Жила була бідна бабуся. Така вона була бідна, що часом не мала з чого навіть хліба спекти.
Була у бабусі недобра сусідка, яка її постійно бідністю дорікала. І раптом помітила сусідка: як тільки вона збирається хліб пекти, у бабусі теж із труби дим йде, ніби хліб пече.
– Невже ця жебрачка розбагатіла?, – здивувалася сусідка. — Треба заглянути до неї, перевірити.
Заходить сусідка до бабусі, а та справді коровай із печі виймає. Посадила старенька сусідку за стіл, свіжим хлібом її пригощає.
Здивувалася сусідка:
– Звідки ж у тебе хліб? Нещодавно ти була бідніша за бідного, а тепер щодня хліб печеш?
І розповіла їй бабуся, що втомилася вона від дорікань у злиднях. І почала дрова в піч підкладати, коли сусідка починала хліб пекти. Тиждень так минає, другий, ось бабуся і придумала:
– А дай я Бога про милість Його просити щоразу, як головню в грубку кладу.
Так і почала чинити. Поклала вона головню в грубку, помолилася, і раптом хтось стукає у віконце. Стоїть дідусь жебрак, весь у лахмітті, хлібичка просить. А хліба в хаті ні шматка.
Віддала старенька дідусеві останню свою картоплину. Той її з’їв і знову хліба просить.
– Звідки я тобі, старче, хліба візьму? — каже бабуся.
– А ти з печі дістань, — відповідає дідусь.
Зазирнула бабуся в піч, а там і справді готовий коровай лежить. Охнула вона, дістала коровай із печі, стала дідуся годувати. Він з’їв увесь коровай і ще просить.
– Немає в мене більше хліба, – каже бабуся.
– А ти знову з печі дістань, – каже дідусь.
Дивиться старенька — там знову коровай лежить.
Дістає вона коровай із печі, а сама вголос дивується:
– Доки ж Бог хліба мені даруватиме?
– А доки з чистим серцем ділитимешся з усіма голодними, – відповів дідусь.
Ось з того часу й не переводиться ніколи в хаті у доброї бабусі хліб.
