– Мамо, подивись, я знову намалювала! – Ярина простягнула мені планшет, на екрані якого сяяла яскрава ілюстрація – її чергова робота для місцевого притулку для тварин.
Я посміхнулася. Їй лише сімнадцять, а вона вже так серйозно ставиться до своїх захоплень. Малювала завжди – спершу на папері, потім перейшла на простий графічний планшет, який ми з чоловіком купили їй кілька років тому. Але останнім часом вона все частіше нарікала, що старий планшет почав давати збої.
– Гарно, доню, – я ніжно провела рукою по її волоссю. – Ти справді талановита.
– От якби в мене був новий планшет… – зітхнула вона. – З екраном, як у професіоналів. Я б ще краще малювала.
Цю розмову я чула вже не вперше. Ми з чоловіком, Артемом, вважали, що поки зарано робити такі дорогі подарунки. Хай би спершу навчилася цінувати те, що має.
– Яринко, – втрутився Артем, який зайшов до кімнати, – ти ж знаєш: якщо хочеш щось дуже дороге, треба вміти заощаджувати.
Ярина скривилась, але промовчала.
За кілька тижнів до Різдва в нашому домі з’явилася моя найкраща подруга, а заодно і хрещена Ярини – Оксана.
– Якою ж вона вже дорослою стала! – захоплено промовила вона, дивлячись на фото доньки на стіні. – Що ж їй подарувати на свята?
– Тільки не щось дуже дороге, – озвався Артем з-за столу. – Ми не хочемо, щоб вона звикала до легких грошей.
Оксана хитро примружилась.
– А як щодо планшета, про який вона мріє?
Я отетеріла. Артем насупився:
– Це занадто…
– Чому? Вона ж не забаганку просить, а інструмент для розвитку! До того ж, вона вже давно відклала частину суми, правда?
– Їй ще бракує тисячі гривень, – тихо додала я.
– О, то це якраз те, що я можу подарувати! – Оксана плеснула в долоні. – Це ж прекрасно!
Артем хотів ще щось заперечити, але я поклала йому руку на плече.
– Це буде найкращий подарунок, коханий. Ярина мріє про це.
Він зітхнув і зрештою погодився.
Різдво настало. Усі сиділи за святковим столом. Після вечері ми роздавали подарунки.
Оксана вручила Ярині невеличкий конверт.
– Відкрий, це тобі.
Ярина розірвала край і дістала листівку, а потім… готівку. Вона округлила очі.
– Це… Це для мене?
– Так, – усміхнулась Оксана. – Ти знаєш, як ними розпорядитися.
Ярина кинулась обіймати хрещену.
– Дякую! Ви навіть не уявляєте, як я щаслива!
Артем трохи напружився, але посміхнувся. Атмосфера в домі стала теплою, радісною. Ми співали колядки, сміялися, насолоджувалися святом.
Пройшов тиждень.
Я чекала, що Ярина одразу купить планшет. Але… нічого.
– Доню, – я не витримала, – ти вже обрала модель планшета?
– Ні, – вона дивно знизала плечима. – Поки не купувала.
Я не наполягала. Але мене це здивувало.
Через кілька днів на порозі з’явилася моя сестра Ганна. Вона була знервована:
– Олесю, ти в курсі, що твоя донька віддала гроші?
Я розгубилася.
– Як це – віддала?
– Прийшла до мого чоловіка, Миколи, і віддала тисячу гривень. Сказала, щоб він перерахував у притулок для тварин!
Я була здивована.
– Ярина?!
– Так! Це ж ті гроші, які хрещена їй дала!
Я не могла повірити. Чому вона так зробила?
Коли Ярина повернулася додому, я не втрималася:
– Доню, це правда? Ти віддала гроші в притулок?
Вона трохи збентежилась, але кивнула.
– Так, мамо. У них зараз важка ситуація. Багато тварин потребують допомоги. Я подумала, що новий планшет може зачекати, а вони – ні.
Я подивилася на неї з гордістю, хоч і відчувала легкий жаль, що її мрія знову відкладається.
Увечері я розповіла Артемові. Він мовчки слухав, потім підвівся, підійшов до шафи, дістав нашу сімейну скарбничку.
– Знаєш, Олесю… Вона заслужила цей планшет.
– Що ти хочеш сказати?
– Ми купимо їй його самі. Завтра ж.
Я розплакалася від щастя.
Наступного дня ми вручили Ярині її мрію.
– Мамо, тату… Це для мене?
– Так, доню. Ти заслужила.
Вона обняла нас, а я відчула, що виховали справді добру людину.
