— Забирайся з нашого життя! — крикнула Анна, і я зрозуміла, що для неї я тут лише суперниця, яка намагається відібрати її батька. Я стояла, тримаючи в руках квитки, які Костянтин подарував нам для спільного відпочинку, і усвідомлювала, що моє щастя тут завжди буде під питанням
Я стояла посеред затишної вітальні, яку ми з Костянтином облаштовували разом, а світ навколо мене ніби розколовся.
— Анно, прошу, заспокойся. Це не твій дім, щоб вирішувати, хто тут має право жити. Це наш із татом дім, — відповіла я, намагаючись зберегти спокій, але руки вже тремтіли.
— Наш?! Ти тут лише пів року! А я живу тут сімнадцять років! І ти — лише чужа тітка, яка влізла між нас! Ти думаєш, я не бачу, як ти дивишся на тата? Думаєш, я не розумію нічого?
— Я люблю твого тата, і він мене. Ми дорослі люди, які вирішили бути разом.
— Скільки тобі заплатив тато, щоб ти з ним була? Я знаю, що ти лише за його грошима!
— Це… це надто підло, Анно. Ти переходиш усі межі.
— А ти? Ти думаєш, мені приємно бачити, як ти чіпляєшся до нього, як він тобі посміхається? Це мій тато! І ти не маєш права забирати його увагу! Я зроблю все, щоб ти зникла звідси!
Я часто собі повторюю: чи була я готовою до такої битви? Я, Олена, жінка, якій вже трохи за тридцять п’ять, яка завжди мріяла про тихе родинне щастя, тепер щодня опиняюся на справжній війні. Моя історія почалася цілком буденно і дуже романтично. Я зустріла Костянтина, коли мені здавалося, що моє серце вже ніколи не зможе по-справжньому відкритися.
Ми познайомилися минулої осені в невеликому кафе у Львові, куди я приїхала у відрядження. Його очі, наповнені добротою і, водночас, глибоким смутком, одразу привернули мою увагу. Ми проговорили кілька годин, і я зрозуміла, що цей чоловік — моя доля.
Костянтин був розлучений вже п’ять років. Його перша дружина, мати Анни, виїхала за кордон, коли дівчинці було дванадцять, і створила там нову сім’ю. Костянтин виховував Анну сам, і їхній зв’язок був дуже міцний. Він завжди говорив про доньку з великою любов’ю, і це зворушувало мене. У моїх очах він був ідеальним: турботливий, надійний, успішний архітектор. Я сама не мала дітей, але завжди мріяла про велику родину, затишок та спільні вечори.
Після кількох місяців стосунків на відстані, ми вирішили, що час переїжджати. Я звільнилася зі старої роботи в Івано-Франківську і переїхала до його просторого будинку під Києвом. Ми планували весілля і мріяли про майбутнє. Тоді я ще вірила, що Анна мене прийме.
Перші тижні були оманливо спокійними. Анна, сімнадцятирічна дівчина, яка готувалася до вступу в університет, поводилася зі мною ввічливо, але холодно.
Вона не виявляла ворожості, але й не йшла на контакт. Вона просто існувала паралельно, в своїй кімнаті, у своєму світі, ігноруючи мої спроби налагодити спілкування. Я намагалася їй догодити: готувала її улюблені страви, пропонувала допомогу з уроками, купувала маленькі подарунки. Усе марно. Мої щирі жести сприймалися як непотрібний вторгнення або, що гірше, як спроба купити її прихильність.
Одного вечора ми втрьох вечеряли. Я розповідала Кості про свій новий проєкт, він слухав, кивав, посміхався. І тут я помітила її погляд. У ньому не було вже тієї байдужості, яку я бачила раніше, а була справжня, неприхована образа. Вона дивилася на мене так, ніби я щойно витягла останній шматок з її тарілки.
Після вечері, коли ми з Костянтином дивилися фільм, Анна вийшла з кімнати. Вона зупинилася біля вітальні і демонстративно, дуже голосно, покликала батька.
— Тату, ходімо. Мені треба поговорити з тобою. Дуже важливо.
— Доню, я зараз дивлюся…
— Це важливіше, ніж твій фільм! — вона навіть не подивилася в мій бік.
Костянтин зітхнув, вибачився і пішов за нею. Вони говорили близько пів години. Коли він повернувся, його обличчя було стурбоване.
— Що сталося, Костю? — запитала я.
— Нічого особливого, ми просто обговорювали її вступ. Вона трохи нервує.
Але я відчувала: справа не тільки в іспитах.
Через кілька днів я знайшла свою улюблену вазу, подарунок від мами, розбитою в сміттєвому кошику. Я знала, що вона стояла на полиці, до якої Анна мала доступ. Це був такий “дрібний інцидент”, що я навіть не могла пред’явити звинувачення. Костянтин списав це на нашу кішку, хоча ми обоє знали, що кішка ніколи не чіпала вази.
Тоді я почала розуміти, що її тактика — це не пряма «буря», а постійне, методичне цькування. Вона стала робити все, щоб Костянтин відчував докори сумління через те, що приділяє мені час.
— Тату, допоможи мені з цим есе. Це терміново. — і це завжди траплялося саме тоді, коли ми планували вийти кудись удвох.
— Олено, а ти могла б попрасувати мені цю сукню? Я знаю, що тобі легко, ти ж зараз не працюєш, — це пролунало одного разу, коли я відпочивала після переїзду і тільки шукала нову роботу. У цьому реченні відчувався не прохання, а натяк на мою “бездіяльність”.
Але найбільш обурливими були її слова, які вона кидала Костянтину, коли він мене захищав.
— Якби ти мене любив, ти б не привів її сюди. Ти б знав, що мені це боляче.
Костянтин розривався між нами. Він щиро мене любив, і я це бачила. Але він також боготворив свою доньку і відчував провину за те, що розлучився з її матір’ю, хоча це було рішення його колишньої дружини. Він вірив, що Анна просто “переживає важкий період”, “не може звикнути до змін”, “ревнує, як дитина”.
— Оленко, давай дамо їй час. Вона ще дитина, вона так довго була єдиною жінкою в моєму житті, — постійно говорив він. — Її почуття… вони дуже складні.
— Вона не дитина, Костю. Вона доросла дівчина, яка чудово маніпулює тобою. Вона бачить у мені не майбутню мачуху, а загрозу. Вона бачить мене як суперницю, яка відбирає її головний скарб — твою увагу, — одного разу я не витримала.
Але для нього було легше виправдати її, ніж визнати її злі наміри. Це була стіна, яку я не могла пробити.
Кульмінація сталася на початку весни. Костянтин вирішив зробити мені сюрприз і подарував квитки на концерт моєї улюбленої оперної співачки в Одесі. Ми планували провести там вихідні. Анна відреагувала на це подарунком інакше. Вона увійшла до вітальні, коли ми обговорювали поїздку, і заявила.
— Тату, ти не можеш поїхати. Я ж тобі говорила, що в мене важливий екзамен у суботу, і мені треба, щоб ти відвіз мене вранці до репетитора, а потім забрав. Без тебе я не впораюся!
— Анно, ти можеш поїхати на таксі. Це лише поїздка на п’ятнадцять хвилин, — сказав Костянтин, намагаючись бути м’яким.
— Ти обрав її? — її очі наповнилися сльозами, але я відчувала, що це не справжній розпач, а театральна вистава. — Ти кидаєш мене заради якоїсь… — вона махнула рукою в мій бік, не знаходячи слів, які б мене образили більше.
Костянтин виглядав пригніченим. Він взяв мене за руку.
— Сонечко, давай перенесемо поїздку. Можливо, поїдемо через тиждень.
Я вивільнила свою руку. Я відчула, що ця ситуація — межа.
— Ні, Костю. Або ми їдемо, як планували, або я їду сама. Я не дозволю, щоб твоїй доньці дозволяли ось так маніпулювати нами обома.
Він промовчав. Я зібрала валізу і наступного ранку поїхала до Одеси одна. Я провела там два дні. Це була найсамотніша поїздка в моєму житті. Але вона дала мені час подумати. Я зрозуміла: проблема не в Анні, а в Костянтині, який боїться її образити.
Коли я повернулася, в будинку було тихо. Костянтин зустрів мене винуватим поглядом і обіймами. Анна сиділа на кухні і демонстративно готувала собі їжу, ігноруючи моє повернення.
Того вечора ми довго говорили з Костянтином.
— Я люблю тебе, Олено. І я хочу, щоб ти була тут. Але я не можу змусити Анну тебе прийняти. Вона втратила матір, це для неї болісно, і я не хочу, щоб вона відчувала себе зрадженою знову.
— Я розумію твій біль. Але ти маєш зрозуміти, що твій страх перед її сльозами руйнує наші стосунки. Ти дозволяєш їй керувати нами. Ти дорослий чоловік, Костю, ти маєш встановити межі.
— Я спробую… — сказав він, але в його очах не було впевненості.
Я запропонувала, щоб ми всі втрьох сходили до сімейного психолога, але Костянтин категорично відмовився.
— Ми самі вирішимо наші проблеми. Не треба виносити це на загальний огляд.
— Це не винесення, це допомога. Ми не справляємося. Анна не приймає мене, ти не можеш її виправити, і я не можу так жити далі.
Він знову промовчав.
Я відчула, що мій ідеальний світ розбивається на уламки. Я приїхала сюди, щоб будувати спільне життя з коханим, а потрапила в пастку, де кожен мій крок сприймався як агресія. Я не хотіла відбирати в Анни батька. Я хотіла бути частиною їхньої родини, їхнім другом, їхньою підтримкою. Але вона не залишила мені вибору, крім одного: бути її ворогом.
Зараз я сиджу в нашій спальні. Я дивлюся на коробки, які вже зібрала, але Костянтин благає мене залишитися. Він обіцяє поговорити з Анною, обіцяє, що все зміниться, обіцяє, що нарешті розставить усі крапки над «і».
Але чи зможе? Чи не зламається він знову під її тиском і не зрадить мене, як уже робив раніше, поступаючись її примхам? Я знаю, що якщо я зараз залишуся, мені доведеться жити на цій території, де я є небажаним гостем, де моя “суперниця” щодня показуватиме мені моє місце. Я не хочу більше цієї емоційної напруги, цього щоденного стресу.
Я люблю Костянтина, але не впевнена, що наша любов зможе витримати цю постійну війну і його нерішучість. Я заслужила на щастя, на дім, де мене поважатимуть і прийматимуть.
Я дивлюся у вікно на весняний дощ. Я ще не вирішила, чи виходити з цієї кімнати. Я не знаю, чи варто давати нам ще один шанс, чи краще розірвати це болісне коло, поки воно не зламало мене остаточно.
Яке рішення було б правильним у цій ситуації? Чи варто мені, Олені, залишатися з чоловіком, який не може захистити наші стосунки від своєї доньки, чи краще піти і будувати своє щастя десь у безпечному місці?
