— Ти серйозно зараз перевіряєш термін придатності на соусі, поки я розповідаю тобі про свої плани? — Марина стояла в дверях кухні, схрестивши руки. Її погляд був втомленим, але в ньому ще жевріло сподівання.
Я навіть не підвів очей від банки.
— А що я маю робити? Стрибати від радості, що ти знову хочеш обговорити свої «почуття»? Ти жінка в цьому домі. Твоє першочергове завдання — щоб у холодильнику не було протермінованих продуктів, а сорочки були ідеально випрасувані. Якщо я бачу недолік у побуті, то який сенс слухати про твій внутрішній стан? Спочатку наведи порядок у господарстві, а потім відкривай рота.
— Максим, я людина, а не деталь інтер’єру! Ми не розмовляли нормально вже пів року. Кожне моє слово закінчується твоїм повчанням або роздратуванням. Ти хоч розумієш, що ми на межі? Що я просто можу піти?
Я нарешті відставив банку і подивився на неї.
— Піти? Куди? Кому ти потрібна з таким підходом до сімейних обов’язків? Ти маєш дякувати долі, що я взагалі забезпечую цей дах над головою. Жінка — це затишок і тиша. А від тебе я бачу лише претензії. Може, тобі варто повчитися бути вдячною?
Марина замовкла. Вона просто розвернулася і вийшла, а я відчув знайоме задоволення від того, що знову «поставив її на місце». Але глибоко всередині я розумів: тиша в домі стала занадто гучною.
Мій товариш Олег, вислухавши мої скарги на «нестерпну» дружину за келихом кави, видав ідею, яка здалася мені рятівною.
— Слухай, Максе, ви просто засиділися в чотирьох стінах. Ти її сприймаєш як належне, вона тебе — як деспота. Є варіант поїхати на пів року на контракт. Будівництво, солідний об’єкт у Європі. Заробиш непогано, відпочинете один від одного. А там побачиш: або скучиш, або зрозумієш, що тобі справді краще самому.
Ідея мені сподобалася. По-перше, я хотів довести Марині, що я — головний годувальник і можу приносити в дім серйозні ресурси. По-друге, мені хотілося, щоб вона нарешті відчула, як це — жити без моєї «опіки».
— Я їду на шість місяців, — кинув я Марині за вечерею. — Оформлюю документи. Це шанс налагодити фінанси і дати тобі час подумати, як ти збираєшся змінювати свою поведінку.
Вона не сперечалася. Навпаки, в її очах я побачив дивне полегшення, яке тоді прийняв за покірність.
Життя за кордоном виявилося зовсім не таким, як я малював у своїй уяві. Робота на складі була виснажливою. Зміна тривала дванадцять годин. Весь цей час я був на ногах, сортуючи важкі пакунки та контролюючи відвантаження.
Проте найважчим став побут. Уперше за довгі роки я зіткнувся з тим, що їжа не з’являється в тарілці сама собою.
— Чорт, знову порожньо, — бурчав я, повертаючись до орендованої квартири пізно ввечері.
Мені доводилося самому купувати продукти, самому смажити яєчню і — що було найжахливішим — самому прати свій одяг.
Удома я навіть не знав, на які кнопки натискати на машинці. Тут же я відчув себе покинутим. Я чекав, що Марина буде дзвонити щодня, плакати в слухавку і просити вибачення, але вона дзвонила рідко, розмовляла сухо і лише про справи дітей.
Це дратувало. Я вважав, що вона має бути моєю психологічною опорою навіть на відстані тисяч кілометрів. А натомість отримував лише коротке: «У нас усе добре, працюй».
Через три місяці на наш об’єкт прибула нова група працівників. Серед них була Олена — жінка приблизно мого віку, зі спокійним обличчям і впевненими рухами.
Ми швидко знайшли спільну мову, бо обоє були «старожилами» в плані життєвого досвіду серед молодих заробітчан.
Одного вечора, після зміни, ми розговорилися біля кавового автомата.
— Важко тут жінці, — зауважив я, роздивляючись її втомлені очі. — Робота не для слабких. — Життя взагалі штука непроста, Максиме, — усміхнулася вона. — Але копійка зайвою не буває. У мене вдома свої плани, треба крутитися.
Я дізнався, що в неї є хлопець, але стосунки неофіційні й «вільні». Тоді мені в голову прийшла геніальна, як я вважав, думка. Оренда моєї квартири була недешевою, а побут — нестерпним.
— Слухай, Олено, — сказав я наступного дня. — У мене квартира на дві кімнати. Навіщо тобі переплачувати за гуртожиток? Переїжджай до мене. Будемо ділити витрати на житло, та й разом готувати простіше.
Вона довго не вагалася. Вона була прагматичною жінкою. Так почалося наше спільне життя на чужині.
Я щиро сподівався, що з появою жінки в квартирі мій побут знову стане «нормальним». Тобто таким, де я відпочиваю, а жінка крутиться навколо мене. Але Олена виявилася не Мариною.
Першого ж вечора, коли я повернувся з роботи і сів за стіл, очікуючи на вечерю, вона спокійно запитала:
— Ти щось приготував? Бо я сьогодні так натомилася, що ледь ноги тягну.
— Я? — здивувався я. — Але ж ти прийшла на годину раніше. Хіба важко було щось зварити?
Олена подивилася на мене, як на дивну істоту.
— Максе, ми тут партнери по оренді, а не сім’я. Я відпрацювала зміну так само, як і ти. Якщо хочеш їсти — вставай і готуй. Або давай домовимося: сьогодні ти, завтра я. Але не чекай, що я буду твоєю служницею за «дякую».
Ця відповідь була для мене як ляпас. Я почав помічати, що моє роздратування, яке раніше я виливав на дружину, починає накопичуватися і тут.
Я намагався робити зауваження щодо пилу чи немитої чашки.
— Знаєш що, — сказала вона одного разу, коли я вчергове почав вичитувати її за неправильно розставлений посуд. — Ти дуже складна людина. Ти шукаєш не жінку, а додаток до своєї персони. Тобі треба, щоб хтось постійно визнавав твою велич, поки ти нічого не даєш натомість.
— Я чоловік! — вигукнув я. — Моє слово має вагу!
Олена засміялася. Це був не злий, а якийсь жалісливий сміх.
— Тут, на цих гектарах бетону і логістики, ти — просто працівник номер такий-то. І я — працівник. Твоя стать не дає тобі права на додаткову порцію поваги, якщо ти її не заслужив вчинками. Розслабся. Ми відпрацюємо контракт і розійдемося. Не псуй повітря там, де ми спимо.
Ці слова Олени змусили мене замислитися. Наступні місяці стали для мене справжньою школою. Я бачив, як вона спокійно ігнорує мої спроби її хоч трішки перевиховати.
Вона не плакала, не виправдовувалася і не намагалася мені догодити. Вона просто жила своїм життям, виконуючи свою частку домовленостей.
І тут я вперше почав згадувати Марину. Не ту Марину, яку я бачив як «обслугу», а ту дівчину, яка колись щиро сміялася з моїх жартів.
Я згада, яка вона спокійна і як смачно готує. Якщо подумати, то я ще зможу її трішки перевиховати і вона стане прямо ідеальною.
Одного разу я подзвонив додому щоб запитати:
— Як ти, Марино? Ти сьогодні відпочивала?
На тому кінці дроту запала довга тиша.
— Ти справді хочеш про це знати? — запитала вона тремтячим голосом.
— Так. Я зрозумів багато чого зрозумів. Скучив. – сказав я аби впевнитись що вона мене чекатиме.
Шість місяців добігли кінця. Ми з Оленою попрощалися на вокзалі. Ми залишилися в нормальних стосунках, вона була мені вдячна за економію на оренді, а я їй — за те, що вона стала мені розрадою.
Коли я переступив поріг власного дому, я відчув дивний трепет. Марина виглядала інакше — впевненішою, спокійнішою.
— Я привіз дещо, — сказав я, викладаючи подарунки, які придбав за кордоном.
Ми не помирилися за одну мить. Довіра — це не кришталь, її не склеїш миттєвим клеєм. Але я почав діяти. Я частіше говорив із дружиною, казав, чого саме очікую, пояснюю. що мені не подобаєть.
Зараз наше життя інше. Марина нарешті почала мене чути, багато в чому виправила свою поведінку. Олег був правий — мені треба було поїхати далеко, щоб перезавантажитись, щоб набратись сил і поглянути на життя під іншим кутом.
Нещодавно мені зателефонувала Олена. Ми іноді зідзвонюємося.
— Ну як ти, «господар життя»? — пожартувала вона.
— Живу по-тихеньку, Олено. Скучив.
— Це добре, Максе. Бо я скоро приїду в місто.
СМи ще трохи поговорили, домовились про місце зустрічі, я поклав слухавку і пішов на кухню. Марина готувала вечерю, і я повинен був простежити.
Головна картинка ілюстративна
