Коли ми з моєю сестрою Галиною їхали на заробітки, навіть уявити не могли, як зміниться наше життя. Це було 22 роки тому. Галина поїхала в Грецію, я – в Італію. Мені тоді було 40, їй – 43. Обидві залишали вдома своїх доньок-ровесниць, яким було лише по 20 років.
Я виїхала заради Орисі. Вона якраз виходила заміж, а весілля – річ дорога. Грошей не було, і я взяла велику позику, щоб зробити доньці гідне свято.
Чоловік мене не підтримав. Казав, що я не маю розуму, що донька цього не оцінить. А коли я сказала, що їду відробляти борг в Італію, він тільки відмахнувся:
– Роби, що хочеш.
Незабаром після мого від’їзду чоловік пішов до іншої жінки й подав на розлучення. Я навіть не здивувалася. В глибині душі розуміла, що так буде.
У моєму домі залишилася Орися з чоловіком. Зять мені сподобався: працьовитий, добре ставився до моєї доньки. Всі зароблені гроші я висилала їм, не контролюючи витрати. Вважала, що вони дорослі й знають, як краще розпорядитися грошима.
Сестра сварила мене за це.
– Ти не знаєш, як воно буде! – казала вона. – Скільки заробітчан все дітям висилали, а потім залишалися ні з чим!
Галина робила навпаки: ні доньці, ні зятю грошей не давала. Усі заробітки вкладала у власний дім. І таки збудувала палац!
А я жила одним – бажанням допомогти дітям.
Час минав. Минав так швидко, що не встигла отямитися, як промайнуло 22 роки.
Восени цього року я нарешті повернулася додому. Донька з зятем казали, що готують сюрприз, але я не надто звертала увагу на їхні слова. Сама думка про повернення додому була для мене найбільшою радістю.
З автобуса мене зустрічав зять. Я була впевнена, що він відвезе мене в село, в рідну хату. Але він повіз мене в місто.
– Що сталося? Чому ми їдемо не додому? – здивувалася я.
Зять тільки посміхнувся й мовчки привіз мене до нової багатоповерхівки. Ми піднялися на третій поверх, він дістав ключі й відчинив двері.
Я зайшла – і застигла. Переді мною була простора, затишна квартира. Чисто, красиво, все новеньке.
Але водночас мені було і дуже прикро, адже я подумала, що це орендована квартира, яку мені діти зняли на час відпустки, і було боляче, що мене не везуть у рідний дім, що я їм там заважатиму.
І яким же було моє здивування, коли я на кухні побачила свою доньку Орисю.
– Вітаємо, мамо! Ми тут для тебе сюрприз підготували!
Я не могла зрозуміти, що відбувається.
– Це що, ваша квартира? – задала я уточнююче запитання.
Орися засміялася:
– Ні, мамо. Це твоя квартира!
Я не могла повірити. Виявилося, що діти не витратили всі гроші, які я їм висилала. Спочатку вони вклали частину в бізнес, відкрили невеличку фірму. Зять наполегливо працював, справа пішла, почалися стабільні прибутки. А тоді вони почали відкладати гроші, щоб купити мені житло в місті.
– Ми знали, що ти завжди думаєш про нас, гаруєш заради нас. А тепер прийшов час нам подбати про тебе, – сказала Орися.
Я заплакала. Від щастя, від вдячності. Від того, що мої діти виявилися мудрими й добрими.
Наступного дня я подзвонила сестрі Галині. Хотіла розповісти, як діти мене здивували. Але вона не пораділа.
– То тобі просто пощастило, – сухо відповіла вона.
Галина залишилася одна у своєму палаці. Її донька з зятем ще кілька років тому поїхали в Канаду і залишилися там назавжди.
Я зрозуміла: вона заздрила, бо я і з житлом залишилася, і з дітьми, а вона стала самотньою у своєму палаці. Але що я могла зробити? Кожен обирає свій шлях.
Тепер у мене є все: і житло, і родина, і спокій на душі.
А тим, хто каже, що всі діти пускають гроші заробітчан по вітру, я відповім: це неправда. Все залежить від людей. Як кому пощастить.
Фото ілюстративне.
