fbpx
Дозвілля
Здається, що він декілька хвилин стояв під дверима, щоб знайти в собі сили сказати їй якусь невтішну новину. – Я все знаю! Як ти могла так зі мною вчинити? – з докірливим поглядом промовив Андрій

Надворі вже була темна ніч. Легенький зимовий вітерець роздмухав волосся. Від вишуканої укладки не залишилося і сліду. Мирослава витирала сльози з очей і розтерла туш по обличчю. З неба летів лапатий сніг.

Вона зупинилася біля якогось будинку та сіла на лавочці, знайшла в кишенях рукавиці, щоб хоч якось зігріти заледенілі пальці і слухала, як з барів та ресторанів доносилася гучна музика і хтось запускав салют в небо. Тоді було 31 грудня.

А ще декілька годин тому жінка готувала святкову вечерю, наспівуючи новорічні пісні, нарізала усі інгредієнти для салату. У духовці запікалося м’ясо.

Андрій попередив, що затримається на роботі, не зважаючи на скорочений графік. Вперше за кілька років вони святкуватимуть Новий Рік удвох, без друзів та родичів. Це буде така собі романтична вечеря під бій курантів.

Жінка почула, як відчинилися двері. Хтось зайшов додому, роззувся. Мирослава вийшла в коридор і побачила на порозі чоловіка. Але настрій у нього був далеко не святковий. Він був насуплений — суворий погляд, міцно стиснуті губи.

– Пішли на кухню, у мене є розмова до тебе.

– Любий, що трапилося? У тебе все гаразд — тремтливим голосом перепитала жінка та спробувала притулитися до чоловіка, однак той холодно відсторонився та попрямував на кухню.

Здається, що він декілька хвилин стояв під дверима, щоб знайти в собі сили сказати їй якусь невтішну новину.

– Я все знаю! Як ти могла так зі мною вчинити? – з докірливим поглядом промовив Андрій.

У Мирослави неначе щось обірвалося всередині. Серце вискакувало, руки несамовито тремтіли. От і все, він таки дізнався про таємницю, яку вона так старанно приховувала.

Рік тому пара одружилася. У них була велика квартира, хороша робота, дві машини та дача за містом. Андрієві було вже 32, а Мирославі —26 років. Чоловік дуже хотів дітей. При кожній нагоді він нагадував Мирославі, що час вже й про поповнення в сім’ї подумати. Мирослава сказала, що ще не готова стати матір’ю і попросила дати їй ще рік часу, щоб вона могла до кінця насолодитися безтурботним життям. Вони разом подорожували, зустрічалися з друзями та разом весело відпочивали за містом. Андрієві ніяк не давав спокою той факт, що у них з Мирославою досі немає дітей, а у декого з друзів вже третій малюк на підході.

Щоб більше не засмучувати чоловіка, Мирослава почала готуватися до материнства. Дівчина записалася на прийом. Пройшла всі обстеження, в результаті яких виявилося, що вона не зможе стати матір’ю.

Звісно, що Андрія така звістка дуже засмутила, але дружину він не покинув. Пара знайшла підтримку у вірі, вони ходили до церкви і це допомагало їм не втрачати надію.

Одного разу чоловік запропонував взяти дитятко із сиротинця. Мовляв, у світі так багато дітей, яким потрібна батьківська любов. Та жінка щоразу знаходила тисячу й одну причину для відмови. Починаючи “як ми будемо виховувати чужу дитину” та закінчуючи “а раптом їй у спадок перейшли погані звички?”.

Чоловік дослухався до думки дружини. Бачив, що вона не зважувалася піти на такий рішучий крок. На роботі колеги порадили Андрієві чудового спеціаліста. Казали, що допоможе точно, адже самі зіткнулися з такою проблемою. Чоловік вирішив сам взятися за організацію документів та потайки забрав усі картки з оглядами жінки.

Сьогодні зранку лікар зателефонував до чоловіка.

– Доброго ранку! Я мене для вас є досить цікава звістка. Не розумію, чому ваша дружина сказала вам, інакше. Можливо, на якомусь етапі допустили помилку або вийшла якась плутанина. Але чотири роки тому ваша дружина вже мала донечку.

– Чому ти не сказала мені про дитину? Дала на лапу, щоб написали у картці цю нісенітницю?! – не вгавав чоловік. А жінка стояла мовчки, опустивши голову. У неї по щоках котилися сльози.

А далі все, як в тумані. Сльози, докори. Жінка вибігла у фартусі надвір, накинула на себе пальто. Андрій довго не міг прийти до тями. Вмився холодною водою. Здається, що гнів помалу вщухав. Зрозумівши, що жінка пішла з дому в такий мороз, швидко одягнувся, взяв її рукавиці і шарф та побіг шукати. Молився, щоб вона не занедужала.

Мирослава сиділа на лавці. Дмухала на руки. А у голові прокручувала події, які трапилися з нею 5 років тому. Скільки б часу не минуло і як би жінка не намагалася забути все, мов сон… Минуле її ну ніяк не відпускало.

Коли її хлопець дізнався про дитину, то одразу накивав п’ятами. Вони тоді зустрічалися кілька місяців, навчалися на другому курсі, жили у гуртожитку. Батьки дівчини хоч і довго сердилися на доньку за такий вчинок, але всіляко їй допомагали. Коли з’явилася Алінка, то допомагали виховувати внучку, адже донці потрібно було закінчити навчання та отримати диплом. Згодом, дівчина вирішила поїхати в інше місто, адже там їй запропонували хорошу роботу. Так і познайомилася зі своїм чоловіком. Кожні вихідні вона їздила додому і ніколи не забувала про рідну донечку. Купувала їй гарний одяг, корисну і смачну їжу, красиві та дорогі іграшки, окрім цього вона ще регулярно давала батькам гроші. А на себе не дозволяла собі витрачати заву копійку – все для Алінки.

– Ось ти де. А я тебе всюди шукаю. – підбіг чоловік до дружини та накинув шарфик їй на шию. Міцно обійняв та намагався її зігріти. – Вибач, я погарячкував. Наговорив багато зайвого. Будь ласка, вибач. Ходімо додому, скоро Новий Рік. Не треба мерзнути надворі. Я тебе дуже сильно кохаю та боюся втратити.

Вони разом пішли додому. А наступного дня приїхали до батьків Мирослави, щоб забрати Алінку. Андрій сказав, що вона тепер і його донечка теж і має обов’язково жити зі своїми батьками.

Фото ілюстративне.