— Аню, ти взагалі мозок вмикаєш, коли рішення приймаєш?
Аня здригнулася від підвищеного голосу. Лідія Петрівна стояла посеред кухні, уперши руки в боки, наче директорка школи, що спалила ученицю з цигаркою. На столі стояли дві чашки: чай, що охолов, і тарілка з булочками.
— Що знову не так, Лідіє Петрівно? — втомлено запитала Аня, стримуючи роздратування.
— Що не так? — Голос свекрухи став ще гучнішим. — Усе не так! Два роки ви вже викидаєте гроші на оренду, платите чужим, замість того щоб збирати на своє.
Аня сіла на табурет, потерла скроні. Вона знала, що зараз буде монолог завдовжки хвилин на 15 — зі звинуваченнями, прикладами з молодості та вічною фразою «думати треба».
— Ось я у ваші роки вже квартиру купила, — як і очікувалося, почала свекруха. — Працювала на двох роботах, але зате своє житло. А ви сидите, як курчата під крилом чужого господаря.
Аня не відповіла. В сотий раз слухати це було понад її сили. Вона знала, що Ігор, як завжди, піддакував би матері, аби не втручатися. Він взагалі не втручався. Жив немов за принципом: «Моя хата з краю».
За кілька хвилин у передпокої хлопнули двері.
— Мам, ну годі вже, — сказав Ігор. — Скільки можна, одне й те саме.
— Скільки треба, стільки й буду, — відрізала свекруха. — Ти, між іншим, теж не без гріха. Чоловік у домі повинен думати, а не чекати, поки дружина вирішить, куди зарплату спустити.
Ігор зітхнув, глянув на дружину. Погляд був винуватим, але без співчуття. Аня тільки відмахалася. Хотілося провалитися крізь землю.
Аня йшла на роботу, і в голові вертілися слова свекрухи. «Мозок вмикай, копи потрібно». І якась правда в цьому була. Вони справді не могли вирватися з замкнутого кола орендованого житла. Кожного місяця — оренда, комуналка, їжа, дрібні витрати. Залишалося хіба що на похід у кіно раз у два місяці. Але життя, здавалося, вирішило, що пора щось міняти.
Дзвінок від нотаріуса став для Ані шоком. Її тітки Віри Миколаївної, тієї самої, у якої вона проводила дитячі канікули, не стало. Інфаркт. Без попередження, без хвороби. І залишила заповіт: все майно — Анні.
Коли Аня приїхала до нотаріуса, у неї тремтіли руки. Документи, підписи, печатки. Все відбувалося, немов у сні. Трьох кімнатна квартира в цегляному будинку, простора, доглянута, з меблями й технікою.
Аня вийшла на вулицю, подивилася на фасад, і вперше за довгий час всередині народилося відчуття: «Ось воно. Справжнє. Своє».
Аня подзвонила чоловікові.
— Ігорю, ти не повіриш. Тітка Віра залишила мені квартиру.
— Серйозно? — Голос чоловіка був рівним, навіть якимось глухим. — Ну, вітаю.
— Це ж «трьошка» в хорошому районі. Там метро поруч.
— Угу. Непогано.
І все. Ні радості, ні здивування, лише холодне «угу».
Аня зрозуміла: він уже прикидає, що скаже мати.
За кілька місяців, оформивши документи, вони переїхали. Аня намагалася облаштувати все з розумом. Вперше відчувала себе господинею, не орендаркою, не тимчасовою гостей, а справжньою власницею. Ігор допомагав без ентузіазму, коробки носив, але мовчки. Ні посмішки, ні жартів.
— Ти чого такий кислий? — запитала Аня ввечері, коли вони нарешті все розставили.
— Та ні, просто втомився.
Але Аня бачила — справа не у втомі. Чоловік ходив по квартирі, наче по чужій території, мов би боявся ступити не туди.
За тиждень у двері подзвонили. На порозі — свекруха! З піднятою бровою й пакетом у руці.
— Ну, подивимося, у яких хоромах ви тепер живете, — сказала вона замість вітання.
Вона пройшлася по кімнатах.
— Хм, три кімнати для вас, звичайно, розкіш.
Аня ледь не подавилася чаєм.
— Пробачте, що ви кажете?
— Багато місця. Вам би вистачило й «двушки». А тут одна кімната простоює, мабуть.
— Ми кабінет хочемо зробити, — відповіла Аня.
— Кабінет! — передражнила свекруха. — Щоб папери перекладати? Краще б здавали. 5 000 на місяць як мінімум.
Аня вже майже фізично відчувала, як їй у голову вгвинчується біль. Ігор сидів поруч і кивав. Просто кивав.
Наступні тижні стали низкою тихих, але виснажливих візитів. Свекруха заходила на чай і незмінно піднімала тему пустої кімнати.
— Ось Марина з третього поверху здає, вже холодильник новий купила, а у вас даремно місце простоює. Родина повинна гроші берегти, а не розкидатися.
Аня терпіла. Спочатку мовчала, потім почала помічати, що Ігор дедалі частіше згоджується. І навіть у його словах почала з’являтися мамина фраза: «Треба думати головою».
Якось ввечері Аня почула розмову чоловіка по телефону.
— Мамо, я не знаю. Квартира Анни…
— Що значить «Анни»? — свекруха кричала так голосно, що було чути через усю кухню. — Ти ж чоловік, усе спільне!
Аня стояла біля дверей і слухала. Хотілося ввірватися й сказати, що не все у цьому світі спільне, але вона стрималася. «Нехай говорить, нехай висловиться. Все одно ясно: ця історія ще далеко не закінчена».
Ранок почався спокійно. Ігор пішов на роботу. Аня збиралася варити каву. Дзвінок у двері пролунав різко й настирливо. На екрані домофона — свекруха. Поряд із нею — незнайома жінка років шістдесяти, з валізою.
Аня відчинила двері, не встигши навіть запитати, у чому річ.
— Здравствуй, Аню, — усміхнулася свекруха й ступила всередину. — Знайомся, це моя сестра Ніна. Ми тут вирішили до вас перебратися.
— Що? — Аня кліпнула очима. — Як це «перебратися»?
Ніна, не гаючи ні секунди, потягнула за собою валізу й пройшла глибше у квартиру.
— Ми скромні, — сказала вона. — Нам однієї кімнати вистачить.
— Лідіє Петрівно, ви що, жартуєте? — Аня відчувала, як усередині все кипить.
— Я не жартую, — спокійно відповіла свекруха. — Я свою квартиру здала, а Ніна свою синові віддала. Ми вирішили, що тут просторніше, та й родина має жити разом.
Аня на секунду перехопила подих.
— Що значить «вирішили»? Ви зі мною це обговорювали?
— Ну, а навіщо? Ти ж не проти, я впевнена.
Свекруха зняла пальто.
— Ми тихі, акуратні, нікому заважати не будемо.
Аня уже не знала, сміятися чи плакати. Стояла з кружкою в руках і не могла повірити, що це відбувається наяву. І в ту мить вона зрозуміла: ось він, справжній конфлікт, до якого все йшло останні місяці. Свекруха ніколи не відпускала контроль, просто чекала моменту, коли зможе влізти в життя остаточно.
Аня поставила кружку на стіл і випрямилася.
— Ні, — сказала вона твердо. — Ви тут жити не будете.
Свекруха підняла голову й прищурилася.
— Що значить «не будемо»? Аню, ти що, рідних на вулицю виженеш?
— У вас є своя квартира, — відрізала Аня.
— Я здала її, — відповіла свекруха. — Люди вже заїхали.
— Значить, ідіть жити до тих людей! — Аня ледь не зірвалася.
— Та ти невиховане дівчисько, — втрутилася Ніна. — Старших не поважаєш.
— А ви нахабні, — прошипіла Аня. — І не смійте тут господарювати!
Саме в цю мить у двері увійшов Ігор. Він побачив валізи, матір, тітку. І на обличчі мелькнув той самий вираз, який Аня ненавиділа: втомлений, байдужий, безвольний.
— Мамо, що відбувається?
— Ми з Ніною переїжджаємо до вас, синочку, — спокійно відповіла свекруха. — Родина має триматися разом.
Аня повернулася до чоловіка.
— Скажи їм, щоб вони йшли.
Ігор помовчав.
— Ань, ну, може, не варто так різко? Кімната ж пустує.
— Кімната пустує, — повторила Аня, ніби пробуючи слова на смак. — Ти серйозно, Ігорю?
Ігор винувато потупив погляд, почав возитися із замком на дверях, аби тільки не дивитися дружині в очі. Свекруха, відчувши підтримку, одразу розпрямила плечі, наче командир, що отримав підкріплення.
— Ось бачиш, син розуміє, — сказала вона. — А ти даремно упираєшся, Аню. Жити разом — це нормально. Ми ж тобі не чужі.
— Ага, — втрутилася Ніна. — Ігор твій чоловік, отже, і його родичі — твоя родина.
Аня відчула, як підступає гнів. Все всередині кипіло. Від їхньої впевненості, від нахабства, від цього солодкуватого тону, ніби вони роблять їй послугу.
— Я не проти родини, — холодно сказала Аня. — Але я проти того, щоб мене ставили перед фактом.
Свекруха сіла на диван і з демонстративним зітханням поставила валізу поруч.
— Аню, ну що ти як мала? Я ж не просто так наважилася переїхати. Свою квартиру я здала. Люди вже заплатили за півроку вперед. Ці гроші нам стануть у пригоді. А ти ж сама казала, що важко жити на одну зарплату.
— Я не казала, що хочу підселення, — перебила Аня. — І ви взагалі не мали права нічого здавати, не попередивши мене.
— Але ти теж не радилася, коли спадщину отримала, — блиснула очима свекруха.
— Бо це моя спадщина! — різко відповіла Аня. — Моя тітка залишила квартиру особисто мені, а не вам!
Мовчання повисло важким грузом. Навіть Ніна перестала ворушитися, спостерігаючи, як свекруха стискає губи.
— Ти що, хочеш сказати, що твій чоловік тут ніхто? — холодно промовила свекруха.
— У юридичному сенсі — так, квартира оформлена на мене.
— Ну й егоїстка, — з презирством кинула Ніна. — Тільки й думаєш про себе.
Аня вже розкрила рота, щоб відповісти, але в цю мить втрутився Ігор.
— Дівчатка, спокійно, — сказав він, намагаючись надати голосу авторитету. — Ми ж не вороги. Мама з тіткою просто хочуть тимчасово у нас пожити. Осінь, холодно, куди їм?
Аня дивилася на чоловіка й розуміла: «Все. Він уже зробив вибір. Як завжди».
— Тимчасово? — прищурилася вона. — А наскільки це «тимчасово»?
— Ну, поки мама не вирішить, що робити з квартирою, — протягнув Ігор.
«Ось вона, справжня пастка. Жоден з них навіть не збирався просити дозволу. Вони просто поставили її перед фактом. Наче перед розкладом автобуса. Ось так, і ніяк інакше».
Вечір пройшов у мовчанні. Свекруха й Ніна влаштувалися в «порожній» кімнаті, як вони її називали, поставили свої валізи, розвісили одяг на спинках стільців, увімкнули телевізор на повну гучність.
Із кімнати лунали їхні голоси, сміх і запах смаженої цибулі. Вони вирішили приготувати щось на вечерю. Аня сиділа, втупившись у телефон. Пальці мимоволі гортали стрічку новин, але голова була десь далеко.
Ігор підійшов, налив собі чаю, наче нічого не сталося.
— Не дуйся, гаразд? — сказав він тихо. — Це ненадовго.
— Звичайно, — гірко усміхнулася Аня. — Як і орендована квартира.
— Ну не починай.
— А як не починати, Ігорю? Ти навіть не запитав мене, просто дозволив їм заїхати.
Чоловік знизав плечима.
— Ну, вони ж не чужі. Це ж родина.
— Родина… — Аня підвела очі. — Родина — це коли один одного поважають. Вони поводяться так, наче я у них квартирантка.
Ігор відвів погляд.
— Тобі все не до вподоби, — пробурмотів він і пішов.
Наступні дні перетворилися на пекло. Ніна вставала раніше за всіх, ляскала дверцятами, гуркотіла каструлями, голосно розмовляла по телефону з сином. Свекруха контролювала буквально все: від температури у чайнику до положення рушника у ванній.
— Аню, ти хоч підлогу тут миєш? Пилу повно, — говорила вона з виглядом наглядача.
— Мамо, не починай, — втомлено відповідав Ігор.
— Я не починаю, я просто помічаю. Жінка повинна слідкувати за домом.
Аня мовчала. Кожного разу, коли намагалася відповісти, чоловік ставав на бік матері.
Аня помітила, що в спальні зникли її сережки — золоті. Подарунок від тітки Віри. Спочатку вирішила, що просто переклала, потім почала шукати. Перерила шухляди, сумку, навіть пральну машину перевірила. Ніде нема.
Аня пішла до гостьової кімнати, де жили свекруха й тітка. Двері були відчинені. На комоді — розкрита шкатулка. Всередині — ланцюжок, перстень і її сережки.
Аня завмерла.
— Лідіє Петрівно, — покликала вона. — Це що таке?
Свекруха увійшла не поспішаючи, наче знала, що станеться.
— Чого ти кричиш?
— Це мої сережки. Чому вони у вас?
— А це я просто приміряла, хотіла подивитися, чи підійдуть до сукні. Забула повернути.
Аня дивилася на неї, відчуваючи, як горло стискається.
— Приміряла… — повторила вона. — Без дозволу. Жах.
— Ну, у вас що, тепер у родині все за інвентарем? — втрутилася Ніна.
— У нас… — Аня зробила крок уперед. — Це мій дім. Мої речі.
— Ну, звичайно, почалося, — фиркнула свекруха. — Наче ми тебе грабуємо.
— А ви й грабуєте! — викрикнула Аня. — Морально. Кожного дня.
Ввечері, коли Ігор повернувся, вона розповіла все. Вислухав мовчки, потім знизав плечима.
— Та годі тобі, Ань. Мама ж не зі зла, просто забула повернути.
— Забула. Вона навіть не вибачилася.
— Ну, у неї характер такий, ти ж знаєш.
Аня подивилася на нього й зрозуміла — безглуздо. Усе, що пов’язане з матір’ю, він не здатний оцінювати об’єктивно.
Минув тиждень. Аня щораз частіше залишалася на роботі подовше, аби тільки не повертатися додому. У квартирі стало душно. Не через температуру, а через атмосферу. З кожним днем усе тісніше, усе важче дихати.
Якось ввечері, прийшовши додому, вона застала свекруху й Ніну у вітальні. На столі лежали якісь папери.
— Що це? — запитала Аня.
— Договір, — відповіла свекруха. — Ми з Ігорем вирішили оформити спільне проживання, щоб комуналку ділити правильно.
— Що?! — Аня взяла аркуші й пробігла очима. — Та ви зовсім з’їхали з глузду! Тут зазначено, що ви прописуєтеся за цією адресою.
— Ну, а що тут такого? — спокійно сказала Ніна. — Ми ж тепер тут живемо. Треба все узаконити.
— Ніхто вас тут прописувати не буде! — Аня зім’яла папери. — Забирайтеся негайно!
— Аню, не кричи, — втрутився Ігор, виходячи зі спальні. — Ми просто хотіли обговорити.
— Обговорити? — Аня повернулася до нього. — Ти хоч розумієш, що робиш? Вони хочуть прописатися в моїй квартирі!
— Але ми ж родина, — повторив він, наче заклинання.
Аня відчула, як у грудях усе ламається.
— Знаєш, Ігорю, родина — це коли поважають кордони й власність, а не коли мати й її сестра лізуть у чуже життя брудними руками.
— Не смій так говорити про мою матір! — вибухнув Ігор. — Вона краща за тебе у всьому!
— Ось і йди до неї! — зірвалася Аня. — Живи з нею, коли вона у тебе така свята!
Свекруха схопилася.
— Я знала, що до цього дійде! — закричала вона. — Невдячна! Усе тобі мало. Я тобі й продукти возила, і гроші давала, а тепер ти мене з дому виганяєш!
— Ви самі причепилися! — Аня не витримала. — Без дозволу, без поваги, з валізами, наче готель.
— Тихіше! — гаркнув Ігор. — Сусіди почують!
— Та нехай чують! Нехай знають, хто ви такі!
Аня підійшла до їхніх валіз, схопила першу й потягнула до дверей.
— Що ти робиш? — заверещала Ніна.
— Те, що треба було зробити в перший же день!
Потім усе було, наче в тумані: крики, кроки, вереск свекрухи, марні умовляння чоловіка. Валізи опинилися на майданчику за дверима. Двері захлопнулися.
Аня стояла, важко дихаючи. Руки тремтіли.
— Ідіть геть, — прошепотіла вона.
— Ти з глузду з’їхала! — кричав Ігор. — Це кінець?
— Так, — спокійно відповіла Аня. — Це кінець.
Вона зняла каблучку з пальця й кинула йому в груди.
— Усе, Ігорю. Ми закінчили.
Він стояв, зблідлий, не в змозі нічого сказати. За дверима чулися крики матері. Шум кроків, звук ліфта, потім — тиша.
Аня пройшла по квартирі. І раптом зрозуміла: усе це не даремно. Ця квартира — не просто стіни. Це пам’ять про людину, яка любила її без умов, не вимагаючи нічого натомість.
Аня заварила чай, сіла біля вікна. Вперше за багато місяців у квартирі було по-справжньому тихо. Не просто тиша після скандалу. Тиша, як свобода.
Аня зітхнула й прошепотіла:
— Ну що, тіточко Віро? Здається, я навчилася захищати своє.
І десь там, серед звуків дощу, їй наче почулося тихе схвалення.
