— З мене досить! — сказала я собі й подала на розлучення.
Я сиділа на кухні, вдивляючись у тріщину на стіні. Вона з’явилася кілька років тому — тоненька, майже непомітна. Але з кожним місяцем ставала довшою, ніби хтось невидимий царапав штукатурку гострим ножем. Я не раз казала Андрієві, що її треба б замазати, але він лише відмахувався:
— Потім розберемося.
Його улюблена фраза — «потім». Завжди потім.
На кухні пахло свіжозвареною кавою. Я готувала її щоранку, хоча Андрій пив лише розчинну.
— Навіщо морочитися з туркою, Олено? Шкода часу, — казав він, розмішуючи ложкою бурий напій у чашці з написом «Найкращий чоловік».
Цю чашку йому подарувала мама. І я досі не могла зрозуміти: то вона жартувала чи справді так вважала.
Я глянула на годинник — сьома ранку. Андрій ще спав, розкинувшись на нашому двоспальному ліжку, що вже давно здавалося мені занадто великим. Колись я любила прокидатися поруч із ним — слухати його дихання, відчувати тепло його тіла. Тепер я вставала раніше, аби не зустрітися з його байдужим поглядом, не почути чергове:
— Олено, ну що ти знову починаєш?
Ми прожили у шлюбі сім років. Сім років, що починалися як казка, а закінчилися нескінченними докорами, дрібними сварками та вечорами у мовчанці. Дітей у нас не було. Спочатку відкладали — «ще рано, треба пожити для себе». Потім я почала натякати, що, може, вже час, але Андрій лише хмикав:
— Навіщо нам це? І так усе нормально.
«Нормально» — це слово стало для мене синонімом порожнечі.
Я допила каву, поставила чашку в мийку й пішла збиратися на роботу. У дзеркалі на мене дивилася жінка тридцяти двох років — із втомленими очима й волоссям, зібраним у охайний пучок. Я працювала менеджером з продажів у невеличкій фірмі, і ця робота була моїм порятунком. Там я відчувала себе потрібною. Там мене цінували. Там ніхто не дивився на мене, ніби я — зайва деталь у зламаному механізмі.
На роботі день минув як завжди: клієнти, покази квартир, презентації. Колеги жартували, обговорювали вихідні, а я усміхалася, кивала, але думки блукали десь далеко.
У обід я зайшла до кафе навпроти офісу, замовила салат і сіла біля вікна. Надворі лив дощ, і люди поспішали, ховаючись під парасолями. Я дивилася на них і думала, що моє життя схоже на цей дощ — сіре, безкінечне, і немає жодної парасольки, під якою можна було б сховатися.
Увечері Андрій прийшов пізно. Я вже звикла, що він затримується, хоча його офіс — за десять хвилин від дому.
— Зустрічався з хлопцями, — кинув він, скидаючи взуття.
Я не питала, з ким саме і де. Колись питала. Але у відповідь чула тільки роздратоване:
— Олено, припини мене контролювати.
А я ж не контролювала. Я просто хотіла знати — де він, з ким, про що думає. Але він закрився. Як двері, які я ніяк не могла відчинити, хоч як намагалася.
Ми повечеряли мовчки. Я приготувала пасту з куркою — його улюблену страву. Але він навіть не звернув уваги.
— Дякую, смачно, — промовив автоматично, не відриваючи очей від телефона.
Я дивилася на нього й намагалася згадати, коли востаннє він дивився на мене так, як у перші роки — з теплом, з цікавістю.
Може, це я винна? Може, я недостатньо старалася? Недостатньо гарна, недостатньо цікава? Я ж так намагалася бути ідеальною дружиною. Готувала, прибирала, прала його сорочки — хоча він ніколи не дякував. Купувала нові сукні, робила зачіску — але він не помічав. Я пропонувала поїхати кудись удвох — просто змінити обстановку, побути разом.
— Олено, я втомився. Давай іншим разом, — відповідав він.
І я погоджувалася. Завжди погоджувалася. Бо любила. А може — просто не хотіла залишитися сама.
Якось пізно ввечері я стояла перед дзеркалом у ванній, змиваючи макіяж. Дивилася на своє відображення, і раптом вголос промовила:
— З мене досить!
Ці слова вирвалися несподівано, ніби хтось інший сказав їх замість мене. Я завмерла, тримаючи у руці ватний диск. Це було про мене. Про те, як я щодня ковтала образи, мовчала, коли хотілося кричати, усміхалася, коли всередині все стискалося.
Я згадала, як місяць тому Андрій забув про мій день народження. Я весь день чекала, приготувала вечерю, накрила на стіл, навіть купила пляшку напою. Він повернувся пізно й кинув:
— Ой, Олено, пробач, зовсім забігався.
І я пробачила. Сказала:
— Нічого страшного.
Але щось у мені тоді зламалося. Я зрозуміла: для нього я — не важлива.
Я лягла спати, але сон не йшов. У голові крутилася та фраза з дзеркала: З мене досить! Що це означало? Піти? Розлучитися? Почати нове життя?
Я лежала у темряві, слухала, як Андрій сопе поруч, і думала: а якщо я піду? Що тоді? Чи зможу? І головне — чи захочу?
Наступного дня я пішла до психолога. Це було спонтанне рішення. Я просто ввела у пошуку «психолог у Києві» і записалася до першої, чия фотографія здалася мені доброю. Її звали Анна, і вона виявилася жінкою років сорока з м’яким голосом і уважним поглядом.
Я сиділа в її кабінеті, тереблячи ремінець сумки, і намагалася пояснити, чому я тут.
— Я не знаю, що зі мною, — почала я. — Я заміжня, але… здається, я більше не можу. Я втомилась бути невидимою.
Анна слухала, не перебиваючи. Я розповіла про Андрія, про його байдужість, про тріщину в стіні, про каву, яку він не п’є. Я говорила — і з кожним словом мені ставало легше, ніби скидала з плечей важкий наплічник. Коли я нарешті замовкла, Анна спокійно запитала:
— Олено, а чого хочеш ти? Не для Андрія, не для родини. Для себе.
Я розгубилася. Чого я хочу? Я так давно про це не думала, що запитання застало мене зненацька. Я хотіла… бути щасливою? Але що це означає? Я не знала.
Анна дала мені завдання: щодня записувати у блокнот три речі, які зробили мене щасливою.
— Навіть зовсім дрібниці, — пояснила вона. — Усмішка колеги, смачне лате, сонячне світло крізь вікно.
Я кивнула, хоча не вірила, що це взагалі щось змінить.
Я почала вести щоденник. Спершу це було важко. Я сиділа з ручкою в руці й не могла придумати, що написати. Але згодом стала помічати дрібниці. Як пахне трава після дощу. Як колега Світлана пригостила мене домашнім пирогом. Як у метро хлопець поступився мені місцем, і я усміхнулася йому у відповідь. Ці маленькі моменти були, як іскри — розпалювали щось всередині, нагадуючи: я ще жива.
Андрій нічого не помічав. Він жив своїм життям: робота, друзі, телефон. Я намагалася з ним поговорити, але кожна розмова закінчувалася однаково:
— Олено, ти знову драматизуєш.
Я перестала намагатися. Замість цього почала робити щось для себе. Записалася на курси англійської — я давно цього хотіла. Купила яскравий шарф, хоч Андрій колись казав, що він мені не личить. Пішла на йогу — і вперше за довгий час відчула власне тіло, а не лише нескінченні думки у голові.
Якось увечері я повернулася з йоги — втомлена, але щаслива. Андрій сидів на дивані й дивився футбол. Я пройшла повз, і раптом він озвався:
— А ти куди це постійно ходиш? Постійно тебе нема.
Я зупинилася. Вперше за довгий час він помітив, що я не просто «вдома».
— На йогу, — відповіла я. — Мені подобається.
Він пирхнув і знову втупився в телевізор. А я пішла у ванну, подивилася у дзеркало й знову сказала собі:
— З мене досить!
Але тепер ці слова звучали інакше. Не як розпач. А як рішення.
Через місяць я подала на розлучення. Це було нелегко. Я довго вагалася, плакала. Але щоразу, коли думала: «Може, залишитися?», — згадувала ту тріщину в стіні. Вона стала для мене символом. Якщо її не полагодити, вона зростатиме, поки не завалиться весь дім.
Я зібрала речі й винайняла невелику квартиру у сусідньому районі. Андрій був приголомшений. Він кричав, що я роблю, що ще пошкодую, що «кому ти потрібна у свої тридцять два?». Я мовчки слухала й розуміла, що я йому не потрібна. Він просто звик, що я завжди поруч, завжди погоджуюсь, завжди мовчу. А я більше не хотіла мовчати.
Розлучення минуло швидко. У нас не було дітей, не було спільного майна — лише та квартира з тріщиною в стіні. Я залишила її Андрієві. Мені не потрібна була та стіна.
Я стояла у своїй новій квартирі — маленькій, із шпалерами в квіточку й скрипучим паркетом. Добре, що робота рієлтора дозволила мені гарно орієнтуватися у нерухомості й знайти недорогий варіант.
У перший вечір я сиділа на підлозі, пила чай із нової чашки й сміялась. Сміялась, бо вперше за довгий час відчула себе вільною. Не було Андрія, не було його байдужості, не було більше цього відчуття — ніби я мушу заслужити любов.
Я продовжувала ходити на йогу, на англійську, почала вчитися готувати нові страви. Виявилося, що я обожнюю азійську кухню, хоча Андрій завжди кривився, коли я пропонувала скуштувати суші. Я завела кота — рудого, який спав у мене на колінах і муркотів так голосно, що я не могла не усміхатися.
На роботі справи йшли не так добре, як хотілося б, але продажі все ж були. Мій керівник якось сказав: «Олено, ти ніби світишся останнім часом». І я справді світилася. Я почала подорожувати — спочатку недалеко, до Львова, потім — до Польщі. Я блукала старовинними вуличками, пила напої, танцювала під музику просто неба. Я жила.
Одного дня, сидячи у кафе у Познані, я відкрила свій щоденник і написала: «Сьогодні я щаслива, бо я — це я». І засміялася. Бо це було так просто — і так важливо. Я більше не намагалася стати кимось іншим, не чекала, що хтось зробить мене щасливою. Я сама була своїм щастям.
І якби хтось спитав, чи шкодую я про розлучення, я б відповіла: «Ані секунди». Бо тріщина в стіні залишилася у минулому, а попереду — ціле життя. Наповнене світлом, сміхом і новими сторінками.
