— Юро, не стало твоєї матері, — пролунав голос сусідки у слухавці після багатьох років мовчання. Тоді я не відчув скорботи, лише порожнечу, бо мати ще за життя відмовилася від нас, і її самотній фінал став несподіваним, але закономірним завершенням її історії.
Мене звати Юрій. Мені зараз тридцять п’ять, і я вже давно мушу нести відповідальність не лише за себе, а й за молодшого брата Тараса. Наша історія не єдина, але для нас вона стала цілим світом болю і випробувань, причиною яких була людина, яка мала стати нашою опорою — наша мама, Галина.
Пам’ятаю наше дитинство як постійний контраст. З одного боку — батько, сильний, спокійний, роботящий чоловік. Його звали Микола. Він працював інженером і завжди намагався дати нам усе найкраще, що було в його силах. З іншого боку — Галина. Вона була вродливою, але надто вільною, надто захопленою власними бажаннями.
Доки ми з Тарасом були малими, її поведінка ще якось маскувалася. Але коли мені виповнилося близько десяти років, а Тарасу лише п’ять, напруга в домі стала нестерпною. Батько приходив додому втомлений, але мати, замість того щоб підтримати його, постійно шукала розваг поза домом.
Спершу це були просто пізні повернення.
— Галино, де ти була до півночі? — тихо питав батько, не бажаючи сваритися при нас.
— У подруги! Невже я не маю права на спілкування? Ти ж вічно на роботі! — кричала вона у відповідь, і її голос дзвенів від образи, хоча справжньої образи не було.
Згодом її «спілкування» ставало все більш очевидним. Тато довго терпів. Він любив її, і це було видно в кожному його погляді, повному надії. Але одного разу, коли Галина знову повернулася під ранок, він більше не зміг мовчати.
Я прокинувся від тиші, яка була гіршою за будь-який крик. Батько сидів на кухні, обхопивши голову руками. Я підійшов до нього.
— Тату, що сталося?
— Нічого, синку. Йди спати, — його голос був глухий.
Того ж дня батько оголосив, що йде. Це був для мене перший серйозний поворот у житті. Ми з Тарасом не розуміли, що відбувається. Галина ж, здавалося, відчула полегшення.
— Це його вибір. Ми проживемо й без нього! — сказала вона мені, не дивлячись у вічі.
Батько поїхав до свого брата в інше місто, але фінансово нас не покинув, регулярно надсилаючи гроші й телефонуючи. Проте порожнеча, яку він залишив, швидко заповнилася хаосом.
Мама почала приводити додому різних чоловіків. Вони змінювалися, як декорації, і кожен приносив із собою нові правила, новий запах, нову атмосферу. Для мене, підлітка, це було не просто неприємно — це було соромно. Я намагався захистити Тараса від цього, але він був занадто малий.
Якось один із маминих залицяльників, Степан, спробував втрутитися в моє виховання.
— Ти маєш поводитися тихше, коли дорослі розмовляють, — грубо сказав він мені.
— Він не дорослий! — втрутилася Галина. — Він мій син.
— Тепер я тут господар! — заявив Степан.
Я обурився:
— Ти не мій батько!
За це мама виставила мене винним і довго дорікала, що я не поважаю її вибір.
— Юро, якщо ти не будеш мене підтримувати, я не знаю, що робитиму! Я теж хочу бути щасливою!
— А як же ми? Ми з Тарасом? — запитав я.
— Вам добре, у вас є я, — відповіла вона, і це було останнє, що вона могла нам дати.
Час минав. Я закінчив школу, вступив до коледжу, працював, аби тільки мати змогу забрати Тараса з того дому. Галина ж за цей час повністю віддалася своєму захопленню постійними змінами партнерів. Вона перестала займатися домашніми справами, занедбала свій зовнішній вигляд, а про нас, своїх синів, згадувала лише тоді, коли потрібні були гроші.
Якось я прийшов додому, щоб забрати Тараса на вихідні. Йому тоді було років одинадцять. Я побачив, як він сидить у кутку кімнати і тихо плаче.
— Тарасе, що сталося?
— Мама… вона знову… її новий друг, він сварився на мене.
Я глянув на Галину, вона сиділа на дивані, і на її обличчі було повне байдуже відчуття.
— Мамо, що це таке? Чому ти дозволяєш чужим людям кривдити своїх дітей?
— Він має рацію, Тарас був неслухняний! — безтурботно відповіла вона.
Це була остання крапля. Я забрав Тараса, і ми поїхали. Батько допоміг нам, чим міг. Він знову одружився, але його нова дружина, Оксана, виявилася надзвичайно доброю жінкою. Вона прийняла нас, як рідних. Тарас, який уже майже перестав сміятися, почав оживати поруч із Оксаною та батьком.
Я ж відчував постійну провину, що не зміг захистити маму, хоча вона ніколи й не просила про допомогу. Мене мучило, що я покинув її.
Через декілька років Галина зникла з нашого життя так само несподівано, як і з’являлася. Якось до нас прийшла сусідка з її колишнього будинку і повідомила:
— Галина… вона перестала приходити додому. Вона жила останнім часом із якимось чоловіком, і він сказав, що більше не хоче її бачити.
Згодом ми дізналися, що вона переїхала в інше місто, повністю обірвавши зв’язок. Вона навіть не відповіла на мої листи. Вона просто вирішила стерти своє минуле, а разом із ним і нас.
Батько зробив усе, щоб офіційно оформити опіку над Тарасом. Тепер мій брат — студент, талановитий музикант, і він має щасливе життя. Він нарешті позбувся тіні нашого спільного дитинства.
Але мене ця тінь переслідує досі. Я не можу побудувати стосунки, бо боюся, що мій партнер раптом захоче “вільного життя”, як колись мама. Я бачу обличчя матері в кожній жінці, яка йде пізно ввечері.
Я часто думаю про неї. Що нею рухало? Чи усвідомлювала вона, як сильно ранить нас?
Кілька років тому мені зателефонувала та сама сусідка:
— Юро, не стало твоєї матері. Вона жила сама, у дуже поганих умовах.
Я відчув не сум, а спустошення. На її похороні були лише ми з Тарасом та батько з Оксаною. Я дивився на могилу і думав, що мати зруйнувала не тільки наші життя, але й своє власне, обираючи миттєві бажання замість вічних цінностей. Вона обирала свободу, але отримала самотність.
Тепер я розумію, що мені потрібно пробачити її. Пробачити, щоб звільнитися від цього тягаря. Але чи можливо це?
Ось така доля. Це історія про те, як один невірний вибір може мати наслідки на багато поколінь. Це про те, як батьківський егоїзм стає причиною дитячих травм, які не загоюються роками.
Якщо ви дочитали до кінця, це означає, що ви небайдужі до історій, які показують глибину людських стосунків. Нам усім потрібна підтримка.
Поставте свою вподобайку цьому тексту та напишіть коментар, чи вдалося Юрію пробачити свою матір? Як би ви діяли на його місці? Ваша думка та взаємодія важливі — вони допоможуть цій історії знайти тих, кому вона, можливо, потрібна для підтримки.
