– Я ніколи цього не забуду! – промовила я, ледве стримуючи сльози, і кинула погляд на Бориса. – Твої мовчання і байдужість важать більше, ніж її слова.
Це був той момент, коли я відчула, як щось всередині мене зламалося. Того вечора я думала, що нас чекає святкова вечеря, гармонія і радість, але натомість отримала злість, розчарування і образи.
Все почалося ще до Різдва. Я з Борисом готувалися до важливої події – оголосити родині, що скоро в нас буде дитина. Це був наш перший спільний великий святковий вечір із його батьками, і я мала надію, що це буде незабутній момент щастя. Але тепер я вже точно знала – він буде незабутнім, але зовсім не так, як я собі уявляла.
Ми привезли подарунки, салати, домашнє печиво – все, щоб створити затишну атмосферу. У повітрі пахло корицею, і кожен куточок дому свекрухи нагадував про Різдво. Але моє серце билося шалено – я знала, що за вечерею ми відкриємо нашу новину.
– Ірино, ти впевнена, що хочеш сьогодні? – спитав мене Борис, коли ми накривали на стіл.
– Так, це ідеальний момент, – відповіла я. – Ми з тобою готові.
Та, як тільки ми сіли за стіл, я відчула напругу. Свекруха Олена Василівна весь час дивилася на мене з тим самим оцінюючим поглядом, до якого я вже звикла. Але цього разу я була сповнена рішучості.
– Ми хотіли б поділитися чудовою новиною, – почав Борис, усміхаючись.
– Ви станете бабусею і дідусем! – додала я з радістю в голосі.
Тато Бориса підвів брови і розплився в щирій усмішці. Але ще до того, як він устиг щось сказати, Олена Василівна перервала його:
– Зараз? Ви серйозно?
Тиша за столом була важкою. Я дивилася на свекруху, намагаючись зрозуміти, чи це жарт. Але її обличчя було кам’яним.
– Борисе, – продовжила вона, не звертаючи уваги на мене, – ти тільки почав новий проєкт на роботі. Як ти збираєшся впоратися з усім цим?
– Мамо, це ж чудова новина! Ми дуже щасливі, – Борис намагався бути спокійним.
– Щасливі? – свекруха пирхнула. – Ви коли-небудь думали про наслідки? Дитина – це величезна відповідальність. А ти, Борисе, тільки на початку кар’єри.
Я відчула, як в середині починає наростати хвиля обурення. Але я стримувалась.
– Олено Василівно, – тихо промовила я, – наша дитина – це щастя, а не проблема.
Свекруха зиркнула на мене:
– Ірино, ти просто не розумієш, скільки це забере у вас часу і сил. А що буде, якщо Борис не впорається?
– Досить, Олено, – втрутився тесть, але її вже було не зупинити.
– Ви спочатку розберіться з життям, а тоді думайте про дітей, – додала вона, майже шепочучи, але так, щоб я почула кожне слово.
Це стало останньою краплею. Я підвелася з-за столу, ледве стримуючи сльози.
– Якщо ви не раді за нас, то я не бачу сенсу залишатися тут, – промовила я, намагаючись тримати голос рівним.
Борис сидів мовчки. Я чекала, що він мене підтримає, але він просто опустив очі.
Вдома я зачинилася в спальні і почала плакати. Борис прийшов пізніше і спробував поговорити.
– Ірино, вибач. Вона просто така. Не зважай, – сказав він, сідаючи поруч.
– Проблема не лише в ній, Борисе, – відповіла я, дивлячись йому прямо в очі. – Проблема в тому, що ти мовчав, коли я найбільше потребувала твоєї підтримки.
– Я не хотів загострювати конфлікт…
– А я не хочу жити в мовчазному напруженні! Якщо ти не можеш стати на мій бік зараз, то як ти будеш підтримувати мене далі?
Борис мовчав. Це мовчання було для мене болючішим за слова свекрухи.
Тепер я сиджу і думаю: чи справді такі ситуації можна вирішити? Як ви, дорогі читачі, впоралися б із такою ситуацією? Чи варто було б мені мовчати заради спокою, чи правильно я зробила, що відстояла себе і нашу дитину?
Ваші поради будуть дуже важливими для мене.
Ірина, 32 роки.
