fbpx

Здрастуй, рідний мій! Зараз вже і не пишуть листи на папері, всі по інтернету спілкуються. – почала писати і задумалась, чи варто? А потім слова самі лягали на папір впереміш зі сльозами. Син таки отримав той лист, але запізно

«Здрастуй, рідний мій! Зараз вже і не пишуть листи на папері, всі по інтернету спілкуються. Але я вирішила, як раніше, написати цей лист, в якому буде частинка моєї душі. Так що там частинка, вся я і вся душа, яка так переймається за тебе, синку. Ти так давно не приїжджав, я вже почала забувати, як ти виглядаєш. Все розумію, у тебе робота, посада відповідальна, своя сім’я. Не до мене, але все-таки хоча б дзвони частіше, щоб я голос твій хоч почула.

У мене все добре . Трохи здоров’я підводити почало, та ноги чомусь не хочуть ходити, але це все вікове, не уникнути… До спеціаліста ось ходила, виписав щось, сказав серйозніше потрібно до здоров’я ставитися. А мені так не хочеться тебе турбувати з усім цим. Насушила вже грибочків, варення наварила до вашого приїзду. Хоч онуків б привіз, щоб натуральні вітаміни поїли. А то в місті сидять, а там екологія, сам знаєш, яка.

Все частіше стала фотографії твої дитячі та підліткові переглядати. Шкода, що батько наш не дожив до цього часу, він би тобою дуже пишався. Здавалося б, такий маленький був нещодавно, в колисці лежав, плакав, на ручки просився. А тепер сам уже тато…

Синочку, рідний, молюся щовечора лише про одне. Нехай все у тебе і твоєї сім’ї буде добре. Мені більше нічого і не потрібно. Приїжджайте, будь ласка, я вас дуже чекаю і завжди рада бачити ».

Літня жінка, змахнувши сльози, дописала лист синові, поклала в конверт, заклеїла. «Вранці на пошту віднесу» – вирішила вона, і знову потягнулася до альбому з фотографіями. Ось вони з чоловіком відразу після весілля: щасливі, закохані, посмішка на все обличчя.

А ось вже Іванко з’явився, сенс життя батьків. Скільки було безсонних ночей, недугів, шкільних негараздів, підліткових питань… Але все це так швидко забувається, а залишаються в пам’яті лише приємні моменти. Відвідування зоопарку, перша поїздка на море, перша п’ятірка в школі, казки на ніч, міцні обійми сина, заради яких варто жити.

А потім Ваня вступив до університету і виїхав вчитися в інше місто. Не так далеко, але відвідував батьків він рідко. Після отримання диплома кар’єра пішла в гору, син почав добре заробляти, квартиру собі купив. Привіз дівчину знайомитися з батьками, на якій потім одружився. Двоє синів у них, дім – повна чаша. Тільки ось приїжджають рідко. Невістка не надто любить свекруху, все їй не подобається, хоча та і намагається догодити всіляко. Син працює багато, часу зовсім немає. Якщо мати не подзвонить, так і він не згадає, що не розмовляли вже кілька тижнів.

Коли батька не стало, мама не могла довго додзвонитися до Івана. Потім повідомила йому про тата, але той у відрядженні був і на прощання з іншої країни просто не встигав.

Лист прийшов, коли матері вже не стало. Іван був в тренажерному залі, тут задзвонив телефон. Незнайомий номер. Дзвонила сусідка, яка і повідомила ту новину. Чоловік відразу ж поїхав додому, і там дружина вручила йому лист. Потім було прощання, і така рідна, турботлива, завжди усміхнена мама, пішла на вік. Ваня плакав ридма, як дитина.

Після прощання і поминок залишився один в батьківському домі. Довго ходив по знайомим кімнатам де все дихало дитинством і родиною, якої вже ніколи не повернеш.. І тут згадав про лист, який схопив в поспіху, та й забув прочитати.

І знову Іван плакав, ридав, як в дитинстві, коли загубив маму в парку. Знайшов альбоми з фотографіями, переглядав кожен знімок. Орошував їх сльозами.

Уявив, як виростуть його сини. Як вони будуть жити своїм життям і навіть не згадають про своїх батьків. Івана захлеснуло почуття провини. Він уявив, як було самотньо і сумно мамі одній в цьому будинку. Як вона чекала, а йому було банально не до неї.

Мине багато років, а почуття провини не полишить Івана. Він раптом зрозуміє, що більше немає мами, єдиної людини, яка любила його всією душею, самовіддано, нічого не вимагаючи натомість. Він не зміг їй сказати, що теж її любить. не зміг подякувати, за все, що вона йому дала. І ніколи вже не зможе. З цим доведеться жити до кінця.

Передрук без гіперпосилання на intermarium.com.ua – заборонено.

Головна картинка – pexels.

You cannot copy content of this page