Я сиділа на кухні, тримаючи на руках найменшого онука, коли двері раптом відчинилися з гуркотом. На порозі стояла моя донька, бліда, з новою коляскою, в якій пищало немовля.
Вона завезла коляску у квартиру і мовила буденно.
— Мамо, це твій онук. Візьми його. Мені треба їхати, — сказала, навіть не заходячи всередину.
Я підвелася, серце калатало так, що я ледве чула власний голос.
— Знову? Ти що, жартуєш? У мене вже троє твоїх дітей, я ледве справляюся! Господи, доню, це хлопчик? Як його звати?
Вона відвела погляд, копирсаючись у сумці.
— Назви, як хочеш. Артем чи що. Мені байдуже. Ось 400 гривень на памперси. Більше нема. Я не можу, мамо. Він плаче ночами, а в мене робота, ну, справи.
Старші онуки вибігли з кімнати, дивлячись на неї великими очима.
— Мамо? — прошепотів шестирічний.
Вона навіть не повернулася до нього.
— Я повернуся, коли зможу. Не чекайте.
І пішла, зачинивши двері. Я стояла, тримаючи немовля, яке вже хникало, а в голові крутилася одна думка: скільки ще це триватиме?
Мене звати Олена Петрівна, і мені вже за п’ятдесят. Життя моє було не з легких, але я завжди намагалася триматися.
Зараз я живу в маленькій квартирі на околиці міста, з трьома онуками, яких донька залишила на мене, і ось тепер ще й четвертим, якого вона привезла нещодавно.
Я не скаржуся на долю, бо знаю, що багато хто має гірше, але іноді сили закінчуються. Розповім усе по порядку, від самого початку, щоб ви зрозуміли, як я опинилася в цій ситуації.
Все почалося багато років тому, коли я була молодою жінкою, повною надій. Я вийшла заміж за Ігоря, доброго, на перший погляд, чоловіка.
Ми мріяли про велику сім’ю, про щасливе життя. Коли я завагітніла першим, радість була неймовірною. Але
після появи синочка ми дізнались, що він потребуватиме постійного догляду.
Ігорь сполотнів.
— Що? Постійного? Ні, я не готовий до такого. Вибач, але я не зможу.
Він зібрав речі того ж вечора і пішов, не озираючись. Я залишилася сама з немовлям на руках. Плакала ночами, але не відмовилася від дитини.
Назвала його Сашком і доглядала, як могла. Годувала з ложечки, масажувала ніжки, возила на огляди.
Працювала на двох роботах, щоб вистачало на все. Сусіди допомагали, хто чим міг.
Через кілька років я зустріла Миколу. Він був спокійним, надійним. Ми почали жити разом, і я народила доньку – Світланку. Микола намагався бути батьком для Сашка.
— Не хвилюйся, Олено, — казав він, тримаючи мене за руку. — Я допоможу. Візьму хлопця на прогулянку, поки ти на роботі.
Спочатку все було добре. Він навіть возив Сашка до спеціалістів. Але з часом усе змінилося. Микола почав скаржитися:
— Це важко, Олено. Я не витримую. Постійні витрати. Я обіцяю надсилати гроші, але жити так не можу.
Він подав на розлученняі пішов до іншої. Знову я одна, з двома дітьми. Сашко ріс, але недуга брала своє. Я боролася, але через кілька років його не стало.
Доки син був живий, я трималась, а потім і зламалася. Не їла, не спала, шукала втіхи в пляшці. Світланка, тоді ще мала, залишалася сама. Я не помічала, як вона росте.
Мене врятувала сусідка Ганна Іванівна. Ми з нею дружили роками – чаювали разом, ділилися новинами.
— Олено, подивися на себе! — сказала вона одного дня, вриваючись до квартири. — Ти ж гзанапастиш своє життя! Ходімо до лікаря, я все організую.
Вона відвела мене до фахівця, який допоміг. Я повернулася до життя, але Світланка вже змінилася. Замість слухняної дівчинки – бунтарка.
— Мамо, відчепися! — казала вона, коли я намагалася поговорити. — Я сама знаю, як жити!
Вона зв’язалася з поганою компанією, пропускала уроки. Я благала:
— Світланко, повернися до школи. Це твій шанс на нормальне життя.
— Яке нормальне? З тобою? — сміялася вона. — Ти тільки й робиш, що плачеш за братом!
Якось закінчила дев’ятий клас і зникла на тиждень. Потім повернулася:
— Я йду до хлопця. Не тримай мене.
— Куди ти, доню? — просила я. — Залишся, ми разом усе виправимо.
— Ні, мамо. Тобі своїх проблем вистачає.
Вона пішла, і я не стала спиняти. За вісім років – дзвінки лише за грошима.
— Мамо, пришли 500 гривень, — казала вона по телефону. — Терміново треба.
— Світланко, де ти? Як справи? — питала я.
— Нормально. Гроші пришли.
І все. Потім одного дня двері відчинилися, і вона зайшла з трьома хлопчаками. Старшому – три, середньому – два, меншому – майже рік.
— Це твої онуки, — сказала вона. — Посиди з ними, поки я розберуся з справами.
Діти дивились на мене великими очима. Вона навіть не обняла їх на прощання.
— Мамо, куди ти? — запитав старший, тягнучи її за руку.
— Скоро, — буркнула вона і вийшла.
Я стояла не розуміючи що сталось. Як мати могла так вчинити? Але потім згадала себе – як я залишала її в дитинстві.
Винуватила лише себе. Взяла дітей, відмила, нагодував, купила одяг на останні заощадження. Спочатку було важко.
— Бабусю, а мама приїде?
— Скоро, сонечко, — брехала я, готуючи кашу.
Діма був тихим, Романчик плакав ночами. Я вставала о п’ятій, щоб нагодувати, відвести до садка старших.
Працювала прибиральницею в школі – 8 годин на день, зарплата мізерна.
Ганна Іванівна допомагала.
— Олено, тримайся, — казала вона, приносячи яблука. — Діти хороші, виростуть.
— Дякую, Ганно, — відповідала я. — Без тебе не впоралася б.
Але здоров’я підводило. В 55 років я мала купу недуг. Фінанси – зарплатня, ледве на їжу. Не могла сидіти вдома цілими днями, але й залишити дітей не дозволяла совість.
Минуло чотири місяці. Діти звикли. Віталік малював мені картинки:
— Бабусю, це ми!
— Дякую, мій художнику, — сміялася я.
Романчик лепетав: “Ба-ба!”
Але донька не дзвонила. Потім Ганна прийшла на чай.
— Олено, бачила твою Світлану в місті. З коляскою. Немовля там.
— Що? — злякалася я. — Знову?
— Так, хлопчик, мабуть.
І ось та гостра мить – вона приїхала з четвертим. Після того, як пішла, я сиділа з немовлям, Артемчиком, і думала: що далі?
А нещодавно донька прийшла до мене із новим своїм кавалером. Сказала, що жити їм ніде, просилась до мене на кілька тижнів, поки не знайдуть житло.
Я мало не розплакалась:
— Доню, може запитаєш, як твої діти? Може ти мені хоч допоможеш? Ти розумієш, що я у віці, що на мою зарплату ми ледь тягнемо? Ти приїдеш сюди, як мати дітям, чи як нова сусідка, яка принесе лиш проблеми. Ти узагалі працюєш? А твій кавалер?
– Мамо, що ти від мене хоче, – мовила Світлана, – Я прийшла до тебе по допомогу, а ти мені сої проблеми навішуєш. У мене нова сімя. Може я нарешті щаслива. Що, заздриш? А діти? Ну ти сама вирішила їх виховувати, то які до мене питання?
Я ледь не розплакалась. Зрозумійте, я люблю онуків, але як далі жити уявляю важко.
От як бути у цій ситуації? Як врятувати доньку? Як нагадати,що вона мама і що вона повинна нести відповідальність?
Головна картинка ілюстративна.
