— Збирайтеся, ледацюги, бо коза копита відкине прямо в передпокої! Щедрувати їдемо — родичі вже столи накрили, а пів області в соцмережі чекає продовження нашої вистави. Матвію, поправ роги Чорту, бо соромно людям на очі показуватися!
Матвій Степанович сидів на кухні, задумливо розглядаючи дно чашки з-під міцного чаю. За вікном у маленькому містечку на Вінниччині розгулялася справжня зима: лапатий сніг лягав на підвіконня, а мороз малював візерунки, схожі на вишивку на прабабусиній сорочці. У хаті пахло пампушками та хвоєю.
— Степановичу, ти бачив, що зараз молодь творить? — голос кума Василя у слухавці був сповнений щирого обурення. — Вийшли під під’їзд, два рази «Добрий вечір тобі…» пискнули, руку протягнули — і все! Де драйв? Де культура? Де, я тебе питаю, справжній вертепний вогонь?
Матвій Степанович усміхнувся, потираючи сиву щетину.
— Ех, Василю, зараз інші часи. Зараз у них замість зірки — айфон, а замість Кози — самокат.
— А я кажу — давай згадаємо молодість! — Василь аж прицмокнув. — У мене в гаражі ще дідів кожух лежить. Вивернемо хутром назовні — такий Чорт вийде, що собаки в сусідньому районі замовкнуть! Гнатівна має стару хустку, а Сашко-механік обіцяв зірку змайструвати на підшипниках, щоб крутилася як дурна!
Матвій Степанович відчув, як десь під ложечкою приємно кольнуло. Це було те саме відчуття, з яким він колись, тридцять років тому, перестрибував паркани, тікаючи від розлючених собак, коли вони з хлопцями йшли «будити» хати.
— Ти з глузду з’їхав, куме? Нам по шістдесят з гаком років. У тебе радикуліт, у мене тиск. Який вертеп? Яка коза?
— Матвію, не скигли як недосмажена ковбаса! Різдво на носі! — Василь не здавався. — Зберемо банду: ти — Козак, я — Чорт (бо характер підходящий), Сашка-механіка Жидом вберемо, він торгуватися вміє, а Петро буде Смертю, в нього якраз обличчя після нічної зміни на цукровому заводі відповідне.
— А дружини? — обережно запитав Матвій. — Моя Марія мене з хати вижене разом із твоїми рогами.
Марія Іванівна увійшла на кухню якраз у той момент, коли Матвій Степанович намагався приміряти на голову стару шапку-вушанку, загнувши один край на манер оселедця.
— Це що за маскарад, Степановичу? — вона зупинилася, спершись на одвірок і тримаючи в руках тарілку з гарячою кутею. — Ти що, вирішив на старість у цирк податися чи просто вирішив, що тобі мало однієї пенсії, хочеш ще на паперть?
— Марійко, ми тут з кумом… того… вирішили традиції відродити, — Матвій винувато опустив очі. — Вертеп. Справжній. З вінницьким колоритом.
Марія поставила тарілку на стіл так гучно, що ложка підскочила.
— Який вертеп? Тобі вчора спину заклинило, коли ти відро вугілля ніс! Ти хочеш, щоб я тебе потім три тижні маззю натирала, поки ти будеш «Святий вечір» по сусідах витанцьовувати? Нікуди ти не підеш. Сиди вдома, дивися телевізор, їж холодець.
— Маріє, ну це ж раз на рік! — подав голос Василь, який уже встиг припхатися і стояв у коридорі з мішком, з якого стирчали підозрілі роги. — Ми ж не просто так. Ми — заради ідеї! Заради духу народного!
— Ідеї вони знайшли… — бурчала Марія, але Матвій помітив, як її очі на мить пом’якшали. — Знаю я ваші ідеї. Закінчиться все тим, що вас поліція затримає за порушення тиші, або ви десь у кучугурі заснете, обіймаючи ту свою зірку.
— Не заснемо! Ми будемо на авто! — вигукнув Гнат, який теж приєднався до компанії.
Марія оглянула цю компанию: один — лисий, другий — з животиком, третій — в окулярах з товстими лінзами.
— На якому авто? У вас же після вчорашнього «прогріву» двигунів руки тремтять! Хто за кермо сяде?
Запала мовчанка. Дійсно, логістика була слабким місцем вертепу.
— Добре, — раптом сказала Марія, рішуче витираючи руки об фартух. — Гріх на душу брати не буду, бо ще поб’єтеся десь по дорозі. Я вас возитиму. Сяду на свій «Ніссан», завантажу вас у салон, як дрова, і буду супроводжувати цей ваш цирк. Але з однією умовою: ніякої випивки до закінчення виступів! Тільки компот!
— Марійко, ти свята жінка! — Матвій Степанович кинувся цілувати дружині руки.
— Я не свята. Просто хочу переконатися, що ти повернешся додому цілий, — відрізала вона. — Марш збиратися!
Підготовка йшла три години. Сашко-механік перевершив себе: він змонтував різдвяну зірку зі старої люстри та акумулятора від шурупокрута. Тепер вона не просто крутилася, а ще й миготіла синьо-жовтими вогнями, як дискотечна куля вісімдесятих.
Василь у вивернутому кожусі виглядав настільки автентично, що сусідський пес Рекс забився під будку і не виходив звідти до Водохреща. Петро (Смерть) накинув біле простирадло, яке Марія виділила «для благої справи», і взяв у руки косу, зроблену з держака швабри та картону, обклеєного фольгою.
— Ну що, по конях? — скомандувала Марія, сідаючи за кермо.
Першою зупинкою була хата місцевого голови ОТГ. Розрахунок був хитрий: якщо сподобається начальству, то й далі піде як по маслу.
Коли двері відчинилися, на поріг вийшов заспаний голова в шовковому халаті. І тут почалося…
— Ми прийшли до вашої хати, щоб біду всю прогнати! — заревів Матвій-Козак, вимахуючи дерев’яною шаблею. — А я Чорт із Вінниці, маю гострі китиці! — вклинився Василь, підстрибуючи так, що ледь не зачепив рогами світильник на ганку.
Сашко-механік почав пропонувати голові «акції на газ» та «криптовалюту за кутю», імпровізуючи на ходу так, що Марія, яка спостерігала з машини, ледь не впала з сидіння від реготу.
Донька голови, шістнадцятирічна Софійка, миттю вискочила з телефоном.
— Ой, клас! Це ж автентика! Це ж віральний контент! — закричала вона і почала знімати відео для соцмережі.
Вертеп працював на повну. Петро-Смерть запізнився з реплікою, бо заплутався в простирадлі, але це лише додало комізму. Глядачі плакали від сміху. Голова, забувши про свій статус, виніс цілу купу ковбас, пирогів і чималу суму грошей «на ЗСУ», як просили колядники.
Через годину відео з підписом «Вінницькі пенсіонери палять нерви Чорту» набрало тридцять тисяч переглядів.
До вечора компанія розійшлася не на жарт. Марія Іванівна тільки встигала натискати на газ.
— Наступна зупинка — районна лікарня! — скомандувала вона. — Там чергові лікарі нудьгують.
У лікарні їх зустрів травматолог Ігор Петрович. Коли він побачив вертеп, то спочатку подумав, що це його пацієнти з палати №4 вирішили влаштувати пагін.
— Ой, лікарю, рятуйте Козу! — закричав Матвій, вказуючи на Василя, який тепер накинув на себе ще й маску кози. — Впала вона, бідолашна, на лівий бік, бо хоче… — Грошей і випити! — мекнув Василь.
— Козі треба ін’єкцію гумору! — підхопив Сашко-механік.
Лікарі, медсестри та навіть пацієнти, які могли ходити, зібралися в холі. Вертеп на колесах видав таку інтерпретацію народної драми, що сторінка у соцмережі Софійки просто «вибухнула». Кількість переглядів перевалила за сто тисяч. Коментарі сипалися градом: «Ось це справжні українці!», «Дайте адресу, ми теж таку Козу хочемо!», «Смерть із шваброю — це топ!».
Марія Іванівна стояла осторонь, схрестивши руки, і посміхалася. Вона бачила, як її Матвій помолодшав на очах. У нього зникла задишка, він забув про поперек, а очі світилися таким азартом, якого вона не бачила з дня їхнього весілля.
Раптом телефон Марії завібрував.
— Мамо, ти це бачила?! — кричав у трубку їхній син із Києва. — Батько в соцмережі в трендах! Ви що там, Вінницю вирішили перевернути?
— Та ні, синку, ми просто традиції відроджуємо, — сміялася Марія. — Збирайтеся, ледацюги! — крикнула вона чоловікам. — Нас уже куми Савчуки кличуть, кажуть, без нас за стіл не сідають!
Остання хата була на самій околиці. Там жила стара вчителька Ганна Максимівна, яка вчила всю цю банду ще в початкових класах. Коли вертеп увалився до неї в хату, старенька спочатку сплеснула руками, а потім дістала стару гітару.
Це був найбільш зворушливий момент вечора. Колядники замовкли, Смерть зняла маску, Чорт згорнув роги. Вони стояли навколо вчительки й співали «Тиху ніч» — чисто, на три голоси, без жодного жарту.
Марія знімала це на відео. Вона знала, що саме цей момент, а не танці Чорта, стане справжнім серцем їхньої подорожі.
Коли вони нарешті повернулися додому близько півночі, Матвій Степанович ледь тримався на ногах від втоми, але посмішка не сходила з його обличчя.
— Ну що, Маріє… не соромно за нас? — запитав він, сідаючи на лаву в передпокої.
Марія підійшла, зняла з нього козацьку шапку і поцілувала в чоло.
— Соромно було б, якби ви на диванах пролежали такий вечір. Ви ж у мене артисти, хоч і старі, як світ.
Вона відкрила соцмережі. Відео з вчителькою набрало півмільйона переглядів. Люди писали: «Дякуємо за справжнє Різдво», «Вінниччина — ви круті!».
— Дивись, Степановичу, — Марія показала йому екран. — Завтра прокинешся знаменитим. Може, доведеться ще й на гастролі їхати.
Матвій Степанович глянув на екран, потім на втомлених, але щасливих друзів, які розсілися в нього у вітальні, доїдаючи кутю.
— Гастролі — то таке, — тихо сказав він. — Головне, що ми знову разом. І що Коза наша, хоч і на «Ніссані», а таки дійшла до кожного серця.
За вікном падала тиха різдвяна ніч. Вінницька область спала, а в маленькій хаті пахло перемогою духу над старістю, традиції над часом і любові над буденністю.
— Ну що, хлопці, — Матвій підняв склянку з компотом. — За Різдво! За вертеп! І за те, щоб наступного року Смерть знову була тільки з картону і швабри!
— Амінь! — вигукнув Петро-Смерть, доїдаючи вареник.
А Марія Іванівна вже планувала маршрут на наступний рік. Бо хтось же мав возити цю зіркову компанію…
