– За 3 євро я вдома сам каву зварю – і ще на тиждень вистачить! – пробурмотів Віктор, поки я тримала в руках той пахучий паперовий стаканчик у самому центрі Верони, де навіть повітря пахне романтикою. А я лише мовчки усміхнулась і зробила те, що давно мала зробити
— Я тебе дуже прошу, тільки цього разу без бутербродів з дому, — сказала я, дивлячись на Віктора так, як дивляться люди, які більше не можуть мовчати. Мої очі, мабуть, горіли, адже за цими словами стояло стільки невисловлених років, стільки проковтнутих бажань і стільки надії на те, що цього разу все буде інакше.
Він підняв брову, і в його погляді було оте знайоме мені нерозуміння, яке завжди передувало його фірмовій бухгалтерській логіці.
— А що? Шинка нормальна. Я спеціально по акції брав, по 26,90 за 100 грамів. — Його голос звучав настільки впевнено, наче він щойно озвучив аксіому, яку неможливо оскаржити. І саме в цей момент уся моя внутрішня рівновага похитнулася.
Це було наше передвідпусткове «традиційне» непорозуміння, яке з року в рік повторювалося з методичністю маятника, але цього разу воно здавалося особливо нестерпним. І, чесно кажучи, я вже не витримувала. Бо коли тобі 43, а ти досі їси з пластикового лотка біля автобуса в Мілані — стає трохи соромно. І важко. Це вже не про економію, це про якусь внутрішню клітку, яку ми самі собі збудували.
Мене звати Наталя. У нас із Віктором двоє дітей, спільна робота в районному відділі освіти, що лише посилювало його схильність до точності й контролю над фінансами, та шлюб тривалістю 19 років. За ці роки ми пережили багато: і фінансові кризи, і радощі народження дітей, і буденні виклики сімейного життя.
І хоч ми з Віктором на одній хвилі в усьому іншому – від виховання дітей до поглядів на політику – у фінансах ми були з різних планет. Настільки різних, що часом здавалося, ніби ми говоримо абсолютно різними мовами.
Він — бухгалтер за фахом. І це не просто професія — це релігія, його ідеологія, його спосіб життя. Його святе писання — зошит у клітинку, ретельно заповнений його каліграфічним почерком, у якому до копійки все розписано: скільки на хліб, скільки на «м’ясо раз у тиждень», скільки на проїзд і — як виняток — на святкову ковбасу.
Там усе було надзвичайно чітко, прозоро і, на його думку, абсолютно правильно. Кожен витрачений крок був обґрунтований, кожна покупка мала свою ціну і своє місце в його бюджеті. Його філософія життя зводилася до того, щоб ніколи не вийти за рамки цього зошита, ніколи не дозволити собі зайвого, ніколи не витратити «просто так».
Я — гуманітарій. Мені хочеться емоцій, вражень, спонтанності. Мені хочеться подорожей, але не як переміщення з точки А в точку Б, а як занурення в нові культури, нові смаки, нові відчуття.
Кави в затишних місцях, що пахнуть свіжозмеленими зернами, а не в термосі з багажника. Хочеться жити, а не виживати, відкладаючи на міфічне «от колись», яке ніколи не настане, бо завжди знайдеться привід для чергової економії. Моя душа прагнула краси, насолоди, легкості.
І цього року я ледь не зірвалася. Ця напруга накопичувалася в мені вже давно, як пружина, що ось-ось розірветься.
Ми з подругою Павліною давно дружимо. Наша дружба пройшла випробування часом і різними життєвими етапами. Її чоловік Ігор — технік, із золотими руками і, головне, з нормальним ставленням до грошей. Вони не марнотратні, зовсім ні, але вони не жмуть кожну копійку, як Віктор.
Вони вміють насолоджуватися життям, не відчуваючи при цьому провини. Саме вони запропонували поїздку в Італію — автобусний тур, недорогий, усе включено.
16 800 гривень з людини. Для нас це була значна сума, але Віктор, на диво, погодився. Мабуть, його привабила фраза «все включено», яка обіцяла відсутність непередбачених витрат.
— Наталю, поїхали! Побачиш Венецію! — казала Павліна з очима, що світилися мрією. В її словах відчувалася справжня радість від майбутньої подорожі.
Я дивилася на неї і думала: чому їм це можна, а нам — ні? Чому їхні обличчя світяться від передчуття нових вражень, а моє сповнене внутрішньої боротьби та сумнівів?
Ми зібралися. Я мовчки пакувала термос із чаєм, пластикові контейнери з бутербродами, яблука та навіть баночку з консервованими огірками, яку Віктор наполіг взяти «про всяк випадок». Хоча всередині щось обурювалось.
Я відчувала себе так, наче пакую не валізу для подорожі мрії, а провізію для виживання в постапокаліптичному світі.
Першу «тривожну кнопку» натиснули ще на автостанції, ледь ми приїхали. Ігор, як справжній джентльмен, купив Павліні каву, і вона смакувала її з таким задоволенням, що я ледь стримувала зітхання. А Віктор, стоячи поруч, не міг не висловити свого «фі»:
— Платити 90 гривень за воду з піною? Ні, дякую. Це ж майже півкілограма гречки! — пробурмотів він.
А я так хотіла ту каву… Хотіла відчути тепло чашки в руці, вдихнути аромат свіжозвареної кави, просто насолодитися цим моментом без думки про економію.
— Не ображайся, Наталочко, — прошепотіла Павліна, підійшовши до мене. — Я теж колись так жила. Але потім поговорила з Ігорем чесно. Він просто не розумів, як мені від того сумно. Він думав, що економить, а виявилося, що він забирав у мене радість.
Я кивнула. Її слова були як ковток свіжого повітря. І я вирішила: я теж поговорю. Цього разу, я не буду мовчати. Цього разу я донесу до нього, що моє щастя важливіше за шинку по акції.
Італія була прекрасна. Навіть попри наші «домашні припаси», її краса проникала крізь броню Вікторової ощадності. Рим, Флоренція, Венеція – кожен куточок цієї країни дихав історією, мистецтвом, життям. Але ці враження постійно контрастували з нашою реальністю.
Поки наші друзі смакували піцу з прошуто в Римі, насолоджуючись кожним шматочком цієї італійської перлини, ми жували хліб із плавленим сиром, принесеним із дому. Я намагалася переконати себе, що це теж смачно, але душа бунтувала.
Коли Павліна з Ігорем весело цокалися келихами в затишному кафе, ми діставали яблука з пакету, запиваючи їх компотом із термоса. Кожен раз, коли я бачила, як вони сміються, обмінюючись враженнями за тарілкою пасти, у мене стискалося все в середині. Це була не заздрість до їхнього багатства, а заздрість до їхньої легкості, до їхньої свободи просто жити й насолоджуватися моментом.
Найгірше сталося в останній вечір. Ми гуляли берегом чарівного озера Гарда. Сонце повільно сідало за обрій, забарвлюючи небо в усі відтінки помаранчевого та рожевого. Навколо панувала атмосфера безтурботності й романтики. Усі сіли на веранді ресторану, розташованого прямо біля води, з неймовірним краєвидом.
Відвідувачі сміялися, офіціанти метушилися. Ігор, з усмішкою, замовив пасту з морепродуктами, Павліна — витончений тирамісу. А Віктор, як завжди, витягнув із рюкзака пляшку з компотом.
— Ми тут посидимо, нічого страшного, — сказав він весело, наче ми були в парку на лавочці. Він навіть не помітив мого обличчя, що, мабуть, відображало всю палітру моїх емоцій: від розчарування до глибокої образи.
А мені хотілося втекти. Від нього. Від себе. Від цієї надмірної ощадності, яка, здавалося, перетворила наше життя на якусь законсервовану банку, де все має бути раціонально, без зайвих емоцій, без спонтанності. Мені стало фізично важко від цієї ситуації.
— Вікторе, я не витримую, — прошепотіла я, ледь стримуючи сльози. Мій голос був ледь чутним, але кожне слово було наповнене відчаєм. — Я хочу хоча б раз у житті випити каву на березі озера. Я не прошу сумку від бренду. Я прошу 3 євро на каву. І повір мені, вони варті більше, ніж та банка з квашеними огірками, яку ти притяг з дому. Ти ж знаєш, я навіть огірки не дуже люблю.
Його обличчя було напрочуд спокійним. Він довго мовчав, дивлячись кудись у далечінь, на озеро. Я не знала, що думати. Чи він образився? Чи він розізлився? Чи він просто ігнорує мої слова? Моє серце калатало. Напруга висіла в повітрі. А потім він просто встав і вийшов у ніч, не сказавши ані слова.
Я залишилася сидіти за столом, приголомшена. Павліна поклала мені руку на плече, мовчки висловлюючи підтримку. Ігор теж подивився на мене співчутливо. Я відчула, як по щоках котяться гарячі сльози, які я так довго стримувала. Це був не просто конфлікт, це був крик моєї душі про свободу, про право на маленькі радощі, про те, щоб відчути себе живою, а не просто функцією в його бюджетному розкладі.
Я майже не спала тієї ночі. Думала про наші 19 років шлюбу, про те, як ми любимо одне одного, але як по-різному бачимо світ. Чи зможемо ми подолати цю прірву між нами? Чи зможе він зрозуміти, що щастя не завжди вимірюється зекономленими копійками?
Наступного ранку він не прокинувся першим, як завжди. Зазвичай, він вставав раніше за всіх, щоб перевірити список запланованих справ, іноді навіть складаючи план на день, який потім ретельно дотримувався. Я вже готувалась до німої образи на весь день, до його звичного відстороненого мовчання, яке завжди було його способом покарання за мої «нераціональні» емоційні сплески.
Та замість цього, коли я розплющила очі, побачила, що Віктор стоїть біля мого ліжка, тримаючи в руці гарячу каву у стаканчику. Її аромат наповнював кімнату, і це було щось настільки несподіване, настільки невластиве йому, що я подумала, що мені сниться.
— Коштує 3,40. Але твої очі варті більше. — Його голос був тихим, але в ньому не було звичної нотки докору чи іронії. У його погляді я побачила щось нове: розуміння.
Я ледь не розплакалась. Це була не просто кава. Це було визнання. Це було припинення його багаторічної боротьби з моїми «нераціональними» бажаннями.
— Ти ж не любиш витрачати… — прошепотіла я, намагаючись стримати тремтіння в голосі.
— Я не любив витрачати без сенсу. — Він присів поруч, і його рука ніжно торкнулася мого волосся. — Але я побачив, як ти дивилася на цю піцу. Як заздрила Павліні. І зрозумів, що економити — добре. Але заощаджувати на емоціях дружини — це вже не ощадність, а впертість. І я не хочу, щоб ти почувалася нещасною через мої принципи.
Ці слова були для мене ціннішими за будь-який діамант. У цей момент я зрозуміла, що моя розмова, мій відчайдушний крик, не були марними. Він почув. Він зрозумів.
Після тієї поїздки він став іншим. Не те щоб він перетворився на марнотрата, зовсім ні. Але щось у його ставленні до грошей, до життя, змінилося. Він став більш гнучким, більш відкритим до моїх бажань.
Ми домовилися: у нас буде «бюджет на радість» — 1000 гривень на місяць тільки на дрібниці. Каву, морозиво, кіно, невеликі сувеніри, спонтанні покупки. Це була невелика сума, але її значущість була величезною. Це був наш маленький фонд для емоцій, для вражень, для того, щоб відчувати себе живими.
Це не багато. Але це змінило все. Відчуття свободи, яку давали ці 1000 гривень, було безцінним. Я вже не заздрила Павліні. Я мала своє. Маленьке, зате справжнє. Я могла дозволити собі ту каву, те морозиво, те кіно, не відчуваючи при цьому докорів сумління чи поглядів, наповнених засудженням.
Наші вихідні стали цікавішими, наші вечори — затишнішими. Ми навіть почали експериментувати з новими кафе, відкриваючи для себе маленькі перлини в нашому місті.
А нещодавно ми купили білети на концерт «Без обмежень». У другому ряду. Це було моєю давньою мрією. І коли я поглянула на Віктора, що тримав мене за руку і підспівував улюбленим пісням, його обличчя світилося від щирого задоволення — я зрозуміла: я не хочу іншого життя. Це було щастя, справжнє і непідробне.
Я просто хочу, щоб моє життя іноді дозволяло мені трошки піци з прошуто. І тепер я знаю, що Віктор це розуміє.
І знаєте що? Найдорожче у подорожах — не сувеніри й не краєвиди. А відчуття, що тебе чують. Що твоє «хочу» — не каприз, а важлива частина вашого спільного життя. Іноді достатньо кави на березі, аби відчути себе щасливою.
А як у вас — є в родині «бюджет на радість»?
Чи вдається вам переконати близьких, що дрібні бажання — це не розтрата, а інвестиція в емоції?
І як часто ви дозволяєте собі трошки тієї самої піци з прошуто?
