За роки проведені на заробітках в Португалії я зуміла купили квартиру дочці і зятю. Молодята були щасливі, а мамі більшого й не треба. Правда, була одна умова, яку я озвучила відразу ж на весіллі, але стосувалася вона не дітей, а моєї свахи. Ось тому коли вона була порушена, я й не стрималася. – Ще одна така витівка, і я квартиру здаю в оренду!
Я чітко вважаю, що свасі, як і мені, не варто переступати поріг молодої сім’ї без запрошення! Адже я сама дотримуюся цього правила і жодного разу там не була. Проте вона, як виявилося, чи не щодня «товчеться» там біля свого синочка. Я заберу ключі та сдам квартиру в оренду — саме так я і заявила Галині.
– Галю, сядь спокійно, будь ласка, і вислухай мене, — мій голос звучав набагато спокійніше, ніж вирувало в меншій частині мене, я навіть злегка постукала пальцями по столу, аби себе опанувати.
Галина, моя сваха, сиділа навпроти мене у невеликій кав’ярні у Львові. Вона знизала плечима і, здавалося, була здивована моїм серйозним тоном.
– Та я ж слухаю, Ліліє! Що трапилося? Ти чого така напружена?
– Трапилося те, що ти систематично порушуєш ту єдину умову, про яку ми говорили з тобою в день весілля. Пам’ятаєш, що я казала?
Галина невинно кліпнула очима.
– Що ти про обійстя і спокій? Я щось забула, напевно. Ти ж знаєш, весілля, емоції…
Я сперлася ліктями на стіл, намагаючись не підвищувати голос, щоб нас не почули інші відвідувачі.
– Галю, квартира, в якій зараз живуть наші діти, є моєю власністю. Я подарувала її Орисі та Антону з однією, повторюю, однією єдиною умовою: повна незалежність. Жодних щоденних візитів, жодних несподіваних приходів “просто подивитися, чи все добре” чи “привезти борщу”. Жодних.
Сваха ледь помітно посміхнулася, що мене зачепило ще сильніше.
– Але ж ти сама сказала: “повна незалежність”. Я ж не до Орисі ходжу, я до сина! Він звик, що я готую йому, що я дивлюся, як він там. Що в цьому поганого? Це ж турбота! Ти ж сама стільки років була далеко, ти не розумієш, як це, коли дитина поруч.
– Я розумію, як це. І саме тому я жодного разу не була в тій квартирі. Жодного разу, Галю. Бо я поважаю особистий простір моєї доньки і мого зятя. А ти, як мені розповіла Орися, навідуєшся туди чи не щодня! Що це за “турбота” така, яка перетворюється на повний контроль?
Вона різко підвелася. Вона навіть здалася вищою, ніж є насправді.
– Ти мені що, забороняєш бачити сина? У мене ж ключ є!
– Ключ у тебе до того часу, поки ти виконуєш умови власника житла. Ти не виконуєш. Ти ставиш під загрозу спокій моєї доньки, і, повір, ці візити їй не приносять жодного задоволення. Вона просто вихована і мовчить.
Я подивилася їй прямо в очі, голос мій став твердим і не містив жодної тіні сумніву.
– Якщо ти не припиниш ці щоденні візити негайно — і я маю на увазі, що не побачу тебе там цілий місяць, — я забираю ключі. Оформлю договір оренди. І тоді ти зможеш ходити до сина в гості куди завгодно, тільки не в моє житло. Хочеш щоденних візитів до сина? Забезпеч йому власне житло! Я не жартую. Це моя остаточна позиція.
Моя єдина донька, Орися, була ще зовсім підлітком, коли мій чоловік раптово пішов. Їй тоді було шістнадцять, і це був дуже складний вік для неї, а для мене — подвійний тягар.
Я залишилася без підтримки, із мізерною зарплатою в ательє, де працювала швачкою, і з хворим батьком на руках. Він потребував постійного догляду, але, на щастя, міг перебувати в нашій квартирі, і мені не доводилося шукати спеціалізований заклад.
Батько був готовий допомагати Орисі з уроками та просто бути поруч, забезпечуючи її присутністю. Наші стосунки завжди були теплими, тому я прийняла єдине розумне, на мій погляд, рішення: поїхати за кордон. Моя троюрідна тітка вже давно жила в Португалії, у місті Порту, і саме вона допомогла мені влаштуватися там на початку.
Спочатку я працювала на чорновій роботі на рибному складі. Це була важка праця, яка забирала всі сили. Потім мені пощастило влаштуватися на невелику швейну фабрику. Моя освіта та досвід у пошитті одягу стали у пригоді. Я швидко вивчила португальську мову на розмовному рівні, стала більш затребуваною та почала отримувати пристойні гроші.
Так, майже п’ятнадцять років пролетіли, як один день. Я регулярно відправляла кошти додому на утримання батька та доньки, на оплату його догляду та, звісно, на власні заощадження. Моєю мрією було забезпечити Орисі житло у Львові, а собі — гідну старість. Я приїжджала додому раз на рік або півтора, і ці зустрічі були для нас справжнім святом.
Два роки тому я вирішила, що настав час повертатися назавжди. Батько став зовсім стареньким, та й я втомилася від чужини. А ще, що найважливіше, у мене з’явилося нове особисте життя. Я зустріла Романа, мого колишнього однокласника. Ми колись подобалися одне одному, але наші дороги розійшлися. Тепер доля дала нам другий шанс.
Зараз мені п’ятдесят п’ять. Ми з Романом живемо в чудовій орендованій квартирі, а батько мешкає у моїй старій двокімнатній, де я оплачую йому цілодобовий догляд. Я провідую його майже щодня, звичайно, але завжди телефоную заздалегідь.
За ці роки я купила два просторі гаражі у новому районі. Зараз я їх здаю і маю з цього непоганий додатковий дохід. Мої плани включають відкриття власного невеликого ательє, але поки що я займаюся документацією та підготовкою.
Але найголовніше — моя Орися зібралася заміж. Зять, Антон, мені одразу сподобався. Тихий, спокійний, цілеспрямований хлопець, який має хорошу роботу в IT-сфері. Вони зустрічалися два роки, і їхнє рішення побратися було для мене радісною новиною.
Батьки Антона, мої свати, Галина та Ігор, взяли на себе більшу частину витрат — приблизно шістдесят відсотків, включаючи оренду ресторану та музикантів. Я оплатила весільну сукню Орисі та послуги фотографа і відеооператора. Свято було дуже гарним, світлим, і всі гості були вражені його атмосферою.
Як я вже згадувала, донька вийшла заміж три місяці тому. І я, дотримуючись свого слова, вручила молодим ключі від нової трикімнатної квартири, яку я обрала ще заздалегідь, коли була в Португалії.
Але подарунок мій був не безумовним. Я поставила Орисі, а потім і Галині, сувору умову.
Моя рішучість походить із гіркого досвіду. Колись, на початку мого спільного життя з чоловіком, його мама, моя свекруха, перетворила моє існування на справжнє випробування. Вона жила поряд і втручалася у все: критикувала, як я тримаю будинок, вчила мене, як правильно заварювати чай і навіть як дихати.
Це був постійний, щоденний тиск, який ледь не зруйнував наш молодий шлюб. На щастя, свекруха потім знову вийшла заміж і переїхала далеко.
Але з того часу я твердо вирішила: коли моя донька вийде заміж, я не буду «свекрухою-привидом». Я не буду навіть заходити в їхнє житло без нагальної потреби чи офіційного запрошення. Навіть на свята — краще зустрітися у громадському місці, щоб ніхто нікого не бентежив.
І ось, що ви думаєте? Минулого тижня Орися мені, ніби між іншим, розповідає:
– Мамо, знаєш, Галина Володимирівна, ну, мама Антона, у нас майже щодня. Приносить котлети, пиріжки, перевіряє, чи Антон поїв, питає, чи я не засмутила його часом.
У мене все всередині перевернулося. Це було саме те, чого я прагнула уникнути і що стало для мене умовою.
– Щодня? — уточнила я, ледь стримуючись.
– Ну, не щодня, але дуже часто. Чотири-п’ять разів на тиждень точно. А що?
Я відчула, як мене охоплює хвиля роздратування, але намагалася не показувати цього доньці.
– Нічого, Орисю. Просто мене це дивує.
Я чітко вважаю, що цій жінці не варто переступати поріг нової родини так часто! Це не турбота! Адже я сама дотримуюся свого слова: я жодного разу не була в тій квартирі. Не була і не збираюся, поки молоді не покличуть. Це їхній особистий простір, їхнє гніздечко, яке має бути захищене від будь-якого зовнішнього впливу, навіть такого, як “мамині пиріжки”.
Але Галина там, як мені тепер відомо, майже щодня “нарощує м’язи” біля свого синочка. Для мене це не просто нехтування проханням, це пряма загроза крихкому миру молодої сім’ї. Я не сумніваюся, що моїй Орисі це не приємно, але вона, як дуже вихована дівчина, терпить, щоб не створювати конфліктів. До того ж, квартира моя, і я маю повне право виставляти умови. Уся ця логіка й лягла в основу моєї розмови з Галиною, яку я одразу запросила на каву.
Після мого ультиматуму в кав’ярні Галина сиділа бліда і мовчала. Вона дивилася на мене з таким виразом обличчя, ніби я оголосила їй про світову війну, а не про загрозу забрати квартиру.
– Ліліє, ти не можеш цього зробити, — нарешті прошепотіла вона. — Це ж подарунок!
– Подарунок, який супроводжувався умовою. Умова була порушена. Квартира зареєстрована на Орисі та Антону, але я залишаю за собою право скасувати дарчу, якщо побачу, що вона використовується як інструмент для руйнування моєї доньки. Я це не для себе роблю, Галю, а для них. Це їхній шлюб, їхні правила, їхній простір. Або ми поважаємо їхню незалежність, або ця нерухомість буде приносити мені дохід через орендарів. Вибір за тобою.
Я залишила на столі трохи грошей, щоб оплатити наш рахунок, і підвелася.
– Ти маєш тиждень, щоб подумати. За тиждень я подзвоню Орисі й запитаю, чи все припинилося. Я думаю, що це не тільки мені потрібно, а й молодим.
Я вийшла з кав’ярні, відчуваючи дивну суміш рішучості та легкого тремтіння. Я знала, що вчинила правильно. Мої наміри чисті: захистити мою доньку від того, що колись майже зламало мій власний шлюб. Моя позиція не зміниться. Галина повинна усвідомити: її візити — це агресія, а не допомога. Якщо вона хоче щодня навідуватися до сина, нехай тоді забезпечує його житлом сама.
Зараз пройшло вже кілька днів. Я не дзвонила ні Орисі, ні Галині, очікуючи тиші. Моя рішучість непохитна. Я купила цю квартиру, я працювала на неї п’ятнадцять років у чужій країні. І я не дозволю, щоб мій подарунок став знаряддям для контролю чужої родини.
Я чекаю. Яке ж рішення ухвалить сваха? Чи зможе вона поставити незалежність свого сина та його дружини вище за своє бажання щоденно “турбуватися”?
Що ви думаєте про таку ситуацію? Чи маю я право висувати такі ультиматуми, навіть якщо я є дарувальником нерухомості? Чи правильно я роблю, захищаючи доньку ціною такого ризику?
