За чужі гроші можна й десятеро на світ привести, — подумала я, коли дізналася, що Оля, яка вже має двох недоглянутих дітей від різних батьків, знову “при надії”. Я сказала Борису, щоб на наш бюджет вона навіть не заглядала, але щось підказує мені: ця родинна історія ще далека від завершення
— Борисе, невже ти справді вважаєш, що твоя сестра має право розраховувати на нашу допомогу і цього разу? — мій голос тремтів від обурення. Я стояла посеред нашої вітальні, а погляд Бориса був прикутий до екрана телевізора, хоча я знала, що він мене чує.
— Ну, вона ж моя сестра, Олю. І це ж дитина… — пробурмотів він, не відводячи очей.
— Дитина! Це вже третя “дитина”! — я ледь не кричала. — Кожного разу те саме! Вона їх народжує, а ми потім їх одягаємо, годуємо і, по суті, виховуємо, бо вона ними не займається! Досить!
— Заспокойся. Мама… мама каже, що ми повинні допомагати родині.
— Мама щаслива, бо Оля — “нормальної” думки щодо дітей! Це її слова! — я перекривила його матір, розводячи руками. — Для них головне — кількість, а те, що ті діти, як нещасні, бігають по подвір’ї, не миті й недоглянуті, то це, бачте, “нормально”!
Борис вчора повернувся додому надзвичайно роздратований. Його рідна сестра, Оля, вкотре при надії. Їхня мама просто на сьомому небі від щастя, адже, на її думку, хоч донька має “правильні” погляди на продовження роду. Для них важлива тільки чисельність, а той факт, що ті дітлахи постійно брудні й самі по собі, то це, виявляється, несуттєво. Я одразу ж озвучила свою позицію: щоб на наш бюджет вони навіть не думали зазіхати. Однак щось мені підказує, що мої застереження виявляться марними.
Ми з чоловіком, Борисом, давно облаштувалися у великому місті. Маємо свою простору квартиру і виховуємо нашу єдину доньку, Зоряну, якій зараз дванадцять років.
Ми не плануємо мати більше дітей, і це рішення прийняте не через фінансові труднощі — з грошима у нас якраз все гаразд.
Насправді, ми дуже переживаємо, що через наші робочі графіки та постійну зайнятість просто не зможемо приділити достатньо уваги та турботи ще одній дитині.
Зоряна для нас — найдорожча і найулюбленіша, і ми забезпечуємо їй усе, що вона хоче, а головне — даруємо їй увесь наш час та любов.
А от Борисова сестра, Оля, має абсолютно протилежну філософію життя.
Вона вже двічі була офіційно одружена, і від кожного чоловіка має по дитині.
І ось учора Борис прийшов засмучений після розмови зі своєю матір’ю, від якої і дізнався про чергову вагітність Олі.
Наразі Оля мешкає разом із мамою у невеликому селищі, за сто кілометрів від нас. Її двоє синів постійно граються на подвір’ї, схожі на занедбаних, — часто брудні, з нечесаним волоссям, без належного догляду.
І щоб було зрозуміло: ми постійно надаємо їм значну допомогу, як матеріальну, так і купуючи одяг, взуття, іграшки, продукти.
Тепер Оля цілком упевнена: раз ми підтримували її з попередніми двома дітьми, то й третя дитина виросте з нашою активною участю та фінансовою підтримкою.
— Ви з дружиною не бажаєте більше мати дітей. Ну, добре, що хоч Оля іншої думки і подарує мені більше онуків, — проголосила Борисова мама. Знайшла чим пишатися. Я просто не маю слів…
Так, “іншої” думки. Тільки ця “інша думка” означає, що Оля чудово пристосувалася жити за наш рахунок.
За чужі кошти можна хоч десяток народити. Але хто буде їх дійсно любити, піклуватися, балувати і, головне, виховувати?
Я щиро здивована і навіть обурена. Якщо раніше діти народжувалися узаконеному шлюбі, то тепер, хто знає, від кого вона при надії.
Коротше кажучи, маємо ми таку родичку, що просто жах.
— Олю, прошу тебе, не починай. Я сам у подиві, — Борис нарешті вимкнув телевізор і сів на диван, потираючи чоло.
— У подиві? А що далі? Вона народить, кине дітей на маму, а ми будемо щомісяця надсилати їй гроші на їхнє утримання? — я підійшла ближче. — Ми працюємо, відмовляємо собі в чомусь, щоб дати найкраще Зоряні, а ця людина просто користується нашою добротою!
— Вона не користується, вона просто… у неї такі обставини. Життя в селі, чоловіки її покинули…
— Покинули, бо вона їх сама вибирала, Борисе! І хіба це виправдання? Обставини? Ми теж працюємо, ми теж маємо зобов’язання! Скільки ми їм відправили за останній рік? Ти порахував? Це ж ціла купа грошей!
Борис відвів погляд. Він знав, що я права, але йому було важко протистояти впливу матері.
— Мама каже…
— Я втомилася від того, що каже твоя мама! — я перебила його, мої емоції були на межі. — Твоя мама живе її життям і їй радісно, що Оля плодить онуків, яких потім інші люди утримують! Ти розумієш, що вона навмисно так говорить, щоб ти відчував провину і продовжував платити?
— Це ж онуки! Хіба ми можемо відвернутися?
— Ми не відвертаємося! Ми допомагали! Але є різниця між “допомогти” і “повністю утримувати”! Ми що, банк для неї?
Я сіла навпроти нього, намагаючись контролювати свій тон.
— Послухай мене. Зоряна скоро вступатиме до університету. Нам потрібні гроші на її освіту, на її майбутнє. Якщо ми продовжимо спонсорувати Олю, ми ризикуємо нашим власним благополуччям. Ми повинні провести межу, і зробити це зараз, поки дитина ще не народилася.
— А як же я це скажу мамі? Вона ж мене просто зненавидить! — Борис опустив голову.
— Краще, щоб мама була незадоволена, ніж ми сиділи без копійки, а Оля продовжувала народжувати дітей і жити, як на курорті. Ми зробимо це разом. Я дам тобі план.
Ми довго обговорювали стратегію. Вирішили, що Борис повинен поїхати до матері в селище і поговорити з нею та Олею. Але не з позиції ображених, а з позиції встановлення чітких кордонів.
Через два дні Борис поїхав. Його розмова тривала кілька годин, і він повернувся втомлений, але з рішучим виразом обличчя.
— Як пройшло? — запитала я, коли він зайшов.
— Важко. Дуже важко, — він зняв куртку. — Мама плакала. Оля кричала, що ми “багатії, які зажерлися”.
— І що ти сказав?
— Я сказав, що ми більше не будемо її утримувати. Я сказав, що ми любимо її дітей, але це її відповідальність, а не наша.
— Що ти конкретно сказав?
— Я пояснив, що з цього місяця ми припиняємо регулярні фінансові перекази. Ми не відмовляємося від подарунків на свята, але на постійній основі — ні. Я сказав, що ми готові допомогти знайти роботу, знайти державні програми підтримки, але не даватимемо їй готівку на життя.
— А на рахунок третьої дитини?
— Я сказав Олі, що вона повинна розуміти — ця дитина не матиме нашої постійної фінансової підтримки. Вона повинна розраховувати лише на себе. Я також сказав мамі, що Зоряна — наш пріоритет, і всі наші заощадження тепер йдуть на її освіту.
— І що вони відповіли?
— Мама сказала, що я “злий”, що я “під впливом дружини”. Але я їй сказав, що я — доросла людина і приймаю рішення сам. А Оля… вона просто двері закрила перед моїм обличчям.
— Напевно, це було дуже неприємно, — я обійняла його.
— Так, але я відчуваю полегшення. Я знаю, що вчинив правильно. Але боюся, що це тільки початок.
І Борис не помилився. Наступного дня мені зателефонувала його мати.
— Олю, ти чого досягла? Ти посварила мене з сином! — кричала вона. — Яка ти невістка! Ти повинна підтримувати чоловіка, а не нацьковувати його на власну сім’ю!
— Добрий день, — відповіла я спокійно. — Я лише підтримую нашого чоловіка в рішенні захистити фінансове благополуччя нашої родини, і, головне, нашої доньки, Зоряни.
— Захистити? Від кого? Від рідної сестри, яка просто потребує допомоги?
— Є різниця між “потребувати допомоги” і “жити за рахунок інших”. Ми багато разів допомагали, але ми не можемо і не будемо утримувати дорослу людину та її дітей. Борис прийняв рішення, і я його повністю підтримую. Ми не вороги, але у нас є своє життя і свої пріоритети.
— Ти ще пошкодуєш! Оля без грошей, вона знову почне… — голос її зірвався на плач.
— Це її вибір, а не наш. Ми дали їй можливість знайти роботу, ми готові допомогти знайти програми підтримки, але не платити за її рішення. Прошу це прийняти. І ще раз, це рішення Бориса, а не моє.
Я поклала слухавку. Руки мої тремтіли. Я знала, що цей дзвінок — лише перша ластівка. Нас чекає багато неприємних розмов і, можливо, навіть повне припинення спілкування з родичами. Проте наше рішення було остаточним: кордони встановлені. Тепер все залежить від того, наскільки ми будемо непохитними. Я подивилася на Зоряну, яка робила уроки за столом. Її усмішка додала мені сил. Її майбутнє для мене важливіше за будь-які родинні претензії.
Тепер ми чекаємо, коли Оля народить третю дитину. Вона досі не працює, сидить у селі. Я думаю, що найближчим часом дзвінки з проханням про допомогу, а точніше, з вимогою, відновляться з новою силою.
Як ви вважаєте, чи правильно ми вчинили, встановивши такі жорсткі фінансові рамки для родичів, і що нам робити, коли прохання про гроші знову почнуть надходити?
