За гроші, які я заробляв у Норвегії важким трудом, дружина придбала нам будинок мрії. Я вже спав і бачив, які ми щасливі. Та приїзд-сюрприз без попередження, перевернув мій світ з ніг на голову. У своїй вітальні я зустрівч незнайомця. – О, привіт! Ти, мабуть Ігор. Мене Андрій звати!, – нагло сказав він, а після з кухні у халаті вийшла і моя дружина
— Ми більше не можемо прикидатися. Все скінчено, Ігоре.
— Що? Софіє, що ти верзеш? Я тільки що повернувся з-заробіток, я двадцять місяців бачив лише сніг і сталь, і ось твій «привіт»?
— Мій голос був сухий, як шліфувальний папір.
— Я подаю на розлучення. Я вже знайшла адвоката. Ігор, ти не тут. Ти — там. І ти завжди будеш там.
— Я «там» заради нас! Заради цього будинку, в якому ти зараз стоїш! Я тобі надсилав усі гроші, а ти… ти просто жила новим життям? Ти навіть не почекала, поки ми купимо ту квартиру, ти вирішила, що цей будинок для тебе краще підходить, чи не так?
— Мені потрібен чоловік поруч, а не перекази на картку. І ти знаєш, я його знайшла. Андрій. Він чудовий. І він не їде від мене на два роки.
Я завжди вважав, що чоловік повинен бути опорою. Моя робота — це моя справа, моя битва за краще життя. Коли мені запропонували довгостроковий контракт на будівництві нафтової платформи в норвезьких фіордах, я бачив у цьому не розлуку, а трамплін. Це був шанс. Неймовірні гроші за неймовірно важку роботу. Два роки. Я витримаю. Софія витримає. Ми витримаємо.
— Ти впевнений, що це необхідно, Ігоре? — спитала вона тоді, тримаючи мене за руку.
— Нам потрібен цей капітал, Соню. Щоб відкрити своє СТО. Щоб ти нарешті перестала сидіти вдома, якщо захочеш, і зайнялася чимось для душі. Це наш останній ривок, клянусь.
Я полетів. І розпочалося моє життя в сірій, холодній реальності.
У Норвегії я жив у крихітному контейнері, їв просту, але ситну їжу, і кожен мій день був схожий на попередній: шум механізмів, запах солярки і безкінечне море. Я працював по 16 годин з перервами. Ми, бригада, були як залізні роботи, що знають лише одну мету — завершити платформу.
Наші розмови з Софією були щоденним ритуалом. Я їй розповідав, як важко, як я втомився. Вона мені розповідала про дітей — Максим пішов до першого класу, Оленка почала займатися танцями.
Я надсилав гроші регулярно, щомісяця. Величезні суми, як для нашого містечка під Полтавою. Через рік ми накопичили достатньо, щоб купити не просто квартиру, а невеликий будинок з ділянкою.
— Уявляєш, Ігорчику! — раділа Софія по телефону. — Тут така прекрасна тераса! І садочок для Оленки!
Я довірив їй оформлення, вибір. Адже я був за тисячі кілометрів, і не міг фізично цим займатися. Це був її ідеальний проєкт. Вона надіслала мені фотографії. Гарний, двоповерховий, світлий. Моє серце наповнювалося гордістю, незважаючи на втому. Я думав: “Молодець. Я дав їй гроші, а вона зробила з них затишок”.
Під час мого першого візиту в Україну я побачив будинок. Він був ідеальний. Але мені чомусь здалося, що Софія стала… іншою. Більш впевненою. Менш залежною від мене. Вона здавалася холодною, але я списав це на втому і на те, що вона “скучила за мною, але звикла до свободи”. Ми провели два тижні, як у тумані. Вона уникала близькості, постійно була зайнята.
— Багато справ по будинку, Ігоре. Не ображайся, — пояснювала вона.
Я повернувся до Норвегії, сповнений нових сил. Адже діти були щасливі, будинок був наш, мрія майже збулася. Залишилося лише допрацювати ще дев’ять місяців, і я назавжди повернуся додому.
Коли термін мого контракту підійшов до кінця, я вирішив не попереджати Софію. Я хотів зробити грандіозний сюрприз — зайти до нашого будинку з великим букетом і валізою, і сказати: “Я вдома назавжди”.
Я приїхав пізно ввечері, у березні. Холодний дощ барабанив по даху таксі. Я відчинив двері своїм ключем. У вітальні світилося тепле світло. Я пройшов тихо, щоб не розбудити дітей.
У вітальні на дивані сидів… інший чоловік. Він був у моєму светрі. Моєму улюбленому вовняному светрі, який Софія подарувала мені на минуле Різдво. Він спокійно дивився телевізор, поклавши ноги на мій, а тепер уже “наш”, журнальний столик.
Я застиг. Моя валіза випала з рук. Гуркіт рознісся тишею.
Чоловік підвів погляд. Він був молодий, років тридцяти п’яти. Спортивний. Він не злякався. Він просто злегка посміхнувся.
— О, привіт, — сказав він, — ти, мабуть, Ігор?
Софія вийшла з кухні, де пила чай. Вона була в халаті. Побачивши мене, вона не виявила жодного здивування. Лише втому. Це була не сцена викриття. Це була сцена, яку вона очікувала.
— Ігоре, ти приїхав. Ми ж домовлялися, що ти приїдеш пізніше.
— Хто це, Софіє? — Я ледве вичавив це слово.
— Це Андрій. Він живе тут уже більше року. Він допомагав мені з ремонтом, а потім ми почали зустрічатися.
Я зрозумів. Весь рік, поки я зварював метал у крижаній воді, поки я відмовляв собі в гарячій каві, вона жила з ним. Весь той ідеальний ремонт, який вона хвалила, вона робила з ним. Усі гроші, які я надсилав, забезпечували їхнє спільне життя. Мій приїзд на два тижні був лише “паузою” в її щасливому житті.
Ми вийшли на кухню. Андрій залишився сидіти у вітальні, як справжній господар. Це було найболючіше. Він почувався комфортно в моєму домі.
— Він не просто допомагав. Це твій коханець, — констатував я.
— Я подаю на розлучення, — сказала вона, і її голос був холодний, як фіорд.
— Ти з самого початку все спланувала? Ти чекала, поки я поїду на найдорожчий контракт, щоб мати на це гроші?
— Я не планувала. Просто… так вийшло, Ігоре. Коли ти поїхав, Андрій мені дуже допоміг. Він тут, він поруч. Він возить Максима до школи, він лагодить крани, він просто є.
Мене вразило її пояснення. Воно було таким прагматичним і позбавленим будь-яких емоцій. Вона просто замінила одну послугу на іншу: “фінансове забезпечення” на “фізичну присутність”. Я був машиною для грошей, а він — надійним сусідом.
— А діти? Вони все знають?
— Максим його називає “дядя Андрій”. Він тут уже давно. Звик до нього.
— Ти підсунула моїм дітям іншого чоловіка! Ти зрадила не тільки мене, а і нашу родину!
Ми довго говорили. Вона розповідала, що втомилася від самотності, що їй набридло жити “в очікуванні”. Я розповідав про свої жертви, про ті місяці, коли я працював на межі своїх сил. Але ми говорили різними мовами. Вона — про комфорт і сьогодення. Я — про майбутнє і вірність.
Вона в кінці сказала, те, що вирішило все: “Я не можу відмовитися від будинку. Це моя стабільність, і я його заслужила. Аліменти ти будеш платити, звичайно”. Вона була впевнена в собі.
Я зрозумів, що боротися за цю жінку немає сенсу. Вона була вже далеко. Її життя пішло іншим шляхом, і я став лише фінансистом її нової історії.
Я зібрав речі. Я залишив їй будинок, хоча міг би влаштувати судову тяганину. Я не хотів, щоб діти бачили, як їхній батько б’ється за стіни, які вже стали чужими.
Я просто поїхав до матері, щоб взяти паузу і зрозуміти, як жити далі. Я подав на розлучення і запропонував їй оформити всі документи у нотаріуса без скандалів. Вона погодилася. Вона отримала те, що хотіла: стабільність, будинок і нового чоловіка. А я отримав гіркий досвід.
Тепер я живу в маленькому орендованому житлі і щотижня приїжджаю до дітей. Я знову шукаю роботу, але вже тут, на українській землі. Я не повернуся на вахту. Я більше не хочу, щоб мої гроші будували чиєсь чуже щастя.
Виходить, що мої два роки на північному полюсі, де я мріяв про тепло, стали для неї лише зручним способом облаштувати те саме тепло, але з іншою людиною.
Як ви думаєте, чи варто мені було боротися за цей будинок, в який я вклав два роки свого життя, чи моє рішення просто піти було кращим для збереження моєї гідності та нервів дітей?
