої нас можуть виселити?
Я розумію, що його батькові важко. Але як я можу йому допомогти, розплачуючись маминими грошима? Чому його родичі не можуть знайти ці гроші, чому це має бути саме той наш, єдиний шанс, який дав мені надію на майбутнє?
Після моїх слів Степан остаточно вирішив, що я не просто не права, а справжня егоїстка.
– Ти не розумієш! – голос його став майже крижаним. – Коли ми одружені, мої рідні – це і твої рідні! Ти своєму батькові теж так би відмовила?
Я не стала сперечатися, бо знала, що своїм батькам я б допомогла. Але не так. Я б не забрала останні кошти у своєї родини, щоб допомогти іншим. Я б шукала інший вихід. І він це знав.
Відтоді ми спілкуємося, звісно, але так, крізь зуби. Наче чужі люди. Я навіть не знаю, навіщо нам тоді спільне житло. Я хотіла жити з коханим чоловіком, а не зі співмешканцем, який мене зневажає.
Сьогодні я вирішила поговорити з мамою. Я розповіла їй про все. Вона уважно вислухала і прийняла чітке рішення.
– Доню, я чудово розумію і твою позицію, і Степанову. Але я ці гроші збирала для вас, на ваш початок. Це було моє рішення – підтримати вас. А не свого свата. Я не відмовляюся від своїх слів, але дати вам їх просто так я не можу. Я передам усю суму тільки в день укладання договору на покупку житла, щоб були всі підписи й гарантія, що вони підуть саме на нерухомість.
Я чудово розумію маму. Це було її бажання допомогти нам, а не оплатити чужі медичні рахунки. Я навіть не стала сперечатися. Але ж ця ситуація так підірвала наші стосунки зі Степаном. Тепер ми постійно сперечаємося, усе частіше бачимо один одного з різних боків. Мені здається, він щоразу, коли дивиться на мене, згадує про те, як я не дала грошей на операцію його батькові.
Звісно, наші друзі та родичі розділилися на два табори. Ті, хто ближче до Степана, твердять, що життя батька важливіше за будь-які цеглини. Ті, хто на моєму боці, кажуть, що я маю право на свій власний дім і не повинна віддавати чужі гроші на непередбачувані витрати.
А я просто хочу звичайного, людського щастя у своїй, а не в орендованій оселі. Я хочу, щоб наші майбутні діти росли у своєму домі, а не в “дядьковому”. Життя часом таке непередбачуване, і мати власне житло – це значить мати тверду опору під ногами. Ситуація зависла в повітрі, наче нерозрізаний вузол.
Степан поїхав ночувати до друга, бо ми більше не могли бути в одній кімнаті. А я залишилася сама в нашій орендованій тиші, дивлячись у стелю і думаючи про те, як швидко може зруйнуватися все, що ми будували. Чи зможемо ми знайти компроміс, коли для одного з нас на шальках терезів – життя, а для іншого – єдиний шанс на спільне майбутнє?
Я досі не можу зрозуміти, у чому я не права. На чиїй стороні справедливість у цій ситуації?
