— Зарплату Дімі віддавай, він же голова родини! — свекруха вигадала план для безробітного сина.
— Дімо, ти сьогодні резюме надсилав? — тихо запитала Олена, стоячи у дверях спальні з медичною сумкою в руках.
Дмитро навіть не повернув голови від монітора.
— Ага, штук п’ять відправив. Поки мовчать.
Вона знала, що він говорить неправду. Занадто швидко відповів. І навіть не зупинив гру. Його видавали напружені плечі, погляд приклеєний до екрана.
— А на які вакансії?
— Ну, різні. Переважно джуніорські.
“Джуніор”, — подумала про себе Олена. Чоловік працював в ІТ вісім років, а тепер раптом йде на позицію початківця. — “Чому він так чинить?”
Жінка зітхнула, зачинила двері й рушила на кухню. Увімкнула чайник. Відкрила холодильник. Йогурт, три яйця, пачка масла. До зарплати ще тиждень.
Телефон завібрував. Повідомлення від Валентини Петрівни:
«Оленочко, як справи? Дімочка знайшов роботу?»
Дімочка. Тридцятивосьмирічний Дімочка, який учора до четвертої ранку грав у танчики.
Олена почала набирати відповідь: «Поки шукає. Ринок складний…»
Стерла. Написала: «Все добре». Надіслала.
Добре. Авжеж. Вона працює по дванадцять годин, повертається додому, мов вичавлений лимон, а він розповідає їй про складнощі ІТ-ринку.
— Олено, а ти не могла б борщу зварити сьогодні? — долинуло з кімнати.
Вона заплющила очі. Порахувала до десяти.
— Дімо, у мене зміна до дев’ятої. Зготуй щось сам.
— Та я ж не вмію нормально готувати. Ти ж знаєш.
Не вміє. У свої тридцять вісім не здатен посмажити навіть яєчню. Зате у комп’ютерній грі у нього якесь круте звання.
Олена взяла сумку й вийшла з квартири. У ліфті зустріла сусідку Марину.
— Привіт, Олено. Як справи? Чоловік уже знайшов роботу?
— Ще шукає.
— Давно?
— Пів року вже.
Марина співчутливо похитала головою.
— Важко, мабуть. Ти ж сама все тягнеш?
— Не зовсім сама. У нього ще дохід з оренди квартири.
Тринадцять тисяч. Ото дохід. Минулого тижня купив собі нову ігрову мишку — мовляв, для мотивації.
У клініці день минув, як завжди. Пацієнти скаржилися на лікарів, лікарі – на пацієнтів. А Олена всім посміхалася й робила свою роботу.
Вдень зателефонував Дмитро:
— Олено, можеш дорогою додому зайти в магазин? Молоко закінчилося.
— Дімо, у мене зміна до дев’ятої. Сходи сам.
— Та я зайнятий зараз. Онлайн-співбесіда проходить.
Співбесіда. О сьомій вечора. Ну звісно ж.
— Добре, зайду.
Вона поклала слухавку й поглянула на себе в дзеркало. Темні кола під очима, бліде обличчя. Коли вона востаннє нормально висипалась? Додому повернулася близько одинадцятої. Дмитро сидів за комп’ютером. На екрані гра.
— Як пройшла співбесіда?
— А… та нормально. Сказали, зателефонують.
— І скільки вона тривала?
— Ну, хвилин сорок, десь так.
Сорок хвилин. А він уже точно дві години грає. Олена ще на сходах бачила світло з-під дверей.
— Дімо, нам треба поговорити.
— Давай завтра? Я втомився сьогодні.
Втомився. Від чого? Від сидіння вдома? Від ігор?
— Ні, давай зараз.
Дмитро неохоче обернувся до неї.
— Слухай, я розумію, ситуація складна. Але так далі не можна.
— Що значить “не можна”? Я ж шукаю роботу.
— Ти не шукаєш. Ти удаєш, що шукаєш.
— Олено, ти що таке кажеш? Я щодня резюме надсилаю.
— Покажи.
— Що показати?
— Покажи, куди резюме сьогодні надіслав.
Дмитро розгубився.
— Ну… я ж не зберігаю їх. Надіслав і все.
— А історію браузера покажеш? У пошті “відправлені листи”?
— Олено, ти що, стежиш за мною?
— Я не стежу. Я просто хочу зрозуміти, чому за пів року ти не був на жодній реальній співбесіді.
— Був. От сьогодні, наприклад.
— По скайпу. О сьомій вечора. Дімо, ти хоч розумієш, як це звучить?
Він відвернувся до монітора.
— Ти мене не розумієш. IT-ринок зараз дуже складний. Конкуренція шалена.
— Дімо, а може, пошукай у якійсь іншій сфері?
— У якій ще сфері? Я ж айтішник.
— Ну, тимчасово. Поки щось не знайдеться за фахом.
— Що значить тимчасово? Я не піду працювати в “Макдональдс”.
— А чому ні?
— Бо в мене є освіта. Є досвід.
— Є досвід — а грошей немає.
— Олено, не починай.
— Дімо, ми вже пів року живемо на мою зарплату. Я працюю у дві зміни, щоб нам було на що оплатити комунальні та їсти.
— Я ж теж вношу свій внесок. Тринадцять тисяч щомісяця.
— Тринадцять тисяч… Дімо, ти ж більше витрачаєш на свої ігрові дрібниці.
— Які ще дрібниці?
— Мишка за п’ять тисяч гривень. Клавіатура за сім. Навушники — за п’ять.
— Це ж для роботи треба.
— Для якої роботи, Дімо? Це для ігор треба.
Він встав і пішов на кухню. Олена рушила слідом.
— Дімо, я втомилася.
— Всі втомилися. Таке життя.
— Ні. Я втомилася від цього. Від того, що ти нічого не хочеш змінювати.
— Я змінюю. Я шукаю роботу.
— Ти не шукаєш. Ти граєш у ігри по чотирнадцять годин на добу.
— А звідки ти знаєш?
— Бо я чую. Бо ти забуваєш вимикати звук. Бо я бачу, скільки часу ти проводиш за комп’ютером.
Дмитро відкрив холодильник, дістав йогурт.
— Олено, давай не сваритися. Я розумію, що тобі важко. Але й мені нелегко.
— Чому тобі нелегко?
— Ну, сидіти вдома. Не працювати.
— Тоді йди працювати.
— Куди йти? Нормальних пропозицій немає. Я ж програміст. У мене вища освіта.
— У мене теж вища освіта. І що?
— Ти працюєш за спеціальністю?
— Я працюю, щоб заробляти гроші. А ти не працюєш, щоб що?
Дмитро мовчки доїв йогурт і повернувся до комп’ютера. Олена залишилася на кухні. Подивилася на порожній холодильник. На рахунки за комунальні послуги на столі. На свою медичну сумку. Вона рятує людей. Щодня. А приходить додому до людини, яка не може навіть себе врятувати.
Телефон зазвонив. Валентина Петрівна.
— Оленочко, привіт. Як справи?
— Добрий день, Валентино Петрівно.
— Я тут подумала, може, завтра завітаю до вас? Провідаю Дімочку.
— Звичайно, приїжджайте.
— А він як? Роботу шукає?
— Шукає.
— Молодець мій. Я знала, що він не здасться. У нас в сім’ї всі трудолюбиві.
Олена подивилася в бік кімнати, звідки долинали звуки пострілів.
— Валентино Петрівно, а можна запитати?
— Звичайно, доню.
— Дмитро в дитинстві допомагав по дому?
— Та що ти, Оленочко. Навіщо хлопчику допомагати по дому? У нього була школа, гуртки. Я сама все робила.
— Зрозуміло.
— А він тобі допомагає? — запитала жінка.
— Звичайно, допомагає, — довелося Олені сказати неправду.
— Оце й добре. Чоловік має бути главою родини, а жінка повинна його підтримувати.
— Так, звичайно.
— Олена, — тихо промовила Валентина Петрівна, — Зарплату Дімі віддавай, він же голова родини! Хай відчуває свою відповідальність. Бо жінка працює, а чоловік вдома сидить — так не має бути.
Олена гірко посміхнулася:
— Та він і сам це розуміє, Валентино Петрівно, але поки що нічого не змінюється.
— Ой, доню, — зітхнула свекруха, — я вже придумала план, як його підштовхнути. Буду частіше навідуватися, а ти дивись — тримай руку на пульсі. Можна йому нагадати, що бути головою — це не тільки звання, а й робота.
— Валентина Петрівно, — сумно відповіла Олена, — мені хочеться, щоб Діма зрозумів це сам.
— Оленко, — наставницьки сказала свекруха, — інколи трохи тиску не зашкодить. Як кажуть, мужика треба підштовхнути, щоб не розслаблявся.
Олена глибоко зітхнула і згадала, скільки сил вкладає у роботу та дім, доки її чоловік імітує пошуки роботи.
— Добре, — нарешті сказала вона, — я спробую. Але лише якщо він сам буде відкритий до змін.
Свекруха усміхнулася:
— Ось бачиш, все не так вже й погано. Ми разом його підтримуватимемо.
І поки Олена слухала слова свекрухи, у душі запалювалася надія, що цей план допоможе повернути чоловіка на правильний шлях.
Наступного дня Валентина Петрівна приїхала зранку, з пирогами та рішучим виразом обличчя. Дмитро, в піжамі, вийшов із кімнати, позіхаючи.
— Мамо, ти чого так рано?
— Дімочка, я ж за тебе хвилююся. Привезла тобі пиріжечків. І поговорити хочу, як із головою родини.
— Мам, ну знову?
— Не «ну знову», а серйозно. Тобі тридцять вісім років, а ти сидиш удома. Твоя жінка працює, а ти граєш. Так не годиться!
Дмитро скривився й опустив очі.
— Я ж шукаю роботу…
— Шукач… Ти, може, й шукаєш, але без ентузіазму. А ну слухай мій план. Олена тобі зарплату віддає. Вся фінансова відповідальність — на тобі. Щомісяця — комуналка, продукти, оренда. Все через твої руки.
— Мамо, а навіщо?
— Щоб відчув, як це — бути чоловіком у родині. Бо поки ти, як дитина. А голові сім’ї годиться знати, скільки коштує хліб.
Олена мовчки слухала з кухні. Вперше свекруха говорила розумні речі.
— Ну добре, — буркнув Дмитро. — Якщо це щось змінить, нехай буде так.
— Змінить, — впевнено сказала Валентина Петрівна. — Побачиш. А як в тебе в руках гроші будуть — і совість прокинеться.
Увечері Олена подала чоловікові конверт із грошима.
— Це моя зарплата. Комуналка до 10-го, решта продукти. Але якщо щось не оплатиш — ми залишимось без житла і світла. І, будь ласка, не витрачай на мишки.
Дмитро тримав конверт у руках, мов уперше бачив гроші.
— Добре. Я… я постараюсь.
— Подивимось, — втомлено сказала Олена. — Це твій шанс. І мій останній.
Того вечора ігри залишились вимкненими. А наступного ранку Дмитро дійсно відкрив сайт із вакансіями. Спершу нерішуче. А потім зосереджено.
Зранку Дмитро прокинувся раніше, ніж зазвичай. Не було звичного пролежування в ліжку до обіду. Він налив собі каву, сів за ноутбук і відкрив одразу кілька вкладок: сайти з вакансіями, біржі фрилансу, навіть групи у соцмережах. Сам не вірив, що це робить.
Олена здивовано визирнула з ванної.
— Ти щось шукаєш?
— Роботу.
— І це не прикриття?
— Ні. Справжню. Пару тестових завдань є. Подивлюсь.
— Добре, — сказала Олена і більше не питала.
Перші дні були важкі. Дмитро нервував, не хотів розбиратись із тестовими завданнями, кидав, починав знову. Але зарплата Олени, що лежала в шафці біля ліжка, давила як бетонна плита. Він дивився на ті гроші і розумів: або він щось змінює, або втратить усе.
Через тиждень йому відповіли з однієї фриланс-біржі. Маленький проєкт, але оплачуваний. Він зробив його за дві ночі, отримав кількасот гривень — і не витратив на гру.
— На ось, — сказав він Олені, поклавши на стіл. — Перша копійка. Не багато, але чесно.
Олена подивилась на чоловіка довго. А потім обняла.
— Дякую, Дімо. Я бачила, як ти стараєшся.
— Я… Я просто зрозумів, що втрачаю. Тебе, повагу, себе.
Не було просто. Дмитро ще витрачав час на ігри, але й роботу шукав інтенсивніше. Через два тижні його прийняли в невелику IT-компанію. Він швидко втягнувся, і потроху почав приносити гроші в сім’ю. Вечорами він ще грав у комп’ютерні ігри, адже звичка. Олена відчула полегшення, хоча було ще над чим працювати в її сім’ї.
