— За продукти! — закричала свекруха, переходячи на ультразвук. — Я два тижні збирала кожну копійку, дала тобі список, а ти все зіпсувала! Салати неможливо їсти, качка сира! Ти мені маєш компенсувати збитки за зіпсоване свято! Негайно!

— Віко, ну, будь ласка. Я тебе дуже прошу, — Марк дивився на дружину так, ніби благав про щось неймовірно важливе, майже життєво необхідне. — Мама справді виснажена. Їй самій важко готувати на таку юрбу. Вона ж не залізна.

Вікторія стояла в передпокої невеликої київської квартири. Вона ще навіть не встигла зняти куртку після виснажливої зміни в супермаркеті. Ноги гули від дванадцяти годин на ногах, у голові досі стукав ритм сканера штрих-кодів і нескінченні цифри чеків. Передноворічна лихоманка в магазині висмоктала з неї всі соки, а тут — чергова сімейна драма.

— Марку, я розумію, що Ангеліні Вікторівні важко, — Віка нарешті розстебнула замок і повісила куртку на вішалку. — Але ти ж пам’ятаєш, чим усе закінчилося минулого року? Ти пам’ятаєш той «святковий» настрій?

— Ну що минулого разу? — Марк розвів руками, намагаючись вдати, що не розуміє, про що мова. Його очі бігали. — Нормально все було. Ну, майже нормально.

— Нормально?! — Віка розвернулася до нього, її втомлені очі спалахнули вогнем. — Вона дві години переставляла тарілки на моєму столі, бо я, бачте, «неправильно» їх розклала! А потім ще місяць розповідала всій рідні в Чернігові, як вона «одна витягнула на собі все свято», поки я просто «крутилася під ногами».

Марк винувато опустив очі. Це був його коронний номер. Коли мова заходила про його матір, успішний менеджер із продажу миттєво перетворювався на наляканого школяра, який отримав двійку.

— Вона просто хвилювалася, Вік. Хотіла, щоб усе було естетично, по-сучасному…

— Ага. — Віка пройшла на кухню і з надією відкрила холодильник. — Слухай, а що Семен? У нього ж є дружина. Чому б Юлі не допомогти?

— Так вони ж на Лівому березі живуть, на Троєщині. Їм через усе місто їхати, по заторах… А ми тут, поруч. П’ятнадцять хвилин на маршрутці.

Вікторія дістала йогурт і сіла за стіл. Марк влаштувався навпроти, дивлячись на неї з такою надією, ніби вона була його останнім шансом на порятунок.

— Вона дзвонила п’ять хвилин тому, — тихим голосом продовжив він. — Каже, спина болить, ледь ходить. А людей буде багато, чоловік п’ятнадцять точно. Вся рідня з’їдеться.

— І що мені робити? Весь день стояти біля плити? — Віка зітхнула. Вона знала, що здається. — До дев’ятої ранку приїдеш, швиденько вправитеся, а ввечері вже сядемо відпочивати.

Віка подивилася на чоловіка. Вона справді любила його, і ця його дитяча відданість матері була, мабуть, єдиним серйозним каменем спотикання в їхньому шлюбі. Ангеліні Вікторівні було 65. Не старість, звісно, але характер у неї був такий, що міг виснажити навіть молоду спортсменку.

— Добре, — видихнула Віка. — Але я попереджаю: якщо твоя мама почне знову чіплятися до кожного мого руху чи критикувати мій манікюр — я одразу розвертаюся і йду. Домовилися?

— Домовилися! — Марк засяяв, підскочив і міцно обійняв її. — Дякую, рідна. Ти в мене найкраща.

Віка дозволила себе обійняти, але всередині в неї вже звивалося холодне кільце недоброго передчуття.

Наступного дня Віка набрала номер свекрухи. Гудки тягнулися нескінченно довго.

— Алло, Віко? — голос Ангеліни Вікторівни був бадьорим, зовсім не схожим на голос жінки з «хворою спиною». — Марк сказав, ти приїдеш допомогти. Ну, слава Богу, а то я вже не знала, за що хапатися.

— Добрий день. Так, я приїду 31-го зранку. Що саме плануєте готувати?

— Ой, слухай, я тут накидала меню. Треба багато всього! Олів’є та «Мімоза» — це обов’язково, класика. Потім качку запечемо, рибу гарячого копчення, закуски, рулетики… Записуй краще, а то забудеш.

Віка взяла ручку. Наступні двадцять хвилин вона почувалася секретарем на планерці у суворого боса. Свекруха диктувала не просто назви страв, а конкретні вказівки.

— Для Олів’є бери тільки «Лікарську» від того заводу, що я люблю, не дешевку. Огірки тільки в банках, мариновані, ні в якому разі не бочкові, бо салат розмокне. Майонез тільки «Провансаль» 67%, інший не підходить. Для «Мімози» — консерви в маслі, дорогі.

— Може, ви самі продукти купите? — обережно запропонувала Віка. — Раз ви так точно знаєте, що потрібно…

— Віко, ти що, не чуєш? — голос свекрухи миттєво став ображеним. — У мене спина! Я по магазинах з торбами тягатися не можу. Ти молода, тобі легше. Я два тижні гроші збирала на цей стіл, не підведи.

Віка стиснула губи. Почалося. Ще навіть не почали готувати, а вона вже «винна», якщо щось піде не так.

— Добре, я все куплю.

Коли розмова закінчилася, Віка перерахувала список. Качка, овочі, фрукти, риба, три види м’яса, елітний напій… За найскромнішими підрахунками це тягнуло на 7-8 тисяч гривень. І Ангеліна Вікторівна навіть не натякнула на те, щоб дати грошей наперед.

Увечері Віка показала список Марку. Той тільки свиснув.

— Нічого собі… Слухай, а мама гроші давала?

— Ні. Сказала, що «збирала два тижні», але про передачу мені ні слова.

— Ну, гаразд, купи на свої. Потім у мами попросимо, вона віддасть. Вона ж не може задарма такий бенкет хотіти, — невпевнено сказав Марк.

Віка хотіла заперечити, що «просити» у Ангеліни Вікторівни її власні гроші — це окремий вид тортур, але промовчала. Сперечатися з Марком було марно.

30 грудня, після зміни, Віка вирушила в «Ашан». Вона навмисно поїхала в інший район, щоб не зустріти своїх колег. Не хотілося відповідати на запитання: «Чому ти купуєш стільки їжі, якщо кажеш, що святкуватимеш скромно?».

Візок наповнювався швидко. Качка — велика, золотиста. Овочі — ідеальні. Консерви — преміум-класу. На касі сума висвітилася немилосердно: 9 200 гривень. Це була ледь не половина її місячного доходу. Розраховуючись картою, Віка відчула фізичний біль у серці. Вона знала: ці гроші зникнуть у бездонному шлунку родичів Марка, а вона навіть «дякую» не почує.

Ранок 31 грудня зустрів її морозом. Пакетів було п’ять — величезних і важких. Марк спав, і вона не стала його будити — вчора він допізна лагодив машину. До будинку свекрухи вона добиралася на таксі, проклинаючи все на світі, адже це додаткові витрати, які їй ніхто не покриє.

Двері відкрив Іван Іванович, батько Марка.

— О, Вікторіє, заходь! Ого, які торби! Давай допоможу.

Він забрав частину ваги, і Віка пройшла на кухню. Ангеліна Вікторівна вже стояла там «на варті», у парадному фартуху і з суворим обличчям генерала перед боєм.

— Ну, нарешті! Давай показуй, що ти там привезла.

Свекруха почала копатися в пакетах, як митник на кордоні.

— Качка… Хм, замала. На п’ятнадцять людей? Треба було дві брати. Огірки… Ну, ніби нічого. А ковбаса? Віко, я ж казала — «Лікарська»! Ця занадто м’яка.

— У списку було написано «найкраща». Я взяла найдорожчу, — сухо відповіла Віка, намагаючись не зірватися.

— Дорого — не означає якісно, — повчально зауважила свекруха. — Ладно, мий руки, будемо працювати з тим, що є. Починай чистити картоплю для Олів’є. Тільки дрібно ріж! А то в тебе завжди куски, як для свиней.

Віка мовчки взялася за ніж. Наступні шість годин перетворилися на витончене знущання.

— Кубики занадто великі! У мене завжди дрібніше! — коментувала Ангеліна Вікторівна кожні п’ять хвилин.

— Майонезу мало! Сухо буде! — кричала вона, поки Віка змішувала салат.

Віка додала ще дві ложки. Свекруха підійшла, зачерпнула салат своєю ложкою, пожувала з кислим виразом обличчя.

— Ну… їсти можна. Хоча солі замало.

Потім була «Мімоза». Віка терла рибу, білки, жовтки. Кожен шар проходив «держприйомку». Свекруха стояла над душею, ледь не заглядаючи в тарілку через плече.

Коли справа дійшла до качки, Віка почала маринувати її медом та гірчицею.

— Чесноку менше! Багато чесноку — це несмак! — втрутилася свекруха. — І став на 160 градусів. Хай томиться.

— Але при такій температурі вона буде готуватися три години, ми не встигнемо! — заперечила Віка.

— Не сперечайся зі старшими! Я все життя качок готую! — відрізала Ангеліна Вікторівна.

Віка виставила 160. Вона відчувала, як всередині неї натягується струна, яка от-от лусне.

Вдень приїхав Семен із дружиною Юлею. Діти одразу почали бігати квартирою, створюючи хаос. Юля заглянула на кухню.

— Ой, як смачно пахне! Вік, ти як бджілка. Допомогти?

Юля вже простягнула руку до ножів, але Ангеліна Вікторівна різко її перепинила.

— Юлю, йди в залу до чоловіка. Тут ми самі впораємося. Кухня маленька, тільки заважатимеш.

Юля здивовано підняла брови, глянула на втомлену Віку і мовчки вийшла.

— От бачиш, — прошепотіла свекруха Віці. — Навіть не запропонувала нормально допомогти. Тільки для вигляду спитала. Одна ти в мене помічниця, хоч і повільна.

Віка ледь не випустила з рук рибу, яку саме чистила. Свекруха щойно на її очах виставила Юлю, а тепер звинувачувала її у ліні. Це була вища школа маніпуляції.

До шостої вечора стіл був накритий. Кілька салатів, закуски, нарізки, риба. Все виглядало ідеально. Віка ледь трималася на ногах, спина розламувалася, а руки пекли від солі та лимонного соку.

Вона витягла качку. Птах виглядав блідим.

— Ой… — протягнула Ангеліна Вікторівна. — Щось вона зовсім не рум’яна. Треба було температуру більшу дати.

— Я пропонувала! Ви самі сказали 160!

— Ну, Віко, ти ж хазяйка, мала б догадатися, коли додати вогню. І риба… суха. Мабуть, перетримала.

Віка мовчки мила деко. Вона не хотіла кричати. Вона хотіла платити за цей спокій тишею. Але тиша не допомагала. Гості почали сідати за стіл. Марк, задоволений і охайний, поцілував Віку в щоку.

— Дякую, мила. Мама каже, ви сьогодні справжній бенкет влаштували.

Справжній грім грянув, коли гості вже почали нахвалювати страви.

— Ой, яке Олів’є смачне! — вигукнув дядько Петро.

Ангеліна Вікторівна скромно опустила очі.

— Ой, ну що ви… Старалася, як могла. Хоча Віка трохи пересолила, і ковбасу не ту вибрала. Довелося мені все рятувати в останній момент.

Віка, яка саме збиралася відкусити шматочок хліба, завмерла. Вона подивилася на свекруху, яка з милою посмішкою «згодовувала» гостям брехню про її нібито помилки.

— Ангеліно Вікторівно, — тихо сказала Віка. — Я все готувала під вашим наглядом. Кожну дрібку солі ви перевіряли.

Свекруха раптом різко змінила тон. Посмішка зникла, обличчя стало кам’яним.

— От бачите? — звернулася вона до столу. — Тільки зауваження зробиш — одразу гонор. А те, що вона мені качку зіпсувала і продукти перевела — це нічого! Віко, ти мені винна 10 тисяч гривень за зіпсовані продукти!

У кімнаті запала мертва тиша. Навіть діти перестали галасувати.

— Що? — Віка не повірила своїм вухам. — Які десять тисяч?

Віка повільно встала з-за столу. Її трясло від люті, яка накопичувалася роками.

— По-перше, Ангеліно Вікторівно, — її голос був холодним і чітким, — я купила ці продукти на власні гроші. Ось чеки у мене в сумці. Дев’ять тисяч двісті гривень. Ви не дали мені жодної копійки.

— Брехня! — верескнула свекруха. — Марку, ти чув?! Вона мене обкрадає!

Марк сидів, втиснувши голову в плечі. Він дивився в тарілку, наче там був написаний сценарій його порятунку.

— Марку? — Віка чекала. Чекала, що він скаже хоч слово. Що він скаже матері, що вона неправа. Що він бачив, як Віка привезла ці сумки.

Але Марк мовчав. Його мовчання було гучнішим за крик Ангеліни Вікторівни.

— Марку, скажи їй! — наполягала Віка.

— Ну… мамо… Віко… — пролепетав він. — Давайте не будемо сваритися на Новий рік. Може, ви просто не так одне одного зрозуміли?

Це була крапка.

Віка мовчки вийшла в передпокій. Вона зняла фартух, кинула його просто на підлогу. Вдягла куртку, взулася. Марк вибіг за нею.

— Віко, ти куди? Повернися, гості ж… Мама просто перенервувала!

Віка обернулася, вже тримаючи руку на дверній ручці.

— Твоя мати вимагає з мене гроші за продукти, які я сама купила, і звинувачує мене в тому, що я криворука, хоча я весь день на неї горбатилася. А ти стоїш і жуєш соплі, Марку.

— Я просто не хочу сварки!

— Сварка уже сталася. Тільки ти в ньому вибрав не мене, а роль глядача. Насолоджуйся своєю «ідеальною» качкою.

Вона грюкнула дверима так, що здригнулися стіни.

Віка йшла засніженим нічним Києвом. До Нового року залишалося дві години. А вона почувалася так, ніби її виваляли в бруді. Жінка подзвонила подрузі Олені.

— Лєнко… все. Я пішла.

— Господи, Вік! Нарешті! Приїжджай до мене, ми з Дмитром якраз тільки почали сідати. У нас є вино і нормальне ставлення до людей.

— Ні, Лєно, я хочу побути сама. Хочу просто тиші.

Віка приїхала додому. Вона налила собі чаю, сіла біля вікна. Телефон розривався від повідомлень Марка: «Прости», «Мама просто не в собі», «Вона вибачиться», «Я скоро приїду».

О 23:30 Марк справді прийшов. Він виглядав жалюгідно.

— Мама сказала, що я зрадник… — почав він з порога.

— Марку, мені байдуже, що сказала твоя мама. Мені важливо, що ти промовчав. Ти бачив чеки?

— Бачив.

— Ти знав, що вона бреше?

— Знав. Але вона літня людина, Вік…

— Вона не літня, вона маніпулятор. І поки ти будеш її «солдатом», у нас не буде сім’ї. Завтра ти поїдеш до неї і забереш мої 9 200 гривень за продукти. До копійки.

— Вік, ти що? Я не можу…

— Можеш. Або завтра я подаю на розлучення. Я не жартую, Марку. Мені набридло бути другосортним додатком до вашого дивного сімейного союзу.

Марк дивився на неї і вперше бачив не просто свою зручну дружину, а жінку, яка готова піти.

1 січня Марк поїхав до батьків. Віка чекала вдома, спокійно прибираючи квартиру. Вона не знала, чим це закінчиться, але їй було вже все одно. Вона відчула смак свободи. Марк повернувся через три години. Він поклав на стіл конверт.

— Ось. Батько дав. Мама істерику влаштувала, кричала, що ми її грабуємо. Але тато вперше на неї гаркнув. Сказав, що бачив чеки в твоїй сумці, коли допомагав розбирати продукти.

— І що вона?

— Сказала, що більше не хоче тебе бачити.

— Чудова новина, — Віка нарешті посміхнулася. — Це найкращий подарунок на Новий рік.

Через три дні прийшло повідомлення від Ангеліни Вікторівни: «Віко, я була на нервах. Вибач, якщо що. Але качка справді була суховата». Віка заблокувала номер свекрухи. Вона не хотіла зла, вона просто хотіла тиші.

Сварка не зруйнувала їхній шлюб одразу, але він став тим самим «холодним душем», який був потрібен Марку. Він почав вчитися говорити «ні». А Віка зрозуміла головне: повагу неможливо заслужити хорошими салатами. Її можна тільки вибороти, встановивши кордони, які ніхто не має права переходити. Навіть «бідна мама з хворою спиною».