— Дуже тісно, — сказала мама, дивлячись на шпалери, які давно вже втратили свій колишній вигляд і починали відклеюватися.
— Зате своя, — відповів батько. Його обличчя сяяло від щастя. Він пишався донькою. Маша сама вступила до інституту, взяла іпотеку, робила ремонт. Колись він віддав їй свої заощадження, і як виявилося, зробив не дарма.
Батьки примчали одразу ж, як тільки дізналися, що їхня дочка обзавелася власним житлом.
— Фіранки повісиш, килим купиш, — перераховувала мама, тикаючи пальцем. Маша закотила очі, дивлячись на те, як вона заглядає в кожний кут. Мама не могла просто похвалити, вона завжди шукала причину для невдоволення.
В кишені Маші не переставав вібрувати телефон. Лев Олексійович дзвонив їй з самого ранку, але в присутності батьків вона не хотіла з ним розмовляти. Мама відразу ж запідозрила б недобре по багряних щоках і незв’язаній розмові доньки.
Замкнувши за батьками двері, Марія подивилася на екран телефону. Десять пропущених. Її серце радісно калатало. Десять пропущених! Маша посміхнулася власному відображенню в дзеркалі. Ні, вона не буде передзвонювати. Якщо для нього це дуже важливо, він подзвонить одинадцятий раз. Але дзвінка не було.
Маша захоплено здирала старі шпалери, раз у раз дивлячись на телефон, який зрадницьки мовчав.
З моменту їх останньої зустрічі з Левом Олексійовичем пройшло два тижні, а до цього вони не бачилися довгих три роки. Маша помітила нові зморшки на його обличчі, сумні очі, особливо в той момент, коли він згадав про свій вік, а їй здалося, що роки надавали йому солідності. Сама Маша зовні не змінилася, все ті ж по-дитячому наївні очі і кирпатий ніс. Змінилася вона зсередини.
Його черговий дзвінок Маша почула, перебуваючи в душі. Вона вискочила намилена, з мокрим волоссям, витираючи руки об рушник. Маша взяла слухавку.
— Так, — стримано промовила вона.
— Маша… — видихнув Лев їй в слухавку, — який я радий чути тебе.
Вона тремтіла, стоячи в калюжі води, від холоду й хвилювання.
— У мене у відділенні місце звільнилося. Я тебе чекаю, — з надією сказав їй Лев. Вона мовчала, — Машо? Закінчиш вчитися, переведемо тебе лікарем.
— Леве Олексійовичу, дякую, я сама.
— Маш, послухай. У стаціонарі тобі буде набагато краще, ніж на швидкій допомозі.
— Ні.
— Маш, давай зустрінемося, все обговоримо. Тобі коли зручно? Хочеш, заїду за тобою. Де ти живеш?
— Леве Олексійовичу, не зможу я з вами в одному відділенні працювати.
— Чому, Маш? — в слухавці почулася дзвінка тиша.
Він чекав відповіді, яка так давно крутилася на її язиці.
— Ви самі все знаєте, — тихо відповіла вона. Маша присіла навпочіпки і стиснулася в один клубок. Лев мовчав. Було чутно тільки його напружене дихання.
— Якщо ти досі не можеш пробачити мені ті слова, які я наговорив тоді. Я ж як краще хотів, розумієш, Маш. Хотів, щоб ти перестала чоловікам на шию вішатися, щоб своєю головою жити почала. Думаєш, легко самотньому чоловікові від молодої дівчини відвернутися, коли вона сама до нього проситься? Думаєш, легко мені було? Я, якщо хочеш знати, вже багато разів про це пошкодував.
— А зараз ви що від мене хочете? — Маша була на межі. Лев знову нагадав їй той день, після якого її життя розділилося на до і після.
— Зустрітися.
— Навіщо? — Маша насилу стримувала сльози.
— Думаю я про тебе постійно, ніяк не можу з голови викинути. Навіть робота не допомагає. Маша, скажи що-небудь.
— Не треба нам зустрічатися, Леве Олексійовичу.
— Тебе лякає різниця у віці?
— Ні. Я хочу, щоб ви бачили в мені не наївну Машу, яка хапається за вас, як за останню соломинку, а сильну і впевнену в собі жінку.
Лев Олексійович мовчав. Він не знайшов підходящої відповіді.
Маша сама була винна, стільки помилок зробила через власну недалекоглядність, заглядала йому в рот, сподівалася на взаємність, пропонувала себе. А він, замість того, щоб скористатися нею, жорстко спустив з небес на землю і змусив подивитися на життя по-дорослому.
— Не дзвоніть мені більше, Леве Олексійовичу, – тихо промовила Маша, попрощалася і поклала слухавку.
— Вітаємо вас, Маріє Леонідівно! — повторила одна з її співробітниць. Всі заплескали в долоні.
Маша з посмішкою подивилася на торт, де чиєюсь дбайливою рукою була виведена цифра вісімнадцять, і розсміялася. Їй виповнилося тридцять шість і це її перший день народження на посаді завідуючої підстанцією швидкої допомоги.
— Вітаю, — стримано сказав їй Роман, кладучи собі на тарілку шматок торта. Він досі не міг пробачити їй те, з якою легкістю вона обскакала його. Рома працював на швидкій допомозі багато років, вичікуючи моменту, коли колишня завідуюча відправиться на пенсію. На його превеликий подив, керівну посаду отримала Маша, яка пропрацювала лікарем не так багато, як він. Роман вважав це вселенською несправедливістю і продовжував щодня нагадувати, що незабаром обов’язково звільнитися.
— Ти спочатку за препарати по рецепту мені відзвітуй, — зауважила Маша, вкотре натякаючи йому на неуважність, — а потім йди.
— Розвели бюрократію, — пробурчав Роман, звалюючи на тарілку ще один шматок.
Маша жила одна. У гонитві за кар’єрою вона так і не знайшла час для сім’ї, а отримавши нову посаду і зовсім забула про вихідні. Маша до всього підходила відповідально, враховуючи кожен нюанс, їй весь час хотілося ще більше, ще вище, ще краще.
— Підвезти? — запитав її водій швидкої допомоги. Маша похитала головою.
— Ні. Прогуляюсь, — вона попрощалася і вийшла на вулицю.
У повітрі стояв запах минулого дощу, який в один момент підбадьорив втомлену від трудового дня Машу. Вона не поспішаючи попрямувала в бік зупинки, лаючи себе за те, що знову не наважилася вранці сісти за кермо. Це єдиний страх, подолання якого давалося їй з великими труднощами.
— Маріє! – гукнули її ззаду. Вона зупинилася. Ніхто зі співробітників не дозволяв собі таке звернення до завідуючої. З боку темної парковки, що освітлюється тьмяним ліхтарем, до неї прямувала фігура. Марія чекала наближення. Вона очікувала побачити кого завгодно, але тільки не його.
— Леве Олексійовичу? — її брови поповзли вгору від подиву.
Він посміхався на все обличчя, мимоволі викликаючи в ній аналогічну посмішку.
— Здрастуй, Маріє, — Лев заворожено розглядав її, намагаючись зачепити поглядом кожен сантиметр, — яка ти стала! Розкішна.
— Краще розкажіть мені, де ви купуєте молодильні яблука?
Він розсміявся, кидаючи зацікавлений погляд на її праву руку.
— У тебе немає обручки…
— Ненавиджу каблучки. Ах так, до того ж я ще й не заміжня, — Маша знизала плечима, посміхаючись йому.
Лев зробив крок вперед.
— Чув про твоє призначення, вітаю.
— Дякую, — стримано подякувала йому Марія, намагаючись не показувати свого хвилювання. Вона постійно згадувала про нього, але навіть не сподівалася, що коли-небудь їх дороги перетнуться.
— Я подумав, що можливо тепер, коли ми з тобою рівні, ти захочеш зі мною зустрітися? — невпевнено сказав Лев.
— Так, — сміливо відповіла Маша, не зводячи з нього очей.
— Так? Серйозно? — здавалося, що він видихнув і злегка розслабився, — Машо, ти не жартуєш?
— Чому б і ні? Привід теж є. У мене день народження, а відзначити ні з ким.
— Вітаю, — Лев обережно стиснув її в своїх обіймах і прошепотів на вухо, — Машо, чому ти не погоджувалася раніше? Стільки років ми втратили. Стільки років я думав про тебе. Стільки втрачених років.
— Мені потрібен був час, щоб вирости, щоб пробачити собі помилки молодості, щоб почати життя з чистого аркуша. Тепер я можу точно сказати — я готова.
— Але ж мені, Маріє, п’ятдесят один. Я намагався вибудувати нові стосунки, але не зміг. Стежив за твоєю кар’єрою, як божевільний, радів твоїм успіхам і… старів. Потрібен я тепер тобі такий? Скажи?
В її очах застигли сльози. Маша за всі прожиті роки не зустрічала чоловіка більш благородного і чесного, ніж Лев. Він був еталоном, на який вона орієнтувалася під час випадкових знайомств. Він був найкращим.
— Ти знаєш, — прошепотіла Марія, ласкаво дивлячись на нього, — я більше не довіряю першому погляду. І серце моє вже давно зайняте. Тобою.
Автор: Oleksiy Naumov.
Фото ілюстративне.
