Чоловіка з дружиною запросив друг на ювілей. До свята залишалося дві години, як раптом погода різко зіпсувалася: піднявся вітер і пішов дощ. Дружина запропонувала не йти.
Чоловік заперечив: до кафе недалеко, всього метрів триста. Та й не піти не можна — друг образиться. Він хороша людина, а дружбу треба берегти.
Час минав швидко, але дружині не хотілося залишати квартиру. Вона придумала привід: мовляв, зуб розболівся. «Іди сам, тільки надовго не затримуйся і багато не пий», — сказала вона.
Чоловік обурився: «Я ж одружений, ти ж у мене є. Це виглядатиме некрасиво — подумають, що ми посварилися чи ти мого друга не поважаєш».
Нарешті вітер трохи вщух, дощ став слабшим. Під парасольками дійти можна було без проблем. Зібралися й пішли.
Дружині було важко на серці. З ювіляром вона знайома, але решти гостей не знає і ніколи раніше не бачила. Сидіти, усміхатися — одне лише прикидання, а поговорити ні з ким.
Перед входом у кафе вона ще раз запропонувала: «Може, я все-таки не піду? Краще вдома щось смачне на завтра приготую. А ти піди сам».
Але чоловік насупився: «Це просто каприз. Посидимо три години й підемо».
У кафе друзі обійнялися, свято розпочалося. Тости лилися один за одним. Подружжя посадили поруч із матір’ю ювіляра, і розмовляти з нею було приємно.
Після тосту, жінка сказала: «Ви з моїм Дімою разом виросли. Я давно тебе знаю. Хороший у мене син, працьовитий. От тільки другу половинку ніяк не знайде».
Свято набирало обертів. Грала музика, деякі гості танцювали. Уже й йти пора, але мама ювіляра ніби вчепилася в чоловіка: «Ти, звісно, умієш вертітися. У школі Діма краще від тебе вчився, але інститут не закінчив. А ти і диплом отримав, і одружився. Дружина в тебе гарна, і квартира є».
Сіла поряд із ним, щоб музика не заважала, і почала кричати йому в вухо: «Багато що тобі пробачити не можу. У Діми була дівчина, а ти її відбив. Сам не одружився і Дімі не дав. А він добрий, не образився. А ти з тією дівчиною награвся й покинув її. Іншу швидко знайшов. А мій Діма так і ходить сам. Навіщо ти до них поліз? Ти ж не друг, а навпаки».
Чоловікові стало ніяково. Він підвівся й відійшов до інших гостей. Потім повернувся до дружини й переконав її піднятися.
Сіли поруч із ювіляром. Але мама не відставала: «Чого очі ховаєш? Діма, гони його звідси! Він твою дівчину відбив!»
Діма почервонів: «Заспокойся, мамо. Іди поїж, поки гаряче».
Але мама лише більше розійшлася: «Не затуляй мені рота! Я завжди правду казала, і зараз мовчати не буду!»
Подружжя швидко вирушило до виходу. Друг наздогнав їх: «Пробачте її, будь ласка. Вона останнім часом дуже змінилася. Не знаю, що з нею. Мабуть, сильно за мене переживає. Дякую, що прийшли».
Дружина не питала, яку саме дівчину чоловік колись «відбив». Лише пробурчала: «Я ж казала, що не треба було йти. Мала передчуття. Ось і отримали».
Чоловік, знизуючи плечима: «Колись вона була такою гарною жінкою. Ніби біс у неї вселився. А з Дімою все нормально. Я знаю. Заробляє добре, а свою половинку обов’язково знайде. Він хороший, працьовитий».
Вдома майже не розмовляли. Неприємний осад мав з часом минути.
