За день до весілля я його скасувала, а все завдяки “ініціативній свекрусі”. – Ось тут поставимо вази з ліліями! Ну хіба ж не чудесно? А по цій доріжці будеш йти ти, у фаті, яка буде ще довго за тобою тягтись, – і тут я не змовчала. – Які лілії? Я ж казала, що мені від їх запаху зле. А фата до чого тут? Я не хочу довгу, бо завжди мріяла про ексклюзивну і невеличку. – Денис мій єдиний син і все буде так, як я скажу. А, і ще одне, до гостей дададуться ще десятеро осіб. Ну як без такої “рідні”.
Я стояла посеред весільної зали, спостерігаючи, як пані Галина, мати мого нареченого, командує офіціантами, вказуючи, де будуть стояти вази з ліліями. Ліліями! Я ж казала, що не переношу їх запаху. Денис, мій наречений, лише безпомічно знизав плечима: – Мамина ініціатива… Не ображайся.
Але це була не просто ініціатива. Це було повне захоплення нашого весілля. Від тортів до серветок – усе вирішувала вона. І найгірше – я навіть не могла сказати «ні», бо тоді Денис дивився на мене тими очима, ніби я найгірша людина у світі. Та коли вона замовила для нас білих голубів, які мали символізувати «чистоту шлюбу», я ледь стрималась.
Уперше я помітила це, коли ми з Денисом оголосили про заручини. Пані Галина обійняла мене і сказала: – Нарешті, донечко! Я так чекала цього моменту!
Донечко? Мені тоді здалося це милим. Вона була вдовою, Денис – її єдиний син. Я думала, вона просто рада.
Та потім почалися дзвінки. – Олю, я знайшла чудовий ресторан! Ми мусимо його забронювати. – Пані Галино, ми ще не вирішили… – Та що тут вирішувати? Я вже домовилася.
А далі більше. Кожна деталь – від весільної сукні до вибору меню – контролювалася нею. Коли я хотіла просту сукню без зайвих прикрас, вона замовила пишне плаття з п’ятиметровим шлейфом. – Ти маєш виглядати, як принцеса! Це ж весілля мого сина!
І я погоджувалась. Кожного разу. Бо коли я намагалася заперечити, Денис знову ставав на бік матері. – Вона ж просто хоче, щоб наше весілля було ідеальним, Олю.
Але ідеальним для кого? Для нас чи для неї?
Найгірше сталося за два тижні до весілля. Пані Галина заявила, що запросила ще десять своїх подруг – бо «не можна не запросити родину». Я намагалася пояснити, що це наше свято, але вона розплакалась: – Я лише хотіла, щоб мій син був щасливим…
І знову Денис став на її бік.
Мені стало ясно: так буде завжди. Кожне рішення, кожен важливий момент нашого життя – під контролем його матері.
За день до весілля я сіла перед дзеркалом і довго дивилась на своє відображення. Це було не моє життя. Не моє свято. Я почувалася гостею на власному весіллі.
І я прийняла рішення.
Я подзвонила Денису. – Нам треба поговорити.
Він прийшов через годину. – Олю, що сталося?
– Денисе… Я тебе кохаю. Але я не можу так. Це не наше весілля. Це весілля твоєї мами.
– Що ти хочеш сказати? – він виглядав розгубленим.
– Я хочу сказати, що або ми починаємо жити для себе, або я… я не можу цього продовжувати.
Він мовчав. Потім сказав: – Я не можу образити маму. Вона стільки для мене зробила.
Я кивнула. Зняла обручку і поклала йому в долоню.
Весілля не відбулося.
Мені було важко, але я знала: я обрала себе.
А ви коли-небудь опинялися в ситуації, коли доводилося обирати між собою і бажанням інших? Як ви вчинили? Поділіться своєю історією.
