– Дивись, Андрій Іванович знову з донькою, – молода медсестра кивнула на дівчинку, що спокійно малювала в дитячому куточку.
Друга, жінка по старше, зітхнула:
– Так, вже четверту зміну тут. Шкода чоловіка, він же не місцевий, а їй у цьому році до школи. Виходить, із садка випустилася, а до школи не ходить, і все з ним.
– А я не зрозуміла, у них взагалі що там трапилося? Де жінка його? Лєна, здається.
– Ой, Маш, ти що, нічого не знаєш?
– Та звідки мені знати? Я ж у відпустці була. Ось тільки вийшла.
– Так, забула я про твій відпочинок. Ой, стільки всього тут було… Лєна тижні три-чотири тому втекла звідси з коханцем. Кинула і нашого лікаря, і доньку на нього. А він ходить похмурий, але з донькою ласкавий. Кажуть, у нього навіть з головним була розмова через дитину, та начебто все наладилось. Головний дав йому час, щоб няню знайти, або когось, з ким її можна залишати.
– Оце справи… А що головний-то може? У нас тут жінка лежить, у неї грошей, щоб десять таких лікарень, як наша, купити. Загалом, усі від неї одразу відмовилися. А Андрій Іванович у бій кинувся, не дав піти їй на той світ, врятував. Зараз вона в комі, він, можна сказати, не відходить від неї. Правда, ніхто ніяких прогнозів не дає. Кажуть, і так диво, що вижила.
– Оце так… А дівчинку-то як звати?
– Катюша. Розумненька, усміхнена, нікому не заважає. Загалом, молодець.
– А та жінка… там усе так дивно. Її знайшли біля будинку, вся в синцях. Якісь хулігани напали. Чоловік у неї є, кажуть, не так давно одружилися. Він молодший за неї. Ну, а більше ніхто нічого не знає. Тільки те, що у неї багато якихось магазинів, чи взуттєвих, чи ще яких.
У цей момент у коридор рішуче вийшов Андрій Іванович.
– Дівчата, я зараз випишу нове призначення пацієнтці із сьомої палати.
Тамара Сергіївна швидко пішла за ним.
– Є якісь зміни?
– Поки рано говорити. Боюся зурочити, але мені здається, так.
– Це добре.
Катя все чула. Вона знала, як тато переживає за ту пацієнтку, і чула, як інші говорили, що він не дав їй піти з цього світу. Катя дуже пишалася своїм татом, а от ту жінку їй було трохи шкода.
Сьогодні вона випадково почула розмову її чоловіка по телефону. Чоловік тієї пацієнтки сів на диван біля дитячого куточка і довго спілкувався. Катя б і не звернула уваги, але той поганий дядько кілька разів згадав її тата, причому не дуже-то добрими словами.
Катя повільно встала. Тато й тітка Тамара пішли у процедурну, а зовсім молода медсестра займалася паперами. Дівчинка підійшла до відчинених дверей палати й зупинилася. Вона часто дивилася на ту жінку. Взагалі не було схоже, що вона хвора, ніби просто спала.
– Зайчику, сюди не можна, – поруч із нею навпочіпки присіла молода медсестра. Здається, тітка Тамара називала її Машею.
Катя пошепки сказала:
– Я знаю. Я тільки тут постою, подивлюся. Раптом вона прокинеться, а тата немає.
Дівчина усміхнулася.
– Хвилюєшся?
Валентина десь чула голоси. Людей. Але її огортала липка, чорна темрява. Валя, як могла, боролася з нею, і, здається, вже дуже давно. Але нічого не виходило. Вона не розуміла, куди подівся Валєра, чому він не допоможе їй, чому не простягне руку. Адже він її коханий, найкращий чоловік. Але руки не було, і Валюся сама боролася.
Вона знову почула голоси. Один такий приємний, наче дзвіночок, схожий на дитячий. А раз поруч діти, значить, те місце, де вона опинилася, зовсім не страшне.
Валя зробила ривок. Все тіло, голову пронизав біль, але їй стало так добре, адже до цього болю не було. Не було взагалі нічого. Просто чорна, тягуча маса навколо. Голос… Точно. Зовсім поруч був голос, розмовляли дитина й жінка.
«Я б на місці тієї тітоньки взагалі вдала мертву для чоловіка, щоб він показав, який він насправді».
Валентина спробувала розплющити очі. Різкий біль відгукнувся в скронях, і вона не змогла стримати стогону, і одразу почула: «Біжи за татом!»
– Тихіше, тихіше, спокійно, – вона відчула чиюсь присутність поруч. – Ви в лікарні. Не робіть різких рухів. Ви мене чуєте?
Валя ледве чутно прошепотіла:
– Так…
Не минуло й хвилини, як навколо заметушилися люди. Їй таки вдалося трохи розплющити очі, зовсім трішки, щоб зрозуміти, що вона справді в лікарні. Їй, здається, зробили якийсь укол, тому що біль почав відступати. В голові прояснилося, але незабаром захотілося спати. Таке було відчуття, ніби вона не спала вічність, що дуже втомилася, поки боролася з тією темрявою.
Валя прокинулася, відкрила очі. Як же це чудово! Світло, стіни, стеля… Навіть крапельниця, приладнана поряд, здавалася їй чимось прекрасним.
– Як ви почуваєтеся? – над нею схилився лікар. Років сорока, очі втомлені, на губах ледь помітна усмішка.
– Не знаю… Поки не пам’ятаю, як довго я тут.
– Вже майже три тижні.
Валентина подумала, що їй почулося. Три тижні? Який дурник? Вона ще вчора вийшла з машини біля будинку й… все. А далі – якась яма.
– Як три тижні? А чоловік… Валєра? Де він?
– Напевно, вдома. Ми повідомили йому, що ви прийшли до тями ще вчора. Напевно, приїде сьогодні, бо вчора вже була майже ніч.
Валя заплющила очі. У сенсі, майже ніч? Якби з її Валерієм сталося щось подібне, вона б і на секунду не залишила його тут самого. Щось у цьому усьому не сходилося. Валєра дуже її кохав.
Судячи зі стін і загальної обстановки, це була далеко не найдорожча клініка. Самого Валерія поруч не було. А може, і з ним щось трапилося? Може, йому погрожують? Не дарма ж вона тут опинилася.
Валя не встигла додумати, як скрипнули двері.
– Валю? Ти очі відкрила?
– Валєра… Валєра, де ти був?
– Валю, ну, в сенсі, ти тут лежиш, а справи ж не чекають.
Він сів поруч і навіть не поцілував. Вона розгубилася. У нього подзвонив телефон. Він схопив трубку, подивився на неї.
– Вибач, важливий дзвінок.
Повернувся за декілька хвилин.
– Як почуваєшся? Слухай, мені треба від’їхати. Дуже важлива зустріч.
І, не чекаючи відповіді, вискочив за двері. Валентина заплющила очі. Так-так… Оце стає цікавим. І чомусь згадалися дитячі слова: «Я б на місці тієї тітоньки…» Валя усміхнулася. А що? Цікава ідея.
Лікар дивився на пацієнтку величезними очима.
– Та ви що? Це не можливо! Ви що, хочете, щоб мене посадили?
– Та ніхто вас не посадить. Ви ж можете нічого не говорити. Ну, просто зробіть сумне обличчя й промовчіть. Я вас прошу, зрозумійте мене. Мені здається, у чомусь мій чоловік нечесний зі мною. Ну, будь ласка… Вас що, ніколи в житті не дурили?
Валя навіть злякалася, наскільки різко погасли його очі. Лікар кивнув.
– Дурили.
Мабуть, Валентина торкнулася якогось спогаду, але вибачатися було ніколи. Увійшла медсестра.
– До пацієнтки чоловік. Можна заходити?
– Маш, іди на пост, скажи, я зараз вийду до нього.
Дівчина кивнула й вийшла. Валя продовжувала дивитися на лікаря. Нарешті, він кивнув.
– Не знаю, чим це все для мене може закінчитися, але я зроблю, як ви просите. Люди не повинні обдурювати одне одного.
Він вийшов із палати, зупинився біля незадоволеного Валерія.
– Що так довго? У мене справи, взагалі-то!
Андрій Іванович подивився на чоловіка пацієнтки, потім зітхнув.
– Мені дуже шкода. Дуже.
Валєра витріщив очі.
– Не зрозумів. Щось трапилося?
Лікар махнув рукою й пішов коридором. Валєра провів його поглядом і нерішуче зайшов у палату. Зайшов і завмер. На ліжку лежало накрите простирадлом тіло Валентини. Валєра видихнув, зробив декілька кроків, ткнув пальцем, але нічого не сталося. Він усміхнувся, а потім засміявся.
– Господи, дякую! Ну, нарешті-то! А то я вже думав, даремно все.
Він одразу дістав телефон і подзвонив комусь.
– Зайченя, все. Так, нарешті вона покинула цей світ. Точно, я тобі кажу. Треба буде їм таки заплатити. Роботу свою вони зробили, але вполовину менше. Стільки часу через них довелося нервувати. Не змогли на місці з нею покінчити. Але тепер ми вільні, розумієш? Тепер можна і на море, і на океан.
Він обернувся й побачив лікаря, що стояв у дверях, схрестивши руки на грудях. Валєра запнувся. Цікаво, скільки часу він тут стояв і що чув? Та хоч би що! Тепер йому ніхто не указ. Головне, що дружини більше нема. Він ще раз обернувся на тіло й випустив телефон з рук.
Його Валя, яка ще п’ять хвилин тому була не живою, лежала на боці й ретельно знімала на телефон усе, що він говорив.
– Ти… ти…
Він розгубився, а лікар підійшов до ліжка.
– І я теж піду свідком.
Валєра кинувся до дверей.
– Та ви… ви всі за це заплатите! Я вам таке влаштую!
Він вискочив із палати, а Андрій Іванович подивився на пацієнтку.
– Затримати його?
Вона махнула рукою.
– Не треба. Цим займуться спеціальні люди.
На очах у неї виступили сльози.
– Вибачте, ви не могли б залишити мене одну?
Лікар кивнув і вийшов, а Валентина розплакалася.
Вона не знала, скільки часу минуло, але ніби прокинулася від того, що хтось на неї дивиться. Поруч із ліжком сопіла маленька дівчинка.
– Ти ж доросла. Чого плачеш?
Валя усміхнулася.
– Думаєш, дорослі не можуть плакати?
Дівчинка забралася до неї на ліжко.
– Можуть, звичайно, але тільки трохи. Ось коли мама поїхала, тато теж плакав. Трохи. Дві сльозинки й усе.
Валя підняла брови. Ось чому в лікаря такі очі. Так, тут, звичайно, проблема поважніша буде. А їй треба радіти, що так усе виявилося. Витерши сльози, вона усміхнулася.
– Як тебе звуть, стрекозко?
Дівчинка подивилася на неї підозріло.
– Вам тато розповів, як мене кличе?
– Ні. Сама здогадалася.
Дівчинка зітхнула.
– Катя. Але так мене тільки тут звуть, а тато називає стрекозою.
У Валентини якось швидко покращився настрій, а на душі приємно потеплішало. Вони балакали й балакали про щось, поки в палату не увійшов Андрій Іванович.
– Катю, шукаю тебе по всій лікарні! Ти що тут робиш? Вибачте, бога ради. Більше таке не повториться.
Валя схопила дівчинку за руку.
– Андрію Івановичу, не лайте її, будь ласка. Вона у вас чудова донька. Допомогла мені відволіктися, заспокоїтися. Так що тепер можу тверезо мислити й зробити все правильно.
Лікар присів на стілець.
– Але все одно, вибачте. Доводиться брати її з собою на роботу. Ніяк не можу знайти няню.
Наступного дня в лікарні з’явилися поліцейські. Довго були в палаті у Валентини, потім прийшли ще якісь чоловіки. Главлікар нервував так, як не нервував ні перед якою перевіркою. А ввечері Валентина попросилася додому.
– Та ви що? Вам ще рано!
– А ви мені лікаря виділіть. Платно. Ось, наприклад, Андрія Івановича. І дівчинка може в мене побути. Ну, у відпустку його офіційно відправте, а я вам за таку допомогу грошей на ремонт лікарні підкину.
Главлікар зовсім розгубився. Це, звичайно, шантаж, але від виконання умов ніхто не постраждає. Навпаки, усі виграють.
Катя одразу заявила, що будинок їй подобається. Валя теж. І вона в принципі не проти, якщо вони залишаться тут жити. Андрій зніяковів, вибачився за доньку, але Валентина сказала: «Та годі вам весь час вибачатися за свою дитину. Вона у вас, до речі, набагато кмітливіша, ніж багато дорослих».
А потім був суд. У Андрія, який супроводжував Валентину як лікар і просто людина, аж волосся шалено стало, коли він чув, що їй довелося пережити. Суд монотонно перераховував усе: всі удари, все-все-все. А на лаві підсудних був не тільки чоловік і його коханка, а й два чоловіка, які за гроші мали забити беззахисну жінку.
У ту саму мить Андрій раптом зрозумів, що просто не може допустити, щоб Валя була сама, щоб з нею могло статися щось подібне. І міцно стиснув її руку. Валентина, уважно подивившись на нього, усміхнулася й накрила його руку своєю.
Андрій повернувся до роботи. Правда, Катю вже з собою не брав, адже вона була вдома. Дома зі своєю новою мамою. Валя старалася підлаштувати свої справи так, щоб забирати Катюшу зі школи, якщо Андрій був на чергуванні. Справ, звичайно, вистачало, але підготовкою до їхнього весілля вони займалися разом із Катею, так що всі у них були щасливі.
