Одного дня я почула пісню і подумала, що моє життя – нікчемне, як штучний мед. Життя, яким я жила, було комфортним, але я не відчувала себе щасливою. До того дня…
Саме з неї все почалося…
Вона була новенькою і в дев’ятому класі сіла за мою парту. Їй не спало на думку, що через те, що я сиджу одна, зі мною щось не так. Тому що щось було не так. Зі мною навіть на перерві ніхто не хотів розмовляти, не те що дружити. Ну, тому що яка з мене була компанія? Так сталося, що я потрапила до міської школи в елітний клас, який складався з дітей вчителів, лікарів, був навіть син адвоката. І я була серед цих дітей білою вороною. Дочка працівників сільського господарства. Після ліквідації в нашому селі ферми бої батьки залишились без роботи.
Батько був невдахою? Я не знаю… Поки працював, все було добре. Але пізніше не зміг знайти себе в цьому житті і став заглядати до чарки. І відтоді прізвисько: “дочка невдахи” приклеїлось до мене миттєво. Мама намагалася звести кінці з кінцями. Заробляла шиттям та прибиранням. Не дивно, що у неї не вистачало часу та бажання стежити за моїми уроками.
А я просто не хотіла вчитися. Тільки одне мені подобалося – читати. Кожну мить я проводила у зачарованому світі книжок. Вони були моїми друзями. І ось… Одного разу, Катруся сіла поруч зі мною. Одну перерву ми поспілкувалися, на наступну вона запросила мене до себе додому. Я пішла з цікавості. Хотілося подивитися, як виглядає життя, відмінне від мого. І я побачила. Не стільки саме життя, скільки батьків.
Моя мама, навіть коли ходила до церкви, в святковому одязі не була схожа на маму Каті. Катруся розповіла, що її мама – ветеринар. Мені здалось, що це найпрекрасніша професія у світі. І я вирішила, що теж буду ветеринаром.
Звідки у мене стільки мужності, я не знаю.
Але на наступний день я прийшла до свого класного керівника і сказала, що не хочу йти в ПТУ, а хочу закінчити повну середню школу і вступити до університету. Що я хочу покращити свої оцінки, але не знаю з чого почати. Моя класна керівничка, Світлана Михайлівна, навіть не посміхнулася, а я найбільше боялась, що буде з мене сміятися. Вона взяла опіку наді мною. Вона особисто проводила мені додаткові уроки хімії і, підозрюю, поговорила з вчителями, тому що вони сприйняли мою раптову активність без подиву, а перші пару дванадцяток, які я отримала, звичайно ж, були зашкалюючими. Наприкінці року я мала досить пристойний табель. Катруся так і не дізналася, наскільки я їй вдячна, бо після школи наші шляхи розійшлися.
До закінчення школи я вчилась як навіжена. У старших класах вже не була найгіршою, але друзів у мене все одно не було. Вважаю, що це моя вина. Боялася відторгнення і нікого до себе не підпускала. Так чи інакше, спочатку довелося надолужувати пропущене в початковій школі. Навіть займалась репетиторством, щоб підзаробити на уроки з латини і підготовчі курси до вступу до університету.
Я успішно здала вступні іспити і переїхала до гуртожитку. Намагалась якнайшвидше забути про рідну домівку. Спрацювало. Ніхто толком не цікавився мною і, підозрюю, навіть не знав, де я і чим займаюсь.
Я порвала зі старим життям.
І тут зустріла Миколу. Гарний студент-медик, син відомого хірурга, він дивився на мене, як на ікону. Я холоднокровно вирішила, що він годиться в чоловіки. Зробила все, щоб його підкорити. Ми одружилися на літніх канікулах. Я наполягала на тому, щоб не робити весілля, бо боялась, як будуть почуватися мої батьки в цьому вишуканому товаристві.
Натомість ми поїхали у справжній медовий місяць. Не Туніс і навіть не Єгипет. Мій свекор пішов назустріч і зробив все, щоб ми поїхали на Бора-Бора. І вже тоді обожнювання чоловіка почало мене дратувати. Я думала, що вже можу розслабитись і бути собою. А вийшло так, що мені довелося прикидатися закоханою дружиною. У мене це виходило досить добре, і Микола нічого не запідозрив.
Коли ми повернулися, то оселилися в його маленькому холостяцькому помешканні.
Минуло 3 роки. Я отримала диплом, знайшла чудову роботу і… відчула порожнечу. Мені не було за що боротись. Я нічим не була задоволена. Навіть нова квартира, яку подарували нам батьки чоловіка, не тішила. Я не відчувала себе щасливою, але навіть не знала чому. Аж поки одного разу не почула цю пісню. “Нікчемне життя, як штучний мед, то сурогат і перетвориться на пекло…” – співала англійською співачка, ім’я якої мені нічого не говорило. Це ж про мене – подумала я і заплакала. Микола здивовано подивився на мене
– Люба, щось не так? – лагідно, як і раніше, запитав він. Я ледве стрималась, щоб не загарчати на нього.
– Я думаю, що це гормональні коливання. Здається, я вагітна, – вирішила поділитися новиною, про яку знала вже кілька днів, але не вважала за потрібне оголошувати на весь світ.
Правду кажучи, я зовсім не хотіла цієї дитини, але знала, що у мене немає вибору. Вона мала доповнити мої, як усім здавалось, ідеальне життя і ідеальний шлюб.
Я народила Матвія і стала ідеальною матір’ю.
Тільки все більше і більше відчувала себе звіром у клітці. Штучний мед – це було все моє життя. Я робила все, що могла, щоб витягнути з себе якісь людські почуття. Мені самій неприємно в цьому зізнаватися, але я навіть не любила свого сина. Так, я піклувалася про нього, розповідала йому казки – я була хорошою матір’ю. Мені довелося. Але насправді я навіть не переймалась ним.
Крім того, коли ми з Миколою були на роботі, за Матвійчиком доглядала бабуся, і саме до неї малюк був найбільше прив’язаний. Наскільки, я дізналась, коли у свекрухи стався інфаркт. Швидка допомога приїхала запізно. Після того, як бабусі не стало, Матвій з непосидючої, рішучої дитини перетворився на мовчуна та замкнувся в собі. Мене дратував його дивний, надто дорослий погляд. І те, що… він ніби боявся мене. Він ніколи ні на що не скаржився, не був упертим.
Іноді він дражнив Миколу, намагався виторгувати хвилинку розваг перед сном. Зі мною – ніколи. “Так, мамо. Я йду, мамо”. – казав він. “Чорт забирай, невже в цій дитині немає крихти життя?” – думала. Не мав. Принаймні, зі мною.
Тому що, коли він залишався тільки з Миколою, він був іншим. Посміхається, розмовляє. Це мене злило, але я нічого не могла з цим вдіяти. Чим більше я намагалась, тим більше він замикався в собі. Найгірше сталось, коли Микола з Києва поїхав ближче до фронту рятувати життя нашім бійцям. Всю дорогу до вокзалу Матвій тримався за руку батька. І коли потяг рушив з перону та сигнальні ліхтарі останнього вагону розтанули уві тьмі, він не підійшов до мене, не обійняв. Він стояв, наче був один.
Наступні дні були похмурими і сумними. Раптом я почала цінувати своє попереднє життя. Тому що Микола дбав про мій гарний настрій. Коли я мовчала, він починав базікати, щось розповідати, співати, свистіти. А зараз? У квартирі запанувала тиша. Світло то з’являлось, то знову згасало. Добре, що яке-ніяке опалення працювало. Матвій зачинявся у своїй кімнаті, закутувався в ковдру, а я сиділа сама у вітальні. Протягом тижня все було нормально, але думка про таку ж суботу мене жахала.
І я придумала. Я візьму сина та вийду з ним на двір. Зараз відносно спокійно і сніжок випав. Матвій не виявив жодного ентузіазму. “Гаразд, мамо”. – сказав він, як завжди. Я була у розпачі і вже хотіла все скасувати, але стрималась. Ми бігали по дворі, ліпили снігову бабу, кидались сніжками. На дворі було зимно, але мені зробилось гаряче і дико боліла голова. Я вже разів п’ять пожалкувала про свою ідею, але, схоже, Матвій починав отримувати задоволення. Раптом я відчула, як на мене опустилася темрява і в голові почали кружляти різнокольорові кола.
– Мамо, – почула я і з зусиллям розплющила очі.
Я лежала на снігу. Якась жінка гладила мене по обличчю. Поруч зі мною на колінах стояв мій маленький син. Він стискав мою руку і плакав.
– Мамо… – схлипнув він – Не відходь, як бабуся.
Щось всередині мене клацнуло. Я сіла і обійняла свого Матвійчика. Він обійняв мене так, ніби ми були вдвох у цьому світі. Нарешті розбився панцир, який ув’язнював моє серце.
– Тихенько, дурненький. Я просто знепритомніла, бо жарко мені зробилось, – прошепотіла я йому на вухо, – А крім того, у тебе буде маленька сестричка, – невпевнено додала я. – Він підскочив.
– Справді? – Він трохи відступив назад, щоб зазирнути мені в очі. Я ніколи раніше не бачила, щоб він так посміхався.
– Справді, – сказала я. І коли він знову обійняв мене, я відчула, як мене накрила всепоглинаюча хвиля любові. Почуття сина раптом зробили штучний мед справжнім…Я відчула, що люблю не тільки свого сина, свого чоловіка і цю ще ненароджену дитину. Я відчула, що люблю своє життя. Що бажаю ,щоб закінчилось то жахіття, яке увірвалось в наше життя в лютому. Щоб повернувся додому мій чоловік і ті хлопці з дівчатами, які нас боронять. Щоб дітям повернулось дитинство…