Ігнат під’їхав до будинку, але з машини не виходив. Усередині нього ще прокручувалася розмова, що відбулася з друзями. Останнім часом раз на два тижні вони, як самі себе називали, «старі вовки», збиралися старою компанією в найдорожчій лазні міста. Парилися. Хтось чайок попивав — серце з печінкою вже давали про себе знати, — а хтось балувався напоями по міцніше. Вели різні бесіди та обговорювали те-се. А що їм ще лишалося? Багато хто вже відійшов від справ, залишаючись власниками бізнесу лише на папері. Діти в усіх давно виросли й працювали замість них.
Сьогодні якраз і зачепили тему дітей. Вони в усіх були різні, але в більшості — з гарною освітою, і тепер вони стояли біля керма родинного бізнесу. Суперечка зайшла про те, що гроші людей все ж псують. Ось коли вони були молодими, то якось охоче допомагали людям.
Ігнат одразу не погодився.
— Ні, я за своїх головою ручаюся. Вони ніколи не пройдуть повз чуже лихо.
Василь, його давній конкурент, з яким вони змогли помиритися лише тоді, коли відійшли від справ, хмикнув:
— Ну, звісно, вони в тебе особливі. Як не крути, а у світі все зараз змінилося. Допомагати — собі дорожче. А ти, Ігнате, мислиш якимись застарілими стереотипами.
— Я, Вась, сперечатися з тобою не буду, бо якщо ми з тобою почнемо сперечатися, то це на тиждень, а то й більше. Тому просто залишимося кожен при своїй думці.
Тоді Ігнат навіть розсердився. У нього було двоє дітей: донька, якій вже йшло до тридцяти, і син, якому ось-ось має стукнути сорок. Обоє виховані, мали родини. Ігнат був у них упевнений.
А от зараз сидів у машині й думав: коли вони з ним жили, коли він їх сам виховував… Так. А от зараз вони ж давно живуть окремо. Соня в їхньому будинку, Ігор збудував собі новий. Ігнат, коли від справ відійшов, збудував собі справжню фортецю не по далеку від міста. Хоч у чомусь Василь і правий. Час зараз зовсім інший, і діти теж інші, не такі, як вони. Але ж як дізнатися про це — незрозуміло. Та й навіщо — теж неясно. Але якось неспокійно на душі стало.
Коли пішла дружина, а Соні тоді всього два роки було, він поклявся собі, що виростить із дітей справжніх людей. Вони нічого не потребували. Хоч особливо їх і не балував, і на роботу брав із собою, і в відрядження. Любив, увагу приділяв. Був упевнений, що його Сонька та Ігорьок — ідеальні. Аж до сьогоднішнього дня. Але ж усе ж у них добре. Чого ж він так рознервувався?
Ігнат нарешті вийшов із машини й одразу побачив Зінаїду Степанівну. Ця дуже літня жінка працювала в нього домробітницею ще з тих пір, як не стало дружини. Вона була в роках, і він давно хотів знайти їй помічницю. Але жінка з переляком відмовлялася. Боялася. Хоч чого боятися? Він збудував їй будинок на краю свого маєтку, забезпечив їй щось на кшталт пенсії. «Живи й радій». Але ні, вона сама хотіла займатися і будинком, і їжею. «Прийде якась, і будете спати потім на брудній білизні, та їсти їжу, від якої у вас постійна печія». Ігнат усміхався, погоджувався, щоб зробити приємність незамінній Зінаїді Степанівні.
До речі, вона знала про нього більше, ніж він сам про себе знав. Ну, він щось намагався забути, щоб не згадувати. А от Зінаїда Степанівна пам’ятала все. Ігнат навіть із цікавістю інколи на неї поглядав. Вік пристойний, а пам’ять — як комп’ютер.
Був один випадок, про який Ігнат взагалі намагався ніколи не згадувати. По-перше, спочатку було боляче, по-друге, це було, мабуть, не зовсім красиво. Ну, а по-третє, навіть зараз, коли минуло вже майже 20 років, усе одно було боляче.
Колись, коли Сонечці виповнилося дев’ять, а Ігорю — 19, він познайомився з жінкою. З дня коли не стало дружини минуло багато років. Ігнат навіть не підозрював, що може закохатися настільки сильно, так сильно, що в нього, як у молодості, з’явилося бажання творити якісь необдумані лицарські вчинки. Він буквально літав на крилах, думав, що тепер усе життя буде щасливим, таким, як не був ніколи. Через три місяці, коли почуття не тільки не почали вистигати, а ставали все сильнішими, він наважився і познайомив Наталю зі своїми дітьми.
Це був жах. Його діти поводили себе так, ніби він додому змію приніс. Причому вони навіть не намагалися краще познайомитися з Наталю. Просто одразу вирішили, що не потрібна їм у домі стороння людина; що вони з татом чудово жили до цього, а ця чужа жінка прийшла до них, щоб усе зіпсувати, щоб відняти у них любого тата. Ладно ще, Сонька, вона на той момент була маленькою, але Ігор, з яким Ігнат намагався поговорити не один раз, вперся та нічого не хотів слухати.
Наталя все зрозуміла. Вона плакала, задихалася, але просила більше не шукати з нею зустрічей. Не хотіла ставати між ним та його дітьми. Він усе розумів, кохав, але на першому місці були діти.
З того самого дня, як востаннє бачив Наталю, він став іншим. У ньому зникло бажання жити й творити. Потім, коли вже літ 10 минуло, діти просили в нього вибачення, намагалися якось виправити становище, але він би вже б ніколи не підійшов до Наталі — просто тому, що йому було соромно. Не за дітей, а за себе, за свою слабкість, за те, що він злякався труднощів.
Усе це, звісно, відбувалося на очах Зінаїди Степанівни, мудрої людини. Вона несхвально дивилася на нього. Наталя їй дуже подобалася, а потім, коли вже розставання відбулося, сказала: «Я от ніколи не втручаюся у ваші справи, але зараз скажу. Зовсім небагато часу пройде, і ваші діти роз’їдуться, заведуть свої родини, а ви… ви так і будете один. Завжди, зовсім самотній. І от тоді зрозумієте, як це страшно».
Він чудово знав, що Зінаїда Степанівна й зараз усе пам’ятала: і все, що сталося, і все, що сказала йому. Він був сам. Намагався не подавати виду, але насправді йому було важко.
Наступний день він проходив із кута в куток, а ввечері став збиратися. Знайшов на горищі якісь старі речі. Вони лишилися ще з тих часів, коли він захоплювався рибальством. Переодягнувся, подивився на себе, хмикнув, знайшов там же бороду. Колись Ігорьок захоплювався театральними сценками, і знайти в його коробках можна було все, що завгодно.
Він знав, що робитиме. Попросить допомоги в дітей, а коли вони йому не відмовлять, то зніме цю прокляту бороду й скаже, що Васька не правий.
Ігор його просто не впустив на поріг. Викликав охорону, і Ігната виштовхали назовні. Ігор навіть не став дослуховувати, що говорить батько, а просто після перших слів «мені дуже потрібна ваша допомога» гаркнув: «Геть!» — і натиснув кнопку.
Ігнат довго сидів у парку, ніяк не міг зрозуміти, як таке взагалі могло статися, а потім усе ж пішов до доньки. Та його вислухала, а потім реготала: «Діду, ти реально думаєш, що тебе тут чекають і переночувати пустять? А чому, будинок простіший не вибрав? Чи тобі тільки в таких спитися? Давай, вали звідси, поки я охорону не викликала!»
Ігнат не став чекати охорону. Ще після штовханини в Ігоря ребра боліли. Він йшов вулицею, дивлячись собі під ноги. «Ось і отримав». На дворі стемніло, починався дощ, а він — без машини, без телефону, був упевнений, що переночує в дітей. Можна було, звісно, повернутися без бороди й у своєму вбранні, але чомусь цього вже взагалі не хотілося.
Він дійшов до краю селища, зупинився, рішуче рушив до одного з будиночків. Гарний будиночок, але, звісно, до будинку доньки не дотягував.
— Хто там?
— Вибачте, будь ласка, я трохи заблукав, а телефон із собою не взяв…
Він ще не договорив, а двері вже відчинилися. На порозі стояла дівчина років сімнадцяти. Вона усміхнулася:
— Заходьте! Ой, ви зовсім промокли. Давайте, я вас чаєм напою.
Ігнат зітхнув і увійшов.
— Ось, проходьте в кімнату, там моя мама. Знайомтеся, її звуть Наталя. А я зараз чайник поставлю.
Ігнат увійшов у кімнату. Біля вікна спиною до нього сиділа жінка. Ну, як сиділа — в інвалідному візку. Вона обернулася, і в Ігната потекла струмка поту спиною. Він нічого не встиг сказати. У кімнату увійшла дівчина.
— Ну що ж ви стоїте? Проходьте. Мам, тут чоловік заблукав. Телефона з собою нема. А на дворі така погода.
Наталя усміхнулася.
— У таку погоду, звісно, краще не виходити на вулицю. Щось вона останнім часом не радує. Сідайте, он на диванчик, чи за стіл. У ногах правди нема. Зараз Катюша нас усіх чаєм напоїть. Знаєте, гарячий чай із шипшиною в такий час — найкраще, що можна придумати. А вас як звати?
Ігнат мовчки сів, а потім одним рухом зірвав бороду.
— Наталю!.. Ти звідки тут? Я ж точно знав, що ти поїхала!
Жінка поблідла.
— Ігнате?.. Що ти тут робиш? Ти ж не живеш у цьому селищі. Як ти знайшов мене?
Він сумно усміхнувся.
— Ти не повіриш. Зайшов у вашу хату зовсім випадково.
Катя розгублено дивилася то на Ігната, то на маму.
— Я не зрозуміла… А ви що, знайомі?
— На жаль, так.
Ігнат ще нижче похилив голову, потім усе ж подивився на дівчину.
— Мама права. Я не заслуговую того, щоб пити чай разом із нею, тим більше у вашому домі.
Ігнат встав, зробив крок до дверей, але Катя перегородила йому шлях.
— Ну куди ж ви збираєтеся в таку погоду? Я, звісно, не знаю, що у вас трапилося, але давайте я хоча б викличу вам таксі.
Наталя хмикнула:
— Катю, не переживай. Він із заліза зроблений. Включи серце. Залізний Дроворуб.
— Мам, ну годі, будь ласка! Мені здається, ви зараз дуже схожі на школярів. Я тебе взагалі не впізнаю. Де твоя гостинність?
Ігнат сів. Наталя відвернулася.
— Нато, я розумію, тобі неприємно мене бачити, але що з тобою сталося? Можливо, я зможу допомогти?
— Та я в житті твоєї допомоги не прийму!
А Катя навіть ногою тупнула:
— Мамо, та що таке-то? А ти ж сама мене вчила: не можна так розмовляти з людьми!
— Так то — з людьми. А це… це…
Наталя раптом розридалася.
— Знайомся, Катюш. Це той… твій тато… Батько твій. Безсердечний, багатий мужик. Ніколи не вір, що гроші не псують людину. Гроші… Вони вбивають у людині людину.
У кімнаті повисла тиша. А Ігнат… Ігнат відчув, як у легенях скінчилося повітря, і як усе навколо чомусь почало тонути в сірому тумані.
— Тату! Тату!
Він почув голос Соні, Ігоря — і розплющив очі.
Він усе ще перебував у Наталі. Вона теж була поруч, тримала його за руку.
— Тату, ти нас налякав!
— Та я й сам злякався… А ви звідки?
— До нас, до Соні, прибігла Катя. Слухай, тату, то виходить, у нас є сестра?
Ігнат похмуро подивився на них.
— Ну, починайте.
Ігор усміхнувся.
— Ні, тату, не діждешся. Коли батько переодягається і ходить до своїх дітей, це говорить про те, що він дійшов до крайнього ступеня самотності.
— Ви що, впізнали мене?
— Ну, звісно. Як не впізнати батька? Я просив охоронців бути обережними. Не дуже вони тебе?.. І Соньці подзвонив, та й супроводжували тебя. А ми все зрозуміти не могли: ти з розуму з’їхав, чи в щось граєш?
Ігнат хмикнув:
— Ну й дітки пішли…
— А що стосується всього іншого… Якби ми знали раніше, то обов’язково самі б об’явилися. У тебе б попросили вибачення, Наталю. Вибачте нас, егоїстів. Просто тато так сильно вас кохав, що ми вирішили: більше не будемо йому цікаві.
У Наталі, на думку лікарів, виявилася суща дрібниця. Всього-на-всього потрібна була заміна одного суглоба, але так вийшло, що організм її приймав лише один матеріал, і коштував він зовсім недешево. Ну, і Катя з матір’ю не могли собі цього дозволити. Хоч Катерина й відкладала потроху, але збирати їм довелося б дуже довго.
Через три місяці Наталя вже могла пересуватися без палиці, а Ігнат якраз закінчив оформлення документів. Він твердо вирішив, що Катя буде його законною донькою. Наталя пробачила його, і вони часто проводили вечори в саду, ніяк не могли набазікатися.
І в один із таких вечорів Ігнат простягнув руку.
— Я знаю, що вчинив жахливу помилку. Знаю, що тепер уже надто пізно. Але, Наташ… Вийди за мене. Нехай зараз… нехай нам лишилося не так уже й багато, але я благаю тебе.
Вона усміхнулася. З того самого моменту, як Ігнат з’явився знову, в її душі з’явилися такі почуття, про які вона й не підозрювала. Спочатку — найсильніша ненависть, потім — переляк, жах, що зараз, коли Ігнат з’явився, з ним щось станеться, він піде назавжди. А потім — полегшення, прощення — і знову кохання. Те саме, яке було колись. І от зараз вона знала, що він це скаже. Завжди знала, чого він хоче. Просто відчувала це.
— Я згодна. Не уявляю життя без тебе. І плювати, скільки ще нам відведено.
