Мій ранок у Києві починається з аромату кави та гудіння міста за вікном. Я вже десять років живу тут, у ритмі, який так відрізняється від тихого села, де я виросла.
Сьогодні я обіймаю керівну посаду у великій оптовій компанії, що торгує жіночим одягом і аксесуарами – від весняних суконь до зимових шапок.
Зарплата дозволяє мені не лише забезпечувати себе, а й допомагати мамі, Надії Іванівні, яка залишилася в селі. Щомісяця я надсилаю їй 10 000 гривень, щоб вона могла купувати ліки, продукти, а минулого року навіть зробила ремонт у будинку.
Але родичі в селі не втомлюються дорікати: «Олено, ти покинула матір напризволяще, живеш у столиці для власного задоволення!»
Ці слова ранять, а найгірше – вони переконують маму, що я її зрадила.
Я виросла в селі, де всі сусіди – як рідня, а життя крутиться навколо городу, худоби та єдиного магазину на дві вулиці. Після школи я закінчила медичне училище в райцентрі й кілька років працювала фельдшером.
Зарплата була мізерною і я бачила, як мама, уже немолода, ледве зводить кінці з кінцями на свою пенсію. Тоді я вирішила: треба їхати до Києва.
Перші місяці в столиці були важкими. Я стояла в метро, продаючи жіночу біжутерію, сумки й парфумерні набори. Заробляла копійки, половину відправляла мамі, а сама жила в тісній орендованій кімнаті.
Одного дня, стоячи в переході, я познайомилася з Марією, менеджеркою оптової фірми.
– Олено, ти ж із медичною освітою, а торгуєш у метро? – запитала вона, розглядаючи мої прилавки з дзеркальними фоторамками та сувенірами.
– Та що поробиш, Маріє, у селі роботи немає, а мамі треба допомагати, – зітхнула я.
– Слухай, у нас на фірмі потрібні люди. Хочеш спробувати? Зарплата краща, ніж тут, – вона посміхнулася, простягаючи візитівку.
Так я потрапила на фірму, яка торгувала жіночим одягом і аксесуарами. Починала з дрібних завдань, але за десять років виросла до керівної посади.
Зараз я маю велике коло завдань і відповідальності. Зарплата дозволяє мені жити комфортно, а мамі я щомісяця надсилаю 10 000 гривень.
Але в селі мою працю не цінують. Кожна поїздка додому – це випробування. Родичі, особливо тітка Ганна й двоюрідна сестра Софія, не втрачають нагоди мене вколоти.
Минулого літа я приїхала до мами на її день народження. Сидимо за столом, накритим вишитою скатертиною, мама поставила свої фірмові голубці, а тітка Ганна раптом починає:
– Олено, ти коли вже повернешся до села? Мати старенька, а ти в тому Києві гуляєш, – її голос був повний докору.
– Тітко Ганно, я ж мамі гроші надсилаю. Вона і все купує, і ремонт зробила, – відповіла я, намагаючись бути спокійною.
– Гроші! – пирхнула вона. – Гроші – це не допомога. Усі діти в селі біля батьків, город садять, господарство тримають. А ти що? Мати сама, а ти десь там із тими модними сукнями бігаєш.
Я глянула на маму. Вона сиділа мовчки, опустивши очі в тарілку. Мені стало прикро.
– Мамо, скажи, хіба тобі не вистачає грошей? – тихо запитала я.
– Та ні, доню, мені вистачає, – відповіла вона, але її голос тремтів. – Просто, людям незручно. У всіх діти поруч, а ти далеко.
Софія, моя двоюрідна сестра, додала:
– Олено, ти ж розумієш, як мамі самотньо? Ми всі тут, а ти в столиці. Хіба це по-людськи? Їй 82 роки. Покинула її, а гроші живу людину не замінять.
Я відчула, як у горлі став ком. Хотілося сказати, що я не покинула маму, що завдяки мені вона живе краще, ніж половина села. Але я лише сказала:
– Я стараюся, як можу. У селі я стільки не зароблю, а в мами є певні потреби. Хіба це не важливо?
Тітка Ганна лише махнула рукою:
– Важливо бути поруч, Олено. А гроші, гроші всі заробляють.
Цей діалог повторюється щоразу, коли я приїжджаю. Родичі не бачать, що я роблю для мами, і переконують її, що я її покинула. Мені здається, що за їхніми словами ховається заздрість – адже я вирвалася з села, живу в місті, маю хорошу роботу.
Мама ніколи не скаржиться, але я бачу, як їй важко. Вона хоче, щоб я була поруч, як інші діти в селі. Одного вечора, коли ми сиділи на веранді, п’ючи чай із жасминовим ароматом, вона сказала:
– Олено, я знаю, що ти стараєшся. Але люди говорять. Кажуть, що я тебе виростила, а ти мене кинула. Мені перед ними соромно.
– Мамо, невже ти думаєш, що я тебе покинула? – я взяла її за руку. – Я ж для нас обох стараюся. У селі я не зароблю стільки, щоб тобі вистачало на все.
– Я розумію, доню, – вона зітхнула. – Але якби ти була тут, мені було б легше. Не грошима, а душею.
Ці слова мені були прямим докором. Я хочу, щоб мама була щаслива, але я не можу повернутися до села, де немає ні роботи, ні перспектив.
Мені подобається моє життя в Києві – я люблю свою роботу, колег, можливість купувати гарний одяг, відвідувати концерти, як той на який я ходила минулого місяця. Але щоразу, коли я говорю з мамою, я відчуваю провину.
Я вирішила поговорити з Софією, сподіваючись, що вона зрозуміє. Ми зустрілися в кафе в райцентрі, коли я приїхала на вихідні. Софія працює в місцевому магазині, продає продукти й подарункові набори. Я замовила каву, вона – трав’яний чай.
– Софіє, чому ви всі вважаєте, що я кинула маму? – почала я. – Я ж їй допомагаю, більше, ніж багато хто в селі.
– Олено, ти не розумієш, – вона знизала плечима. – У нас тут усі живуть разом. Діти, батьки, онуки. А твоя мама сама. Їй потрібна не лише твоя допомога, а й ти поруч.
– Але я не можу покинути все в Києві! – я підвищила голос. – Там у мене робота, кар’єра. У селі я зароблятиму 3 000 гривень, і що тоді? Жити на мамину пенсію?
– Може, тобі не треба було їхати, – сказала вона. – У селі теж можна жити. Ось я працюю, чоловік мій у фермера допомагає. Нормально живемо.
– Нормально? – я ледве стрималася. – Ти сама казала, що ледве на дитячий садок вистачає. А я мамі ремонт оплатила, ліки купую. Хіба це не допомога?
Софія мовчала, але я бачила, що вона не згодна. Для неї і для інших у селі допомога – це бути поруч, садити картоплю, доїти корову. Гроші для них – щось другорядне.
Повернувшись до Києва, я ще довго не могла вийти з того внутрішнього стану, в якому залишилась після розмов із мамою і Софією. Ніби все життя старалася — і не туди.
Мама більше не говорила прямо, але я чула у її голосі холод, якого раніше не було. А за кілька днів вона прямо сказала по телефону:
— Я думала, що ти після цієї поїздки залишишся. Але ти знову поїхала.
Я ковтнула повітря.
— Мамо, я не можу просто покинути роботу. Я ж для нас стараюся.
— Ну що ж. У кожного своє життя, — відповіла вона коротко й поклала слухавку.
Мене ніби холодною водою облило. Наступного ранку я не витримала — й вирішила найняти їй помічницю. Галину Петрівну знала з дитинства.
Порядна, акуратна жінка, уже допомагає кільком стареньким у нашому селі. Домовились, що приходитиме тричі на тиждень: допоможе по господарству, приготує, вислухає.
Я думала, що це розв’яже проблему. Думала, що мама зрадіє.
Але вийшло навпаки.
— То ти, значить, уже зовсім “відкупилася”? — це перше, що я почула від тітки Ганни, коли Галина Петрівна вперше прийшла до мами. — Найняла чужу людину, аби тільки не повертатися! Молодець!
Софія написала у Viber:
“Мама засмучена. Каже, ти підмінила дочку на найману працівницю. Їй соромно перед людьми.”
А мама по телефону сказала просто:
— Я не просила наймати мені няньку. Я не немічна. Якщо тобі так зручно — добре. Але це вже не турбота. Це — розрахунок.
Я стояла посеред свого кабінету в офісі, притиснувши слухавку до вуха, і не могла повірити, що все знову зводиться до того самого.
Я ж не покинула її. Я ж допомагаю. Я ж стараюся.
Але кожен раз, коли я роблю щось, щоб підтримати — усе трактується як “утеча”, “байдужість”, “розрахунок”.
Я не знала, як правильно. Залишити все — роботу, квартиру, місто, до якого я йшла десять років? Повернутися в село лише тому, що мама сумує і сусіди шепочуться?
А хто тоді оплатить мамі аптеку, комуналку, тепло в хаті взимку? Софія? Тітка Ганна?
Ну, от як бути?
Головна картинка ілюстратвина.
