— Жодної усної домовленості не було, — заявив Петро, дивлячись мені прямо у вічі в залі суду. У той момент я усвідомила: він не просто заперечує отримання значної суми за свою частку квартири, він перетворює двадцять років мого життя на юридичний фарс
Ця історія про те, як довіра може обернутися справжнім випробуванням, і як усні домовленості, навіть із найріднішими, можуть бути порушені. Життя Надії та Петра ніколи не було ідеальним. Двадцять років спільного життя виявилися довгим і виснажливим марафоном, який зрештою завершився розлученням. Вони мали двох уже дорослих дітей і спільну трикімнатну квартиру в тихому районі, придбану за час шлюбу.
Коли прийшов час ділити майно, все здавалося цілком цивілізовано, принаймні спочатку. Петро вирішив залишити квартиру Надії, а сам планував переїхати до іншого міста, де йому запропонували кращу роботу.
— Я хочу, щоб квартира залишилася тобі та дітям, — сказав Петро під час однієї з їхніх останніх розмов.
— Дякую, Петре, — відповіла Надія. — Я розумію, що це спільна власність. Скільки ти хочеш отримати за свою частку?
— Я не буду з тебе брати половину вартості, — відповів він. — Я готовий поступитися. Дай мені одну третину від ринкової ціни, і цього буде достатньо, щоб розпочати життя на новому місці.
— Я згодна, — полегшено видихнула Надія. — Це цілком справедливо.
Вони обговорили суму. Вона була значною, але Надія, працюючи бухгалтеркою, мала певні заощадження і могла позичити решту у своєї сестри Оксани.
Вони вирішили, що Надія виплатить гроші двома частинами протягом трьох місяців. Першу частину — одразу, а другу — після того, як Надія оформить кредит на своє ім’я. Домовленість була укладена виключно в усній формі, і жодних паперів вони не підписували. Надія повністю довіряла Петрові, адже він був батьком її дітей і людиною, яку вона знала все своє доросле життя.
Через тиждень Надія передала Петру першу частину суми. Це відбулося в присутності її доброї подруги Віри, яка приїхала допомогти з переїздом деяких речей.
— Ось, Петре. Це перша частина, як ми домовились, — сказала Надія, простягаючи йому великий конверт із купюрами.
— Я все перерахував, — сказав Петро, проглянувши вміст. — Дякую. Коли буде друга частина, подзвониш.
Віра кивнула, підтверджуючи, що бачила передачу грошей. Петро пообіцяв, що коли він отримає всю суму, він підпише всі необхідні документи у нотаріуса, щоб офіційно передати свою частку квартири Надії.
Через два місяці Надія отримала другу частину грошей завдяки допомозі своєї сестри Оксани. Вона одразу ж зателефонувала Петрові.
— Я зібрала решту, — повідомила Надія. — Коли тобі зручно зустрітися?
— Добре, — відповів Петро. — Під’їжджай до мене завтра ввечері, я вже знайшов собі кімнату, де тимчасово мешкаю.
Зустріч відбулася у тимчасовій оселі Петра. Цього разу Надія була сама. Петро забрав конверт, подякував і сказав, що скоро він зможе придбати собі власне житло.
— Я зателефоную тобі наступного тижня, коли буду готовий до нотаріуса, — пообіцяв він.
Надія була щаслива. Квартирне питання було майже вирішене, і вона могла спокійно жити далі.
Проте минув тиждень. Потім ще один. Петро не дзвонив. Надія почала хвилюватися і набрала його сама. Телефон був вимкнений. Вона надіслала йому повідомлення, але відповіді не отримала.
Через місяць Надія отримала повістку до суду. Її охопило сильне здивування. Петро подав позов про поділ спільного майна. Він вимагав продати квартиру та розділити виручені кошти навпіл.
У позовній заяві Петро стверджував, що вони з Надією не змогли дійти згоди щодо поділу майна, і що жодних фінансових розрахунків він не отримував.
У суді, коли Надія пояснювала ситуацію, розповідаючи про їхню усну домовленість і передачу коштів, Петро рішуче все заперечив.
— Жодної усної домовленості не було, — заявив він, дивлячись прямо на суддю. — Ми обговорювали різні варіанти, але до конкретної згоди так і не дійшли. Я не отримував від Надії жодних грошей.
Надія відчула себе неймовірно ображеною. Як людина, з якою вона прожила стільки років, могла так цинічно брехати?
На перше засідання Надія запросила свою подругу Віру як свідка. Віра чесно розповіла суду, що бачила, як Надія передавала Петрові перший конверт із грошима.
— Це неправда, — сказав Петро, піднявшись. — Віра — подруга моєї колишньої дружини, і вона може говорити все, що завгодно. Це упереджене свідчення. Я нічого не брав у її присутності.
Свідоцтво Віри було вагомим, але суд зазначив, що це лише опосередкований доказ і стосується лише частини заявленої суми. Доказів передачі другої, основної частини грошей, у Надії не було. Адже тоді вона була наодинці з Петром.
— Чому ви не склали розписку або договір? — запитав суддя Надію.
— Ми були чоловіком та дружиною, — ледь чутно відповіла Надія. — Я довіряла йому, батькові моїх дітей. Я не могла собі уявити, що він так поведеться.
Суддя пояснив, що в юридичному полі усні домовленості, особливо щодо значних сум і нерухомості, практично не мають ваги, якщо їх заперечує одна зі сторін. Без письмового підтвердження — розписки, банківських переказів, нотаріально засвідченого договору — довести факт передачі грошей було майже неможливо.
Надія звернулася до своєї сестри Оксани, яка підтвердила, що позичила Надії велику суму, необхідну для викупу частки Петра, але ця сума була переведена на особистий рахунок Надії, а не Петра. Довести, що ці кошти були призначені саме для нього і були йому передані, було неможливо.
Судовий процес тривав кілька місяців. Петро стояв на своєму, демонструючи повну байдужість до докорів Надії та її очевидної скрути. Він вдавав із себе ошуканого чоловіка, який лише вимагає те, що йому належить по закону.
Зрештою, суд ухвалив рішення про примусовий продаж квартири та поділ коштів порівну. Суд не взяв до уваги усну домовленість і свідчення Віри, оскільки вони не були підкріплені документами, які б стосувалися всієї суми.
Надія, попри всі свої зусилля та моральні переконання, програла. Вона втратила не лише половину спільної квартири, але й усі гроші, які виплатила Петрові. Він отримав свою половину після продажу, а гроші, які він уже мав від Надії, просто залишив собі.
Цей вчинок Петра завдав Надії глибокої образи. Він не просто виграв у суді, він зрадив довіру та етичні принципи, які, здавалося б, мали існувати між ними як між колишнім подружжям і батьками спільних дітей. Надія залишилася з маленькою часткою, великим кредитом перед сестрою та гірким досвідом. Ця історія стала для неї і для всіх її знайомих яскравим прикладом того, що у фінансових питаннях, навіть із найближчими людьми, завжди необхідно мати письмове підтвердження.
А як би ви вчинили на місці Надії, отримавши таку зраду від людини, якій довіряли? Які ще докази можна було б надати суду в такій ситуації?
Ваша думка важлива — напишіть коментар, чи була ця історія повчальною, і поставте вподобайку, щоб цю історію побачило якомога більше людей!
