Юра завжди був відкритий зі мною, але щойно розмова заходила про єдину замкнену кімнату в нашому домі, його обличчя ставало непроникним. Та одного разу ключ опинився в моїх руках і я таки дізналася всю правду.
Після весілля ми переїхали до будинку Юри, затишної хатинки його родини на околиці села. Спочатку я була на сьомому небі від щастя – ми починали нове життя, далеко від міської метушні, серед вишневих садів та співочих птахів.
Будиночок мав неймовірний потенціал. Кожні вихідні ми разом фарбували стіни, обирали меблі та мріяли про майбутнє. Лише одне не давало мені спокою – замкнена кімната на другому поверсі. Юра казав, що це просто старе горище. Він уникав цієї теми, щоразу, коли я намагалася її порушити, змінюючи розмову.
З часом тривога все більше огортала мене. Що мій чоловік приховує від мене?
Я шукала в шухляді старі фотографії, щоб показати їх Юрі, коли моя рука намацала маленький срібний ключик зі стертою ручкою. Мене пройняло тремтіння. Я впізнала його форму – вона ідеально пасувала до дверей на другий поверх, де була таємнича кімната.
Я чекала до вечора. Коли Юра поїхав за зерном до млина, я миттю піднялася сходами. Замок тихо клацнув. Я відчинила двері й відчула запах, ніби повітря всередині стояло роками, суміш старих трав та чогось солодкого.
Всередині був ідеальний порядок. Застелене ліжко, на туалетному столику – флакони з парфумами, записник із закладкою та чашка засохлої кави. На кріслі лежав вишитий жіночий светр. Я підійшла до полиці – знайомі назви книжок та наліпки у формі квітів на обкладинках. На стіні висіла фотографія молодої жінки у вінку. Вона посміхалася Юрі, а він обіймав її, ніби був кимось, кого ніколи не хотів відпускати.
Я спустилася вниз, ніби уві сні.
«Юро!» – гукнула я, почувши його кроки на подвір’ї. – «Хто була та жінка? Чому ти мені не розповів?»
«Не заходь туди більше», – холодно сказав він, не дивлячись мені в очі. «Це не твоя справа».
«Що означає – не моя? Я тут живу! Я твоя дружина!»
«Галино, будь ласка. Більше не питай про це».
«Це були не просто покинуті речі», – думала я, сидячи на сходах. «Хтось їх любив. Хтось тут жив. А Юра… чому він жодного слова про неї не згадував?»
Я більше не могла робити вигляд, що все гаразд. Коли Юра вранці поїхав у поле, я швидко одяглася і пішла до пані Олени Василівни, літньої сусідки, з якою ми швидко подружилися. Я знала, що вона давно живе тут. І Юру, і, як я здогадувалася, його минуле.
«Олено Василівно, хто жив тут до нас?» – запитала я, коли вона подавала мені запашний трав’яний чай.
Вона завагалася, подивилася у вікно, а потім на мене – ніби вирішувала, чи варто говорити правду.
«Юрко… у нього… була інша дружина раніше», – нарешті тихо сказала вона. «Вона була такою гарною. Тихою. Але раптом вона зникла. Це все, що я можу вам сказати».
«Що значить «зникла»?» – спробувала я уточнити.
«Не моя справа. Я лише чула, що був якийсь недобрий випадок. Але ніхто нічого достеменно не знав. Зіна… так її звали. Зіна».
Це ім’я вразило мене, як дзвін. Я повернулася додому приголомшена, з тисячею запитань без відповідей.
Увечері, коли Юра повернувся, я вже не могла це терпіти.
«Хто така Зіна? Чому ти не сказав мені, що був одружений?»
Він застиг у дверях із кошиком овочів у руці. Його очі були порожніми та холодними.
«Не чіпай того, що минуло. Це не твоє життя», – сказав він хрипко, ніби незнайомець.
Я стояла в коридорі, намагаючись вдихнути повітря. Це було дивно. Він щось приховував від мене. І я почала боятися, що це щось значно серйозніше, ніж я думала.
Тієї ночі я не могла заснути. Я лежала нерухомо, прислухаючись до кожного звуку. Близько другої години я почула приглушений голос. Він долинав з Юриного кабінету. Я зісковзнула з ліжка і підійшла до дверей, мої босі ноги безшумно ковзали по підлозі.
«Не знаю, чи зможу я ще довго це витримувати. Вона починає підозрювати», – сказав він у телефон напруженим, майже шепотом.
Я притулилася до стіни. Кому він це розповідав? Хто знав про Зіну?
«Так, я знаю… Але я не можу їй це сказати. Не зараз. Ні, жодних доказів немає…» – додав він за мить.
Раптом щось у мені обірвалося. Я кинулася всередину.
«Скільки мені ще гадати? Може, тоді ти нарешті скажеш мені, хто ти насправді! Хто вона? Що сталося з твоєю колишньою дружиною?»
Юра відскочив від столу. Він поклав телефон у кишеню, ніби це могло щось змінити.
«Галино, не тисни на мене…» – почав він, але я не дала йому закінчити.
«Я весь цей час жила в брехні! Хто така Зіна? Що з нею сталося? Чому в тій кімнаті все збережено? Ніби вона колись повернеться!»
«Бо, можливо, вона повернеться», – сказав він, ніби випадково.
Я замовкла. Я дивилася на нього, намагаючись прочитати будь-яку емоцію на його обличчі. Там не було нічого – лише виснаження.
«Я заслуговую на правду», – тихо сказала я. «Інакше ми не можемо так жити».
Юра зітхнув і відвів погляд.
«Я розповім тобі все завтра», – нарешті прошепотів він. «Але я тебе попереджаю… ти, можливо, не захочеш цього знати».
Наступного дня він не сказав мені жодного слова. Він поїхав вранці, як завжди, залишивши свою чашку з кавою на столі, ніби все було нормально. Але коли він повернувся того вечора, то сів навпроти мене у вітальні та довго мовчав. Нарешті він заговорив, його обличчя було застиглим, як маска.
«Ми були щасливі… якийсь час», – почав він. «Зіна була тихою, теплою. Але почали відбуватися дивні речі. Вона замкнулася в собі. Казала, що хтось за нею стежить. Що хтось гуляє вночі в саду. Я тоді посміявся. Я думав, що вона перебільшує».
Я мовчки дивилася на нього.
«А потім…» – він завагався, – «вона пішла і не повернулася. Я думав, вона втекла. Але ж так все не залишають. Вона не взяла своїх документів, одягу. Я заявив про її зникнення, і була справа. Її шукали, але так і не знайшли. Жодного сліду. Зрештою, її родина попросила оголосити її зниклою безвісти».
«І ти просто продовжив своє життя?» – запитала я.
«Що ж я мав робити?»
«Ні. Але ти мав би мені про неї розповісти. Я цього заслуговувала. І я заслуговую знати більше».
«Яка тобі користь від цього знання, Галино? Відчуття, що щось сталося, але ти не знаєш що саме? Ти хочеш жити з кимось, хто може бути…?»
Він замовк.
«Хто може бути ким?» – прошепотіла я.
Юра похитав головою.
«Я не знаю, що з нею сталося. Але іноді мені здається, що вона все ще тут. Ця кімната… Вона не для неї. Вона для мене. Щоб пам’ятати».
«А я? Невже я маю жити в тіні когось, кого не знаю?»
Він не відповів.
Я зібрала речі наступного дня. Мовчки. Я автоматично кидала речі у валізу, ніби хтось інший керував моїми рухами. Юра не намагався мене зупинити. Він сидів у кріслі у вітальні, схиливши голову, склавши руки між колінами. Він жодного разу не глянув на мене.
Я зупинилася біля дверей.
«Ти міг би сказати мені правду», – тихо сказала я. «У мене немає доказів, Юро. Але мені достатньо й того, що в мене немає твоєї історії. Неможливо жити з тим, хто залишає тебе з порожнечею замість слів».
Він пішов за мною на ґанок. Я побачила, як його тінь зупинилася у дверях, але він не зробив жодного кроку далі. Він був як цей будинок – старий, тихий, повний невисловлених слів і нез’ясованих таємниць.
Я йшла до автобусної зупинки, моя валіза тягнулася по гравію. Я востаннє глянула на вікна другого поверху. Мені здалося, що фіранки ледь помітно рухаються, хоча вітру не було. Можливо, це була лише ілюзія. Можливо, ні.
Я не хотіла знати всієї правди. Мені було достатньо того, що я ніколи не чула її від нього. Що він не намагався її розповісти. Що він волів сидіти серед привидів, аніж будувати щось живе, щось справжнє. І я… я не хотіла бути ще однією тінню в цьому будинку.
Мені не потрібно було знати все. Достатньо було того, що я могла це відчути – у тій кімнаті пахло чиїмось страхом.
Я досі іноді згадую той день, коли пішла з Юриного дому. Сільське життя, тиша вишневих садів – все це залишилося у минулому, немов недописана історія. Що сталось із Зіною? Чи справді вона зникла без сліду, чи Юра приховував ще щось? Ці питання й досі пульсують у моїй пам’яті, не даючи спокою.
Чи правильно я вчинила, залишивши його? Можливо, варто було залишитися і боротися за правду, спробувати розгадати цю таємницю до кінця? Але хіба можна жити з людиною, яка зачиняє своє минуле на замок, а разом із ним – і частину себе? Чи міг би наш шлюб вистояти на фундаменті недомовок і тіней?
Якою була б наша спільна історія, якби Юра з самого початку був відвертим? Чи змогла б я прийняти його минуле, якщо б знала всю правду? Чи є межа довірі, після якої відносини вже неможливо відновити? Ці питання залишаються відкритими для мене. А як думаєте ви? Чи варто було ризикувати заради невідомого минулого, чи краще оберігати власну душу від чужих таємниць?
