З’їздила на шашличок! — ледь не плачучи поскаржилась Віра
Віра зачинила дверцята холодильника й обережно поставила пластиковий контейнер із маринованим м’ясом на нижню полицю. Уміло зав’язала пакет із помідорами, огірками та зеленню — все було ретельно помите й запаковане для завтрашньої поїздки. На кухонному столі вже стояли пляшки з напоями, соком і мінералкою.
— Ти все ще сердишся? — Дмитро зазирнув на кухню, обпершись плечем об одвірок. — Та ну, Вірочко, повір, буде класно. Мамі з татом так приємно, що ми нарешті приїдемо.
Віра зітхнула й прикусила губу. Три роки подружнього життя — а які ж вони з Дмитром різні. Він, вирісши у передмісті, з ностальгією згадував кожне літо на батьківській дачі. А Віра — корінна киянка у третьому поколінні — звикла до зовсім іншого відпочинку.
— Дімо, я досі не розумію, чому не можна було поїхати на набережну Дніпра, — сказала вона, дивлячись йому в очі. — Пам’ятаєш той ресторанчик із терасою? Ми могли б посидіти там, замовити морепродукти, келих чогось міцного…
— І заплатити вдвічі більше за те саме, що матимемо на дачі безплатно, — Дмитро підійшов ближче й обійняв її за плечі. — Там свіже повітря, річка… Обіцяю: і засмагнемо, і покупаємося, і шашлики посмажимо. Справжній відпочинок!
Віра скептично глянула на нього, згадуючи його захоплені описи «райського куточка». Що ж, зрештою — це лише один день. Вона витримає.
— Гаразд, — здалася вона. — Але, будь ласка, домовмося, що ввечері повертаємось.
— Звісно! — зрадів Дмитро. — Чудовий день і додому. Домовились!
Ранок справді видався чудовим. Небо було чистим, з легкими перистими хмаринками, у вікно машини дув приємний вітерець. Модні сонцезахисні окуляри, легка літня сукня. Віра майже повірила, що день вдасться. Дорогою лунала улюблена музика, Дмитро насвистував і відбивав ритм пальцями об кермо.
— Ось і наш поворот, — пожвавився Дмитро, звертаючи з траси на ґрунтову дорогу.
Перше, що впало Вірі в око, — величезна купа сміття обабіч дороги. Пластикові пакети, коробки, пляшки, якісь ганчірки — все це живописно валялося просто на узбіччі. Вітер мляво ганяв клапті паперу. Судячи з усього, дачники не бажали везти сміття назад до міста й вивантажували його тут уже не перший рік.
— Ем… це що таке? — обережно запитала вона.
— Та не зважай, — відмахнувся Дмитро. — Це просто смітник садового товариства. Хотіли було все обгородити й контейнери поставити, але грошей так і не зібрали.
Далі дорога ставала все гіршою. Машину підкидало на ямах, і Віра судомно трималася за ручку дверцят, намагаючись не перекинутись. «Моє волосся…» — з розпачем подумала вона, пригадавши, як зранку витратила пів години, укладаючи неслухняні кучері.
Коли вони в’їхали до садового кооперативу, Віра з подивом розглядала все, що пропливало за вікном. Кривенькі парканці, хатки, більше схожі на сараї, грядки, білизна на мотузках…
— А ось і приїхали! — радісно оголосив Дмитро, зупиняючись перед низенькими металевими воротами.
Ділянка батьків Дмитра нічим не відрізнялася від решти: ті ж шість соток, поділених на город і зону відпочинку з облупленим столиком під старою яблунею. У глибині стояв невеличкий двоповерховий будиночок, пофарбований у блякло-зелений колір.
— Дімочка! Вірочко! — вже поспішала їм назустріч Галина Петрівна, мати Дмитра — жінка у ситцевому халаті й гумових капцях. — Нарешті! Ми вас вже дочекатися не могли!
— Добрий день, Галино Петрівно, — чемно усміхнулась Віра, подумки порівнюючи цю сцену зі своїм уявним ресторанчиком на березі Дніпра.
— Здоров, синку! — з-за будиночка визирнув Микола Іванович, батько Дмитра, у розтягнутій майці й шортах. — А ми тут усе вже приготували! Вірко, мабуть, шашличка хочеш?
— Віра, не Вірка, — м’яко поправила свекра жінка. — Так, було б чудово.
— Ой, та яка різниця, — махнула рукою Галина Петрівна. — Ми ж одна сім’я. Ходімо, покажу, де ви розміститеся.
З недовірою в душі Віра рушила слідом за свекрухою у будиночок. Усередині виявилася одна-єдина кімната, яка слугувала і кухнею, і вітальнею водночас. Невеликий обідній стіл, старенький диван і продавлене ліжко у кутку.
— А де ми будемо спати? — обережно поцікавився Дмитро.
— Так ось же, — Галина Петрівна вказала на диван. — Ви тут, а ми — на ліжку. Що тут не зрозуміло?
— Але… ми ж домовлялися, що лише на день, — Віра кинула запитальний погляд на Дмитра, який саме зайшов слідом.
— А, ну так, на день, — якось непевно відповів Дмитро, уникаючи її погляду. — Але якщо захочемо лишитися, то…
— Дімочко, любий, можна тебе на хвилинку? — солодким голосом покликала Віра, виходячи на ґанок.
— Що таке? — Дмитро вийшов за нею, зачинивши двері.
— Ти серйозно думав, що ми тут будемо ночувати? У цьому… у цьому… — Віра не знаходила слів, щоб висловити своє розчарування. — Ти ж обіцяв — на день і назад!
— Та не переймайся ти так, Віро, — примирливо мовив Дмитро. — Не будь такою вибагливою. Я ж тут виріс — і нічого, живий-здоровий.
Із сусідньої ділянки гучно неслося щось блатне, а з іншого боку хтось на повну включив музику. Віра заплющила очі й повільно порахувала до десяти.
— Гаразд, — нарешті сказала вона. — Раз ми вже тут, то давай хоча б посмажимо ці шашлики — і поїдемо додому.
— Вірочко! — з-за рогу будинку з’явилася Галина Петрівна з сапкою в руках. — Іди-но допоможи мені з грядками, а то бур’яни замучили. Дімо, а ти батькові допоможи навіс поставити.
— А як же відпочинок? — розгублено спитала Віра.
— Так це ж і є відпочинок! — щиро здивувалася Галина Петрівна. — На свіжому повітрі, з землею повозитися — краще всякого міського шуму!
Наступні дві години стали для Віри справжнім випробуванням. У легенькій літній сукні й сандалях вона намагалася виполювати бур’яни, постійно дряпаючись об колючки й відмахуючись від комарів. Сонце немилосердно палило непокриту голову. Коли вона нарешті впоралась із грядкою, руки були в землі, нігті обламані, а біла сукня — у брудних плямах.
— Галино Петрівно, — благально озвалась Віра, витираючи піт із чола. — Може, вже час готувати шашлик? Я ж м’ясо мариноване привезла.
— Який ще шашлик? — здивувалась свекруха. — Спершу треба всі справи доробити, тоді до річки сходити, а вже потім і поїсти. Так у нас, дівонько, на селі заведено.
— До річки? — перепитала Віра з підозрою. — А далеко вона?
— Та зовсім поруч! — втрутився в розмову Микола Іванович, що саме підійшов. — Усього три кілометри через лісочок. І покупаєтеся, і позасмагаєте!
— Три кілометри… через ліс… — повільно повторила Віра, відчуваючи, що ще трохи — і вона не витримає.
— Ага! — радісно кивнув Микола Іванович. — А я поки мангал підготую. Щоправда, дрова треба наколоти… Дімо, сину, допоможеш?
Дмитро із запалом схопив сокиру, зовсім не помічаючи, як змінилося обличчя дружини.
— Галь, неси-но нашу наливочку, відзначимо приїзд дітей! — гукнув свекор.
— Наливочку? А як же річка потім? — здивувалась Віра.
— Ой, Вірко, та розслабся ти! — добродушно поплескав її по плечу Микола Іванович. — Тут ніхто цим не переймається.
«Вірочка, а не Вірка…» — машинально подумала вона, але вголос уже нічого не сказала.
Галина Петрівна винесла з дому мутнувату пляшку з темною рідиною і чотири чарки.
— Це наша фірмова, — з гордістю оголосила вона. — На смородиновому листі настояна.
Віра з недовірою дивилася, як свекруха розливає цей настій по чарках. Комарі продовжували атакувати її відкриті руки й ноги, а на додачу звідкілясь з’явився здоровенний ґедзь і почав кружляти навколо голови.
— За зустріч! — виголосив тост Микола Іванович.
— Дімо, — тихо покликала Віра. — Я не хочу ні наливки, ні річки, ні шашликів.
— Та що ти таке кажеш, — не зрозумів Дмитро. — Розслабся, ти ж на відпочинку.
— Я не на відпочинку! — раптово випалила Віра. — Я… я… Що я тут узагалі роблю?!
Усі троє здивовано втупилися в неї.
— Вірочко, ти чого? — стурбовано запитав Дмитро.
— Що — чого?! — голос Віри тремтів. — Ти ж обіцяв мені відпочинок! Ти говорив про засмагу, купання й шашлики! А що я отримала? Грядки, колючки, комарів, багнюку — і перспективу пертися три кілометри через ліс, щоб скупатися у якійсь калюжі!
— Та чого ти так завелася? — щиро здивувався Микола Іванович. — У нас всі так відпочивають!
— От-от — усі! — вигукнула Віра. — А я — не всі! Я не хочу так відпочивати! Я хочу в нормальне місце, де немає сміття, де немає цього… — вона у відчаї махнула рукою у бік сусідніх ділянок, звідки неслося впереміш рок і українська естрада.
— Дімо, може, твоя це… у місті перегрілася? — гучним шепотом запитала Галина Петрівна.
— Я все чую! — вигукнула Віра. — І ні, я не перегрілася. Я просто… я просто…
Сльози підступили до горла, і вона відвернулась, щоб приховати емоції.
— Вірочко, заспокойся, — Дмитро спробував обійняти її, але вона відсторонилася.
— Ні, Дімо. Не треба. Ти, звісно, можеш залишитись — це ж твої батьки, твоє дитинство, твої… спогади. Але я… я поїду додому.
— Як додому? — розгубився Дмитро. — На чому?
— На машині, — Віра простягла руку. — Дай ключі.
— Вірко, ти що? — обурився Микола Іванович. — Ми ж тільки збирались за стіл сідати!
— Вірочка. Або Вірка, — у тисячний раз поправила його жінка, відчуваючи, як всередині щось ламається. — Я просто хочу додому.
Дмитро дивився на дружину з повним нерозумінням:
— Але чому, Віро? Що тут такого поганого? Завжди ж так було, і всім подобалося.
Віра глибоко зітхнула:
— Дімо, я розумію, що тобі тут добре. Це твій світ, твоє дитинство. Але мені тут… важко. Просто дай ключі, будь ласка.
Дмитро кілька секунд мовчки вдивлявся в її очі, ніби намагаючись збагнути, чи справді вона серйозна, потім повільно дістав із кишені ключі й подав їй.
— Я подзвоню, коли доїду додому, — тихо сказала Віра, забираючи ключі.
— А як же шашличок? — з надією запитала Галина Петрівна. — Я ж уже й салатики порізати встигла…
— З’їздила на шашличок! — ледь не плачучи, пробурмотіла Віра, звертаючись швидше до себе, ніж до когось із присутніх. — Дякую, звичайно, Галино Петрівно, але бажання їсти шашлик у мене пропало надовго.
Вона розвернулась і рушила до машини, залишаючи за спиною розгублену родину чоловіка. Сівши за кермо, Віра кинула останній погляд на ділянку. Дмитро стояв із опущеними руками і дивився їй услід з невірою в очах. Поруч — його батьки: Галина Петрівна щось емоційно говорила, розмахуючи руками, а Микола Іванович здивовано чухав потилицю.
Віра завела мотор і повільно виїхала з дачі. Сльози текли щоками, розмазуючи туш. Вона знала — на них з чоловіком чекає важка розмова. Але зараз, минаючи вибоїсту дорогу, похилені паркани та ту саму купу сміття біля виїзду з садового товариства, вона відчувала лише одне — полегшення.
Коли ґрунтівка нарешті змінилася рівним асфальтом шосе, Віра витерла сльози й вперше за день усміхнулася. Увімкнувши радіо, вона додала швидкості. Попереду був Київ. А значить — дім.
Дорога додому промайнула майже непомітно. Віра їхала мов на автопілоті — думки, мов пташині зграї, безладно крутились у голові: «Що далі? Як говорити з Дімою? Він узагалі зрозуміє мене?..» Але попри втому, в душі визрівала тиха впевненість: вона не зрадила себе.
Вдома було тихо й прохолодно. Віра роззулась, включила чайник, а тоді, не роздягаючись, сіла на підлогу просто в коридорі й довго сиділа, обійнявши коліна. Їй було водночас важко й легко — як після складного, але правильного рішення.
Увечері задзвонив телефон. Дмитро.
— Привіт. Ти вже вдома?
— Так, — коротко відповіла вона.
— Все добре?
— Зі мною — так.
У слухавці запала мовчанка. Потім чоловік сказав тихо, незвично спокійно:
— Вибач. Я… здається, справді не чув тебе. Я думав — ти як усі. А ти — не як усі.
Віра здивовано мовчала. Вперше за весь день їй не хотілося кричати.
— Я приїду завтра, — додав він. — Але не на шашлики. До тебе. Поговоримо?
— Добре, — просто відповіла вона.
Наступного дня Дмитро справді приїхав. Без батьків, без «фірмової наливки», без фраз на кшталт «ну ти чого, розслабся». Просто приніс торт, сів поруч на кухні і чесно сказав:
— Мені треба вчитись слухати. Не як чоловік на відпочинку, а як чоловік — поруч.
Віра довго дивилася на нього. Потім усміхнулась — трохи сумно, трохи тепло. Це не був хепі-енд у стилі кіно. Це був крихітний крок — але свій, справжній.
Уже восени вони поїхали разом — не на дачу, а в Карпати. Без шашликів і грядок. Просто вдвох, з повними валізами потрібний для комфорту речей. Дмитро жартував, що це «її формат», а вона лише хитала головою й думала: головне — не формат. Головне, що її більше ніхто не змушує бути «як усі». І більше жодного разу її не назвали Віркою.
Батьки Дмитра ще довго ображалися на вчинок невістки та переймалися, чи приїде вона до них знов. Проте до них Віра приїжджала. Тільки восени і взимку. У невелику квартиру в передмісті, де також жив Дмитро. На дачі жінка більше не з’являлася, щоб більше не сапати грядки.
