З дорогого авто вийшов чоловік, років тридцяти. Підійшов до бабусі, що стояла на обочині дороги, і продавала кілька шерстяних хустин та светрів, не знищених, але вони давно вже вийшли з моди. Старенька від холоду розтирала руки, видно змерзла, але додому не йшла, стояла з надією, що вторгує якусь копійку.
— Бабусю, яка ціна вашого товару? —спитав не бідний молодик. Вона глянула на нього і здивувалася, що звернув увагу на неї та її речі.
— Двісті гривень светр і 50 хустина.
— Рахуйте скільки маю вам дати за весь товар. Бабуся не повірила, що мужчина хоче купити все що вона винесла продати. Чоловік, певно, зрозумів її здивування.
— їду додому, а там маю кілька тіток по мамі та татові, треба їм якісь подарунки привезти. Бачу, речі ваші хороші і теплі. Будуть раді, що не з порожніми руками приїхав. І вам легше, підете собі додому, не будете мерзнути.
— Ой це так, синочку! Добряче вже змерзла, але стою тут, бо маю купити ліки, на них грошей не хватає. Здоров‘я тобі за твою доброту, — радісно мовила жінка складаючи в целофанову торбинку продані речі, які колись сама одягала.
— Які ліки приймаєте?— спитав покупець.
— Ой, дитино, так багато написав мені лікар їх. Маю щодня приймати, бо інакше дуже мені погано і не бачу. Маю з собою те що він написав та піду відразу до аптеки. То все таке дороге! На пенсію вижити важко. Треба все поплатити, якісь продукти купити, а без ліків я не проживу ні одного дня. Тому мерзну і стою, рятуюся, синку, як можу, — сумно посміхнулась бабуся.
Дайте мені той рецепт і почекайте, я зараз привезу вам потрібні ліки.
— Дякую тобі за те що купив у мене. Та ще й всі речі. Не треба, помаленьку зайду і сама вже куплю, за ті гроші що ти мені дав.
— Давайте, я вам трішки допоможу. Бабцю, а діти Ваші де?—поцікавився чоловік.
— Нема вже давно моїх дітей. Сама я залишилась, дві донечки з чоловіком чекають мене на небі. Ой давно то було! Їхали вони втрьох з відпочинку, в машині відмовили гальма і вони покотились, на крутому повороті, в безодню. Навіть не знаю як я тоді вижила. І з того моменту я весь час сама.
— Скільки ж Вам років? —запитав мужчина.
— Вісімдесят п’ять минуло того року. Вже я змучилася жити в самотності та недугах. Але нічого не пораджу, поки відкриваються очі, життя продовжується.
— Добренько, чекайте мене тут, я зараз повернуся. Чоловік взяв з старечої руки рецепт написаний лікарем і зник в машині. В аптеці купив лікарства на два тижні, заїхав ще до магазину по продукти та фрукти старенькій.
Вийшов з авто і протягнув бабці покупки. Бідолашна аж зойкнула від несподіванки. Заблискотіли очі від того що є ще люди, справжні люди, які розуміють становище таких стареньких, як вона.
Галина Мазурик, “Незвичайний покупець”
