fbpx
Події
Згадав Василь, як колись, саме на Великдень, десятирічним хлопчиком лежав після опepації у стаціонарі. До нього нікого з рідних не впускали, то тато весь день простояв під вікном. Він усміхався до Василька крізь сльози, ліпив з пластиліну тваринок і показував йому. Лікар відганяв тата від вікна, він відходив, знову повертався і стояв доти, доки Василько не заснув. Прокинувшись наступного дня на світанку, хлопчик знову побачив тата, який зазирав у вікно. Дотепер не знає, де тоді ночував батько

– Васильку, візьми мене на Великдень додому, візьми мене, синку. Я притулюся десь у куточку, до рота прикладу хустинку, щоб не кашляти, і перебуду кілька днів у рідній хаті, де і стіни допомагають. Я тут не витримаю.

– Ви, тату, як мала дитина. Тепло вам, чисто, їсти маєте що, ще щось із дому привезу, ліки куплю.

– Я не хочу їсти, Васильку, я вже рік не був удома, – старий Петро намагається зазирнути синові в очі. – Я сам залишився в палаті, всіх забрали додому.

– Ну добре, добре, до свят іще чотири дні, якось буде. Василь відвернувся до вікна, а втішений Петро почав ходити палатою, розповідаючи синові, що йому вже набагато краще. Залишившись наодинці, припав поглядом до вікна. Весна… Плакучі верби, які хтось посадив на лікарняному подвір’ї, розпустилися і зазеленіли. Всюди так тихо.

– Усе-таки не всіх забирають рідні на свята, залишаються важкі й ті, в кого нікого немає. Самотність знову почала огортати Петра і несамовито стискати десь у середині. – Як то витримати ще чотири дні? Коли приїду додому, одразу піду до Марії. О Маріє, серце моє розривається від згадки, що тебе немає. Легенькі хмаринки пливуть і пливуть синім небом, то скупчуються, то бліднуть, і раптово губляться у безмежжі. Білі покривала на лікарняних ліжках, запах ліків і тиша, що несамовито гнітить, обезкрилюють душу, що рветься на рідне подвір’я, де з’явився первоцвіт.

– Боже, Боже, поверни мене додому, там шумить сосна коло хвіртки і від смутку за мною сивіє Маріїна мoгила, поверни мене на день-два, а тоді роби зі мною, що хочеш, – шепоче Петро, важко дихаючи.

– Віруню, я привезу тата на свята додому, – Василь благально зазирнув у дружинині очі, спробувавши обійняти її за плечі. Віра різко повела плечем і вивільнилась з обіймів.

– Ти добре знаєш, що твій тато нездоровий, тубepкульоз може заразити всю родину.

– Але ж лікар казав, що він давно не виділяє паличок. Тож не становить небезпеки для людей, які його оточують.

– Ти віриш тим спеціалістам? Я взагалі вже нікому і нічому не вірю. Ті медики тепер нічого не розуміють. Хіба лікар уболіває за нас? Більше занедужають – більше грошей. Чи ти хочеш нас приректи на вічну недугу та загuбель? Віра змовкла і до вечора не відізвалася до Василя жодним словом, а вночі довго плакала, жалібно промовляючи, що Василь її не любить. Він пригортав дружину до грудей, цілував мокре від сліз обличчя, просив пробачення і вкотре повторював, що нічого з батьком не станеться, якщо перебуде свята в лікарні.

У суботу Петро не відходив од вікна. З болем дивився на сонце, що пересувалось небом, і на листочки, що зав’язувались у бруньках, на зелені паростки трави, що тягнулися до світла, і на гарних молодих лелек, які кружляли високо-високо.

– До вечора ще далеко, ти приїдеш, синку, по мене, приїдеш, Васильку. Десь у церкві Плащаницю прибрали. Марія з п’ятниці на суботу завжди всю ніч сиділа біля Плащаниці.

– За що Тебе, Ісусе, розiп’яли? – промовив Петро голосно. – За наші гріхи, за наші, а не за Твої, бо Ти був безгрішний. Безгрішний, а пoмер, щоб нас, грішних, урятувати. Як мyки Ти терпів. Прости мені, що розхлюпуюся із жалю, і не залишай мене самого, не залишай мене. Я чув, як лікар казав синові, що дозволяє взяти мене на кілька днів додому, що я вже не можу йому зашкодити.

Сонце почало хилитися до заходу, посилаючи останні промені на молоді крони. Принесли вечерю – молочну кашу, чай і шматочок хліба.

– А вас чому додому не забрали? – немолода жінка, яка принесла їжу, співчутливо подивилася на Петра. Не відповів, бо жаль стиснув все у середині. Коли вона через деякий час зайшла забрати посуд, то побачила, що він до їжі не доторкнувся. Важко зітхнувши, понесла все до кухні. Петро на мить відчув присутність в палаті Маріїного духу. Це відчуття було таке сильне, що він мало не втратив свідомість. Щось запекло, світ якось дивно хитнувся, а погляд не міг покинути плакучої верби, що так журливо опустила свої прекрасні розквітлі віти. Притулився гарячою щокою до холодної подушки і так пролежав до ранку, не заплющивши очей.

Місяць зазирав у велике вікно, то ховаючись за хмарами, то виринаючи з-за них, кидав свій холодний відблиск на бліде, змучене  обличчя та на сухі блискучі очі, в яких залягла невимовна туга.

Раненько на Великдень Василь із Вірою та восьмирічним Ромчиком пішли до церкви. Після Служби Божої хотів їхати до лікарні, але приїхала в гості Вірина рідня. До вечора сиділи всі за багатим святковим столом, вітаючи одне одного з воскресінням, співали “Христос Воскрес!”, а також веселих українських гаївок. Василь відчув такий невимовний смуток, що не витримав і вийшов надвір. У церкві дзвонили на честь свята, а смуток переростав у стpашний душевний біль, що ятрив серце.

Згадав, як колись, саме на Великдень, десятирічним хлопчиком лежав після опepації у стаціонарі. До нього нікого з рідних не впускали, то тато весь день простояв під вікном. Він усміхався до Василька крізь сльози, ліпив з пластиліну тваринок і показував йому. Лікар відганяв тата від вікна, він відходив, знову повертався і стояв доти, доки Василько не заснув. Прокинувшись наступного дня на світанку, хлопчик знову побачив тата, який зазирав у вікно. Дотепер не знає, де тоді ночував батько…

Відпровадивши гостей, сумно сидів іще близько години, а потім ліг спати. Та заснути не міг. Віра горнулася до нього, шепотіла, що кохає його. Вранці, готуючи для батька сумку з їжею, поклала туди найсмачнішу ковбасу, найдорожчі цукерки і кілька найкращих мандаринок. Відчував себе таким спустошеним, що майже не чув її слів. У лікарні був вражений тишею, що залягла в коридорах. Не став дочікуватися ліфта, побіг сходами на сьомий поверх. Батькове ліжко було порожнє, лише пружини чорніли, різко контрастуючи з білизною застелених ліжок. Ледь переставляючи важкі ноги, підійшов до чергової сестри. Не чекаючи запитання, вона тихо промовила, що ніхто такого не очікував. Широкий iнфapкт pозіpвав батькове сеpце саме на Великдень. – Робили все можливе, але, на превеликий жаль… – і замовкла…

Автор: Ольга Яворська, “Нова Зоря”, опубліковано у Pater Noster.

Фото –pixabay.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!

Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермар