З Матвієм ми одружилися лише тому, що його батьки пообіцяли нам 75 000 гривень на весілля та квартиру, але замість незалежності я отримала постійний контроль, адже документи на житло так і залишилися на імені свекрухи. Я вийшла заміж не за Матвія, а за їхні умови
Мене звати Христина, і я ніколи не мріяла про “ідеальне” весілля в білосніжній сукні. Мені завжди здавалося, що це лише черговий етап, який треба пройти, особливо коли ти зустрічаєшся з людиною вісім років. Але коли ми з Матвієм стояли перед вівтарем, і він одягав мені обручку, я відчула холод усередині. Незважаючи на квіти, гостей і музику, що грала, я знала, що цей шлюб не принесе нам щастя.
— Ти впевнена, що хочеш цього, Христино? — прошепотів мені Матвій, коли до весілля залишалися лічені дні. — Ми можемо все скасувати, якщо ти не готова.
— Про що ти говориш? Гості запрошені. Гроші витрачені. Батьки не зрозуміють.
— Я не про батьків, а про нас. Твої очі… вони порожні. Ти не виглядаєш щасливою, — його голос був тихим, але рішучим.
— Я просто нервую, Матвію, — моє серце билося, наче птах у клітці. — Нас чекає великий день. Звісно, я нервую. Ходімо, нас чекають.
Я посміхнулася, як могла, натягуючи на обличчя маску радості, яку мені так часто доводилося одягати в нашому довгому романі.
Наші стосунки з Матвієм почалися, коли нам було по вісімнадцять. Це була студентська любов, сповнена незграбних побачень у парку, довгих нічних розмов і планів на спільне майбутнє, яке здавалося таким яскравим і безхмарним. Ми швидко з’їхалися і жили разом у маленькій орендованій квартирі. Наші батьки були в захваті від нашого союзу. Особливо моя мама, яка з першого дня бачила в Матвієві ідеального зятя: старанний, з хорошої родини, з амбіціями.
П’ять років ми жили так, як живе більшість молодих пар. Ми працювали, подорожували бюджетними авіалініями, сперечалися через побутові дрібниці, а потім мирилися. Але з часом наш запал став згасати. Пристрасть замінила звичка. Наші розмови ставали все більш поверхневими. Ми знали одне одного досконало, і ця досконалість часом була нудною.
Через шість років знайомства батьки почали «делікатно» натякати на весілля.
— Христино, ви вже стільки років разом, — казала мама під час кожного візиту. — Що люди скажуть? Дочка живе у «гріху». Це несерйозно. Пора вже!
Батьки Матвія, люди більш стримані, висловлювалися інакше, але зміст був той самий.
— Матвію, хлопче, ти вже дорослий. Хочеш сім’ю — бери відповідальність. Христина чудова дівчина, не втрачай її, — говорив його батько під час недільного обіду.
Ми з Матвієм завжди відмахувалися, мовляв, «ще не час», «ми хочемо спочатку на ноги стати», «яке весілля, коли ми про квартиру мріємо». Насправді, весілля здавалося чимось неминучим, але чого ми обоє потайки боялися. Ми відчували, що обручка, яка одягається на палець, — це останній цвях, який зафіксує наші стосунки в цьому стані звички й охолодження.
Якось на черговий сімейній вечері, коли батьки Матвія, Кирило і Леся, прийшли до нас додому, Леся, його мати, була особливо наполегливою.
— Христино, люба. Ми з Кирилом хочемо внести ясність. У нас є заощадження. Ми готові допомогти вам з весіллям. Не чекайте, поки я буду надто стара, щоб радіти за сина! — вона посміхалася, але в її очах була сталева рішучість.
Матвій тоді був дуже збентежений. Він подивився на мене, а я відчула, як на моїх плечах опускається важкий тягар. Це був момент, коли потрібно було або рішуче сказати «ні», або здатися. Я здалася.
— Дякую, Лесю, — сказала я, змушуючи себе посміхнутися. — Це дуже мило з вашого боку. Ми подумаємо про це.
Наступного дня Матвій прийшов з роботи пізно, з букетом польових квітів, і простягнув мені маленьку синю коробочку.
— Ну, що ж, — сказав він, дивлячись мені прямо в очі. — Досить чекати. Вийдеш за мене?
Це не було романтично, не було щиро, але це було очікувано.
— Так, Матвію, — відповіла я, відчуваючи більше полегшення від того, що питання вирішене, ніж справжньої радості.
Ми оголосили батькам про наші заручини, і настав хаос. Сім місяців підготовки перетворилися на справжнє випробування. Батьки Матвія, особливо Леся, вирішили, що «їхній єдиний син» повинен мати весілля, гідне «найкращої родини». Вони обрали ресторан, замовили дороге вбрання, склали список гостей, який перевищував наші скромні очікування втричі. Я почувалася не нареченою, а маріонеткою.
— Христино, я не розумію, чому ти хочеш те весілля на природі, — сперечалася Леся, коли ми обговорювали концепцію. — Це непрактично, і буде дощ! У цьому ресторані є історія, це елегантно.
— Лесю, ми хотіли щось простіше, — намагалася я заперечити, але вона лише відмахувалася.
— Ми всі хочемо кращого для вас. Довірся нам, ми знаємо, що робимо, — вона говорила це з такою впевненістю, що я почувалася нерозумною дитиною.
Матвій підтримував своїх батьків, хоча бачив, як я мучуся.
— Вони просто хочуть як краще, — казав він мені щоразу. — Це їхній внесок. Дозволь їм насолодитися процесом.
Я розуміла, що він втомився від боротьби так само, як і я, і просто хотів, щоб це скоріше закінчилося.
Весілля було розкішним, але не нашим. Мені доводилося посміхатися, танцювати й приймати привітання від сотні людей, більшість з яких я бачила вперше. Я виглядала як картинка з глянцевого журналу, але всередині відчувала себе старою, зношеною книгою.
Після весільної подорожі, яку нам теж організували батьки, ми повернулися до нашого сімейного життя, яке не змінилося зовсім. Ми продовжували жити в тій же квартирі, працювати на тих же роботах, але тепер у нас були обручки на пальцях, і всі навколо казали: «Ви — родина».
Через кілька місяців до нас прийшла нова проблема: квартира. Ми давно мріяли про власне житло. Батьки Матвія заявили, що готові допомогти, але…
— Ми купимо вам квартиру, — урочисто оголосив Кирило. — Але вона буде оформлена на нас. Поки ви не навчитеся відповідальності. Це буде наша гарантія.
— Що це означає? — запитала я, відчуваючи обурення.
— Це означає, Христино, — втрутилася Леся, — що ви будете там жити, звичайно, але право власності залишиться за нами. У разі… різних ситуацій, ми зможемо захистити наші інвестиції.
Матвій мовчав.
— Це несправедливо! — не витримала я. — Ми ж не діти. Чому ви нам не довіряєте?
— Це не про довіру, — холодно відповіла Леся. — Це про розсудливість. У житті буває всяке.
Насправді, це було про контроль. Вони хотіли тримати нас на короткому повідку.
Ми довго обговорювали це з Матвієм. Я була категорично проти, але він був зламаний.
— Христино, у нас немає іншого виходу, — сказав він якось увечері, коли я знову підняла цю тему. — Ти знаєш, скільки нам доведеться збирати самим? Десять років! Це шанс. Просто прийми це.
Я почувалася розбитою. Весь наш шлюб, здавалося, був низкою компромісів, які я робила заради нього і його сім’ї. Я погодилася на весілля, яке не хотіла, і тепер мала погодитися на житло, яке не буде моїм.
Ми переїхали. Квартира була велика, світла, у престижному районі. Вона була ідеальною. Але це не був наш дім. Кожен раз, коли Леся приходила до нас, а вона робила це часто, вона поводилася, як господиня.
— Ти неправильно розставила меблі, Христино. Я б поставила тут великий килим, — вона могла годинами критикувати мої рішення.
Я намагалася стримуватися, але одного разу, коли вона прийшла й почала перебирати наші кухонні шафи, щоб «перевірити порядок», я не стрималася.
— Лесю, це мій дім! Будь ласка, перестань! — я підвищила голос.
— Як ти смієш так говорити зі мною? — її обличчя почервоніло. — Я вам дала це житло! Ми платимо за ваше життя!
— Це не дарунок, а принизливий подарунок! — я кинула на стіл ключі від шафи, що вона тримала. — Я хочу, щоб ти пішла.
Матвій прийшов з роботи якраз у розпал цієї сцени. Він мовчав, дивлячись на нас обох.
— Матвію, ти це чуєш? — запитала Леся, зі сльозами на очах. — Твоя дружина виганяє мене!
Матвій не сказав нічого, він лише обійняв маму й відвів її до дверей. Потім повернувся до мене.
— Христино, ти перегнула палицю, — його голос був дуже втомленим.
— Я? Я перегнула? Вони контролюють кожен наш крок! Ти не бачиш, що вони роблять з нашим життям? — я відчувала, як мої щоки палають.
— Я бачу. Але вони наші батьки! Вони допомогли нам! Я не можу їх просто викинути з нашого життя!
— Тоді, може, викинеш мене? — я зрозуміла, що ці слова були сказані в гарячці, але відступити вже не могла.
Він не відповів. Він сів на диван, накрив обличчя долонями й довго сидів так.
Увечері, коли ми лягли спати, ми лежали, відвернувшись одне від одного. Наша розмова була коротка й холодна.
— Я втомився, Христино, — прошепотів він. — Я більше не можу цього витримувати. Цей тиск, ці скандали. Я не знаю, чи варто було нам одружуватися.
У ту мить я відчула, що наш восьмирічний роман, наші мрії, наші плани — усе це було просто зметено. Ми одружилися не з любові, а з тиску, з втоми. І тепер пожинаємо плоди.
— Я теж втомилася, Матвію. Дуже, — я відчула, що мої очі зволожуються. — Я почуваюся самотньою в цьому шлюбі.
Він не відповів, а я не наполягала. Ми заснули в тиші, яка була голоснішою за будь-який крик.
Наступного дня я почалап займатися пошуками оренди житла. Я почала збирати свої речі, потайки від Матвія. Я не знала, чи зможу виїхати, чи вистачить мені сил. Але я знала, що так жити більше не можу.
Наше весілля мало стати початком нашого спільного життя, але воно стало його кінцем. Ми були просто двома людьми, які боялися розчарувати своїх батьків. Ми були заручниками їхніх очікувань.
Чи зможемо ми знайти дорогу назад? Чи можливо, що наші стосунки ще мають шанс, коли ми відмовимося від усього, що нам нав’язали? Як ви думаєте, чи варто мені спробувати ще раз поговорити з ним, чи краще просто піти?
