Заповіт, який батько склав таємно, коштував мені не лише душевного спокою, але й відчуття справедливості. На папері була лише одна сума: 80% компанії “Основа-Р” було відписано жінці, яку ми знали лише три роки, а брату й мамі залишилися мізерні частини спадку
Батько склав заповіт потайки. Коли ми його відкрили, ніхто не зміг повірити, що це правда.
Сім’я для мене завжди була — скелею. Нашою фортецею. Чи ми були бідні, чи жили в достатку, не мало значення, доки ми були разом. Здавалося, ніщо не зможе зруйнувати нашого спільного щастя. Але життя, як відомо, любить підкидати несподівані, іноді дуже гіркі, сюрпризи.
І ось, настала мить, коли наша міцна, як ми гадали, основа дала велику тріщину, випробування, яке розділило нас на “до” і “після”. Ця історія сталася наприкінці осені, у листопаді 2024 року, коли несподівано не стало мого батька, Романа Олександровича.
Я, Ольга, була молодшою дочкою. У нас із братом, Олегом, завжди були різні стосунки з батьками. Олег — старший, більш прагматичний, завжди займався сімейним бізнесом, успадкувавши від батька його ділову хватку. Я ж — більш творча натура, працювала вчителькою в містечку Вишневе. Наш батько, Роман Олександрович, був людиною з характером. Всі знали його як успішного забудовника, який сам, з нуля, побудував свою компанію. Він завжди повторював: — Не чекайте, поки вам щось принесуть, ідіть і беріть.
Мама, Олена Петрівна, була нашою тихою гаванню, жінкою, яка завжди вміла згладжувати будь-які гострі кути. Вона ніколи не втручалася в фінансові справи чоловіка, але її присутність у домі завжди була запорукою спокою.
Наше сімейне життя йшло своїм розміреним плином, аж поки три роки тому батько не познайомив нас із Галею. Галина була його новою помічницею — значно молодша за нього, з яскравою посмішкою та поглядом, що проникав у саму душу.
— Це Галина, — представив він її якось на нашому сімейному обіді. — Вона тепер мій незамінний правий берег. Надзвичайно талановита в питаннях нових технологій.
З того дня Галина стала з’являтися в нашому житті все частіше. Спочатку на роботі, потім на офіційних прийомах, а згодом — і на сімейних святах. Ми з братом одразу відчули, як змінюється атмосфера. Батько став менш уважним до мами, його думки, здавалося, були десь далеко.
Олег першим наважився на розмову.
— Тату, ти впевнений, що все добре? — запитав він якось в його кабінеті. — Ти останнім часом змінився.
— Звісно, добре! — відповів батько. — Що вигадуєш? Це лише робота. Галя просто дуже багато допомагає мені. Вона — справжня знахідка для компанії.
— Для компанії чи для тебе? — прямо запитав Олег.
Батько підвівся з крісла, його очі потемніли.
— Не смій мене судити. Ти не знаєш, що таке — прожити тридцять років у рутині.
— Рутина? Це мама! Це я, і це Оля! Це твоя родина!
— Припини! — обірвав його батько. — Ми більше не обговорюємо це.
Мама все бачила, але, як завжди, мовчала, лише її очі ставали все сумнішими. Якось улітку, під час мого візиту до батьків, я знайшла маму на терасі, вона дивилася вдалечінь.
— Мамо, — прошепотіла я. — Ти ж бачиш, що відбувається?
Вона тяжко зітхнула.
— Бачу, доню. І боюся. Батько не молодіє. Я боюся, що він піде.
— Але ж він нас любить!
— Любить… по-своєму. Але він також любить цю… увагу, яку дає йому Галина. Вона — як ковток свіжого повітря для нього, як він сам казав мені.
Тієї осені, коли батька не стало через серце, ми були розчавлені. Навіть попри все, що відбувалося останнім часом, його несподіваний відхід став для нас ляпом. Після похорону настала черга займатися документами.
Олег був призначений виконавцем заповіту, оскільки завжди вів справи. Ми зібралися у нотаріуса: я, Олег, мама, і з нами була присутня Галина, на моє здивування. Батько раніше дав їй якусь посаду і вона, напевно, мала бути присутня, як представник компанії.
Нотаріус, сивий чоловік у окулярах, відкрив конверт. Голос його був сухим і діловим, але кожне його слово падало, як камінь, у тишу кімнати.
Він почав із переліку активів: велика квартира в центрі, кілька земельних ділянок, особняк за містом та, звісно, будівельна компанія “Основа-Р”.
Усе йшло, як ми й очікували: мамі — будинок та частина банківських рахунків, мені та Олегу — по частині грошей і нерухомості. Олег мав отримати контрольний пакет акцій і стати повноправним головою “Основи-Р”.
Нотаріус зробив паузу, поправив окуляри.
— А тепер — останні пункти, додані особисто Романом Олександровичем улітку цього року.
Напруга в кімнаті стала фізично відчутною. Мама тримала мою руку так міцно, що мені стало трохи боляче.
— Пункт четвертий: Моєму синові, Олегу Романовичу, як гідному продовжувачу справи, передається 20% акцій компанії. Решта — 80% акцій будівельної компанії “Основа-Р” та головний офіс компанії, що знаходиться на вулиці Центральній, будинок 12, переходить у повну власність Галині Богданівні Кравчук.
Я не могла повірити своїм вухам. Уся кімната застигла. Олег різко встав, стілець відлетів і голосно заскрипів по підлозі. Мама тихенько схлипнула. Галина, яка сиділа поряд, опустила очі.
— Що ви сказали? — ледве видавив Олег.
Нотаріус спокійно повторив останнє речення.
— Цього не може бути, — прошепотіла я, відчуваючи, як земля тікає з-під ніг.
Олег схопив папери зі столу нотаріуса. Він швидко пробіг очима текст і вигукнув ту саму фразу, що і на початку історії:
— Тату, що це означає?!
Наступні хвилини були хаосом. Олег відмовився підписувати що-небудь.
— Я працював на цю компанію п’ятнадцять років! Я будував її з ним! А вона… ця… — Він не міг підібрати слів, його обличчя почервоніло. — Вона забирає все? Я буду подавати в суд!
Галина тихо підвелася, не дивлячись на нас.
— Роман Олександрович… сам так вирішив. Я не просила. Він сказав, що компанія потребує “нового погляду”.
— Нового погляду?! — перепитав Олег з гіркотою. — Свіжої — “молодості”, ти хотіла сказати? Ти маніпулювала ним, користувалася його слабкістю!
— Я не буду з вами сперечатися, Олеже, — спокійно відповіла вона. — Заповіт законний. Я все отримала чесним шляхом, і я продовжу його справу.
Вона залишила кімнату, не озираючись, залишивши нас із мамою та нотаріусом наодинці з цією нестерпною правдою.
Мама, нарешті, знайшла сили промовити:
— Він просто… хотів, щоб його пам’ятали. Він боявся забуття.
— Він нас “забув”! — вигукнув Олег, кидаючи папери на стіл.
Мої емоції були іншими. Я відчувала не стільки злість, скільки пекельний розпач. Мій батько, наш батько, виявився не тим, кого ми знали. Він залишив не тільки спадок…
Після тієї зустрічі Олег справді звернувся до юристів, але оскаржити заповіт виявилося практично неможливо. Батько все продумав: за кілька місяців до свого відходу він пройшов повне медичне обстеження, що підтвердило його цілковиту розумову та психічну дієздатність. Він діяв свідомо.
Олег почав свій власний бізнес, рішуче відмовившись мати будь-які фінансові справи з компанією, яку тепер очолювала Галина. Він ігнорував її дзвінки, а коли вона надіслала йому подарунок з нагоди відкриття його нового офісу, він відправив його назад, навіть не розгорнувши.
Минуло майже пів року. Олег потроху стає на ноги. Я допомагаю мамі прийти до тями, вона весь час живе спогадами. Наша родина, на жаль, більше не є тією скелею, якою була раніше. Вона розділена “майном”, яке батько, здавалося, цінував вище, ніж усе, що ми йому давали.
Я іноді бачу Галину в місті. Вона виглядає втомленою, але впевненою. Компанія процвітає, вона доводить, що батько не помилився у її ділових якостях. Але чи була вона гідна такого дару — це питання, яке постійно залишається у моїй голові.
Одного разу ми зустрілися випадково в кав’ярні.
— Ольго, — звернулася вона до мене. — Мені шкода, що так сталося.
— Тобі шкода, Галю? — запитала я, намагаючись зберегти спокій. — Шкода, що ти забрала у нас частину нашого життя?
— Я лише виконую волю Романа Олександровича. Повір, це не так просто, як ви гадаєте. Він дуже важко переживав цей… розрив.
— Розрив, який він сам і створив.
— Можливо. Але він хотів, щоб його “дитя” — компанія — жило далі, під надійним керівництвом. Він вірив у мене.
Я подивилася на неї, і вперше в мені прокинулося не звинувачення, а якесь дивне, гірке співчуття. Вона була заручницею його останньої волі, його прагнення залишити свій слід.
Я вийшла з кав’ярні, відчуваючи порожнечу. Чи справді батько хотів кращого для компанії, чи він просто хотів віддачі нам за те, що ми не прийняли його “нове життя”? Чи він хотів, щоб ми навчилися цінувати те, що втратили, чи він хотів, щоб ми “заплатили” за його “щастя”?
Ця історія триває. Олег не збирається здаватися, він будує свою “фортецю” з нуля. Мама поступово відновлюється, але тінь цього заповіту завжди висить над нами. І я досі намагаюся зрозуміти: чи був цей вчинок батька проявом любові до компанії, чи проявом егоїзму та бажання контролювати наше життя навіть після свого відходу?
А як ви вважаєте: що керувало батьком у той момент? Це була мудра далекоглядність чи болісний прояв образи?
