— За що ти так за мною доглядаєш? Я не заслужила твоєї любові та турботи! – сказала свекруха, – Я колись зробила тобі щось погане, що ніколи не зможу собі пробачити! Але й покаятися тобі не могла, гордість не дозволяла.
Марина спекла яблучну запіканку — улюблену страву Микити. Андрій, її чоловік, теж її дуже любив. Згадавши про чоловіка, Марина гірко зітхнула. «Треба шматочок свекрусі передати», — подумала вона.
Раптом вона побачила, як син, переляканий, забіг у хвіртку і влетів у будинок.
— Мамо, бабуся впала прямо у себе на подвір’ї! Вона не може встати і якось дивно посміхається!
Марина ойкнула і, кинувши недомитий посуд, побігла до свекрухи. Вона відразу зрозуміла, що сталося з Ольгою Богданівною, тому на ходу набирала номер швидкої допомоги. Лікарі приїхали напрочуд швидко, підтвердили, що в жінки серце, і відвезли Ольгу Богданівну до районної лікарні.
Засмучена Марина повернулася додому і почала заспокоювати сина. Микитка плакав, він дуже любив свою бабусю, та й вона його теж. Дуже вже Микита був схожий на батька, її єдиного сина Андрія. Шість років тому, коли Микиті було три роки, Андрія несподівано не стало. Якийсь нещасний випадок на виробництві. Ольга Богданівна любила онука, а от зі своєю невісткою Мариною стосунки в них так і не склалися.
Андрій одружився всупереч волі матері, на дівчині, яка випадково потрапила в їхнє селище. Марина із сестрою їхали в автобусі, вийшли на автостанції морозива купити та затрималися. Автобус поїхав без них. Андрій із другом на мотоциклах проводжали товариша, який поїхав саме цим автобусом. Дівчата в сльози, хлопці їх на мотоцикли посадили, автобус і наздогнали. Марина тоді встигла сказати Андрію, як її знайти, і він знайшов. А матері сказав, що це зовсім не випадково вона відстала від автобуса, це сама доля її затримала.
Марина, не роздумуючи, приїхала жити до Андрія, влаштувалася кухарем у місцеву їдальню і, загалом, була непоганою дружиною. Принаймні, Андрій на бік не дивився, був завжди охайно одягнений і смачно нагодований. Але Ольга Богданівна з невісткою майже не розмовляла. Марина ніяк не могла зрозуміти — чому? Вона завжди намагалася догодити свекрусі.
Дітей у Марини та Андрія довго не було. Після однієї невдалої вагітності завагітніти виявилося дуже складно, довелося довго лікуватися, але все ж на світ з’явився Микита — пізній, але такий довгоочікуваний і любимий.
Після того, як чоловіка не стало, Марина із сином залишилася жити в будинку, який встиг збудувати Андрій. Але свекруху не забувала — не зважаючи на її бурчання, приходила і допомагала з городом та господарством. Микитка ж, можна сказати, жив на два будинки, благо, недалеко було бігти.
Наступного дня після того, як «Швидка» відвезла Ольгу Богданівну, Марина поїхала провідати свекруху. Лікар сказав, що допомогу їй надали вчасно, але після виписки хворій потрібен хороший догляд, підвестися з ліжка вона зможе нескоро. Марина і не думала кидати свекруху. Кожен день приїжджала до лікарні, а через два тижні привезла її до свого будинку.
Ольга Богданівна не хотіла їхати в будинок невістки, але Марина зуміла її переконати, що так вона зможе краще за нею доглядати. Вона дійсно дуже старалася: готувала спеціально для свекрухи, купала її, робила їй масаж, навіть читала їй книги. Але Ольга Богданівна з кожним днем ставала все слабшою і сумнішою. Марина була у відчаї, вона не знала, чим ще може допомогти, постійно заглядала до кімнати, де лежала Ольга Богданівна, і гірко зітхала.
Одного разу, заглянувши, вона раптом побачила, що Ольга Богданівна плаче, тихо витираючи сльози. Марина зайшла до кімнати, але свекруха тут же відвернулася і удала, що спить.
— Ольго Богданівно, що трапилося? Вам погано?
Свекруха зітхнула і раптом голосно, крізь сльози, сказала:
— За що ти так за мною доглядаєш? Я не заслужила твоєї любові та турботи! Я колись зробила тобі щось погане, що ніколи не зможу собі пробачити! Але й покаятися тобі не могла, гордість не дозволяла. Тоді я намагалася бути від тебе подалі, але ти все одно допомагаєш мені. Не достойна я твоєї турботи, Марино.
Ольга Богданівна гірко заплакала, а Марина із здивуванням дивилася на неї. Ніколи вона не чула від свекрухи подібних слів і ніколи та її не називала Марино.
— Ольго Богданівно, та що ж такого Ви могли мені поганого зробити? Такого, що собі клянете?
— Дитинки я тебе позбавила, Марино. Пам’ятаєш, приїжджав до тебе Микола? Андрій тоді був у від’їзді. Вдвох ви з Миколою в хаті ночували, а через місяць ти сказала, що вагітна. От я й подумала, що не Андрійкова це дитина, заварила травички потрібні, та як узвар тобі й принесла. Важко ти тоді дитинку скинула, а ще я потім дізналася, що Микола — брат твій. Злякалася я того, що накоїла, та назад не повернеш. Не могла я тобі зізнатися, в очі тобі дивитися не могла, а ти все одно допомагала мені, дбала про мене.
Жінка трохи помовчала, а потім продовжила:
— Як народився Микиточка, легше мені трохи стало, але гріх той все ж залишився каменем на моєму серці. От тепер знаєш ти все, можеш кинути мене, я тебе зрозумію.
Ольга Богданівна закрила обличчя руками і тихо схлипнула. Марина присіла на край ліжка, взяла свекруху за руку і, посміхаючись, сказала:
— Той узвар Андрійко весь випив, а мені розсільчику з погреба приніс, мені солоного захотілося. Живіт у нього трохи тоді поболів, було діло. А дитинку я втратила, тому що впала я невдало, послизнулася на кухні, на мокрій підлозі, не судилося було тому малюку народитися. Але Вашої провини в цьому немає. А раз Ви так переживали, значить, Ви добра людина, значить, Ви таки гідні любові та турботи. І ми з Микиткою Вас ніколи не кинемо.
Марина акуратно укрила свекруху, ввімкнула світильник, розігнавши в кімнаті його теплим світлом вечірню темряву, що настала, і запитала:
— Мамо, Ви будете чай з малиною?
Ольга Богданівна повернулася до неї, підняла на неї повні сліз очі й, посміхнувшись, кивнула.
З того дня Маринина свекруха швидко пішла на поправку. Потроху почала ходити і навіть допомагати Марині по господарству, адже жити вона так і залишилася зі своїми рідними — Мариною і Микитою — у домі, який збудував її син.
