Коли я розповіла Борису, що його мама перевіряє наш сміттєвий пакет і аналізує чеки, його охопило сильне обурення. – Мамо, перестань! Це не твоя справа! – грізно промовив він у слухавку, але я вже знала, що цей конфлікт не закінчиться телефонною розмовою, бо в її арсеналі з’явилися нові, ще більш несподівані методи контролю.
Коли ми з чоловіком вирішили перебратися жити до його мами, нам це здавалося найкращим і найрозумнішим рішенням. Катерина, моя свекруха, завжди здавалася такою інтелігентною, привітною, сучасною жінкою – просто втіленням мрії.
Наші друзі заздрили, мовляв, як нам пощастило, що свекруха сама запропонувала жити разом і що нарешті ми зможемо зібрати гроші на власне житло. Я малювала в уяві ідилічну картину родинного життя, де всі підтримують одне одного, де панує мир і злагода, а спільний побут лише зміцнює наші стосунки.
Але реальність виявилася настільки іншою, що іноді я просто не могла повірити, що це відбувається саме зі мною. Ніхто не попереджав, що за цією маскою привітності ховається справжній бухгалтер, аудитор і… сміттєвий інспектор.
Я вийшла заміж за Бориса два роки тому. Ми обоє працювали, орендували маленьку, але затишну “однушку”, і мріяли про власну квартиру. Зарплати в нас були не космічні, але ми сумлінно відкладали, намагаючись заощаджувати на всьому, крім найнеобхіднішого.
Саме в цей період Катерина, Борисова мама, раптом запропонувала нам переїхати до неї. Її трикімнатна квартира була чимала, розташована в зручному районі. Її пропозиція звучала як подарунок долі: ми б перестали платити за оренду, і гроші на власне гніздечко збиралися б значно швидше.
– “Навіщо вам ті кошти викидати на оренду? – говорила вона. – У мене місця вистачає, будемо жити дружно, разом легше. До того ж, мені самій веселіше буде. Я ж не буду втручатися, обіцяю!”
Борис був у захваті. Я теж раділа, хоча десь глибоко всередині відчувала легке занепокоєння. Але Катерина так щиро посміхалася, так привітно виглядала, що я відігнала від себе будь-які сумніви. “Це ж мама Бориса, вона нам добра бажає”, – думала я.
На початку все справді було ідеально. Ми жили у двох кімнатах, третя була вітальня. Ми розподілили обов’язки, визначили графік прибирання та домовилися про спільне харчування, щоб було простіше і дешевше. Вона готувала сніданки, ми – вечері.
Перші три тижні – справжній мед. Катерина була милою, розповідала історії, давала мені поради, коли я просила. Але потім почалося. Здавалося, ніби щось клацнуло в її голові, і моя мила свекруха перетворилася на “ревізора”.
Почалося все з води. Якось вона зранку вийшла на кухню, коли я пила каву.
– “Олено, а ти лічильники перевіряла сьогодні? Щось мені здається, що ви надто багато води використовуєте. Он минулого місяця в сусідів було менше.”
Я здивувалася, але посміхнулася:
– “Так, Катерино Василівно, перевіряла. Ми ж разом домовилися економити. Не хвилюйтеся, все під контролем.”
Наступного дня Борис у ванній набрав повну ванну, щоб відпочити після важкого дня. Наступного ранку свекруха зустріла його на порозі з підозрілим виразом обличчя.
– “Борисе, ти що, вночі два рази купався? Лічильник води крутиться, як скажений! Ти ж знаєш, яка зараз ціна на комуналку! Хіба ж ми не домовилися приймати лише душ і по 5 хвилин?”
Борис лише знизав плечима, намагаючись її заспокоїти. Але це був лише початок.
Найбільше мене вразило, коли вона почала контролювати наші продукти. У нас були окремі полиці в холодильнику, але це не рятувало. Якось я купила гарний, але не дешевий сир, щоб зробити лазанью на вечерю.
– “Олено, а що це за сир? Якийсь надто дорогий! Он на ринку можна було купити кілограм звичайного сиру дешевше, а ви взяли цей. Він, мабуть, удвічі дорожчий. Хіба ми можемо собі це дозволити, коли на квартиру збираємо?”
Її тон був не просто порадою, а звинуваченням. Вона вела негласний облік усіх наших покупок, не соромлячись відчиняти наші пакети, щойно ми поверталися з магазину.
Одного разу я купила кілька банок консервованих огірків. На наступний день зайшла на кухню і побачила, як свекруха тримає банку на світлі, уважно розглядаючи.
– “Олено, а тут лише 12 огірків. А ціна така, ніби їх там 20! Не вигідно! Ти дивилася термін придатності? Вони ж, мабуть, минулорічні, тому такі маленькі!”
Мене це так образило, що я ледве стрималася, щоб не вибухнути. Я відчувала себе школяркою, яка має звітувати за кожну копійку.
Але пік абсурду настав, коли вона почала перевіряти наше сміття. Ми намагалися сортувати, але вона знайшла в цьому нове поле для “аудиту”.
Якось вона витягла з відра упаковку від крему для обличчя, який я купила. Зайшла до нашої кімнати, тримаючи порожню коробочку, як доказ чогось поганого.
– “Олено, ти бачила, скільки коштує цей крем? Я загуглила! Це ж цілий тиждень наших вечерь! Хіба ти не можеш купити щось дешевше? Тобі ж не 16 років, щоб так марнотратно витрачати гроші на обличчя. Ти ж на пенсії зможеш накупити собі всяких дорогих масок!”
Я була просто ошелешена. Не вірила своїм очам і вухам. Це був мій особистий догляд, куплений на мої власні гроші.
А потім Борис пішов у відрядження на два дні. Вранці другого дня я винесла наш сміттєвий пакет і поставила його біля дверей, щоб забрати, коли йтиму на роботу. Коли я повернулася ввечері, пакет був розірваний, а біля нього стояла Катерина Василівна.
– “Олено, ти подивися! Оце все ви викинули за два дні? А це що? Упаковка від піци? Ти що, піцу сама їла? Борис у відрядженні, а ти замість того, щоб суп зварити, розкидаєшся грошима на піцерію? А це – чек з магазину. Ти купувала собі якусь дорогу помаду! Ти на що розраховуєш? З такою економією ми ніколи на квартиру не назбираємо!”
Вона не просто перевіряла. Вона рилася в нашому смітті, аналізувала чеки, які ми іноді забували викинути, щоб знайти докази нашої “марнотратності”.
Я зі сльозами подзвонила Борису, розповіла про все. Він був у люті.
– “Мамо, перестань! Це не твоя справа! Вони дорослі люди! Якщо Олена хоче, вона може купити хоч золоту помаду!” – кричав він у слухавку.
Свекруха деякий час притихла, але лише на деякий. Вона почала робити це більш потайки: “випадково” заходити в нашу кімнату, коли нас не було, “забувати” ганчірку і прибирати наші полиці, переглядаючи заодно вміст.
Напруга зростала. Ми перестали спілкуватися, лише обмінювалися сухими “добридень”. Кожен мій крок був під наглядом. Життя під одним дахом, яке мало бути ідилією, перетворилося на справжній кошмар. Уся радість від заощадження грошей зникла. Я почувалася, як у в’язниці, де наглядач стежить за кожним подихом.
Через три місяці такої “спільної економії” ми з Борисом вирішили, що так більше тривати не може. Краще знову орендувати житло, але мати спокій і приватність. Борис обережно повідомив мамі про наше рішення.
– “Мамо, ми повертаємося на орендовану квартиру. Нам так буде зручніше.”
Катерина Василівна була вражена. Її обличчя перекосилося від образи.
– “Як це? Що сталося? Я ж для вас стараюся, про ваше майбутнє дбаю! Ви такі невдячні! Через неї, так? Вона не хоче жити за моїми правилами!” – вона кинула звинувачувальний погляд у мій бік.
Борис спокійно відповів:
– “Мамо, ми просто хочемо жити окремо. Це наше рішення.”
Ми зібрали речі за один день. Наші стосунки зі свекрухою стали напруженими, але принаймні ми знову отримали свій власний простір, де ніхто не рахує огірки в банці й не перевіряє наш смітник.
А тепер питання до вас, мої дорогі читачі: як ви вважаєте, чи варто було нам продовжувати жити в такому режимі заради економії на власну квартиру, чи ми правильно зробили, що обрали спокій і приватність, незважаючи на образи й затримку в зборі коштів?
