— Юлю, він не пропаде, він порядний чоловік, — запевнила мене мати, і я одразу відчула, що вона не просто втішає. Виявилося, поки я чекала чоловіка з його надуманих відряджень, усе наше сімейне коло знало, де він насправді пропадає
Надворі вже стояла глибока осінь. Холодний вітер гнав по сірому небу важкі хмари, обриваючи останнє золоте листя з дерев. У Юлі на душі було так само тривожно і пусто, як і навколо. Вона сиділа на кухні, обхопивши руками горнятко з чаєм, і бездумно дивилася у вікно на мокрий асфальт. Стрілка годинника вперто наближалася до одинадцятої вечора, а її чоловіка, Миколи, досі не було.
Вони одружилися лише рік тому. Весілля було гучним, з друзями та родичами, зі щирими побажаннями щастя. Юля почувалася найщасливішою жінкою у світі. Микола — статний, уважний, роботящий — здавався їй ідеалом. Вона була впевнена, що їхнє сімейне життя буде довгим і спокійним, наповненим любов’ю та взаєморозумінням. Але останні місяці принесли в їхній дім напругу і холод, які проникали в кожну кімнату.
Усе почалося приблизно пів року тому. Спочатку Микола затримувався на роботі — то терміновий проєкт, то непередбачена нарада. Потім почастішали його поїздки до іншого міста, нібито у відрядження. Юля розуміла, що робота буває різна, але його пояснення звучали все менш переконливо. Він став розсіяним, дратівливим, не бажав говорити про їхні спільні справи. На її запитання відповідав коротко і сухо, уникав її погляду.
— Юлю, я втомився. Давай не будемо зараз про це, — кидав він, відвертаючись.
Юля намагалася його підтримати, створити затишок, але відчувала, як між ними росте стіна. Одного вечора, коли він повернувся додому пізно і був дуже знервований, вона не витримала.
— Миколо, що відбувається? Ти від мене віддаляєшся. Я не впізнаю тебе, — голос її тремтів від образи та смутку.
Він зітхнув, немов вона його дуже втомила.
— Нічого не відбувається. У мене багато справ на роботі, велике навантаження. Ти забагато собі накручуєш.
— Забагато накручую? Ти пам’ятаєш, коли ми востаннє нормально спілкувалися? Коли разом снідали чи вечеряли?
— Ну, вибач, що я не можу бути завжди вдома! Я працюю, щоб у нас було майбутнє, — майже крикнув він і замкнувся у ванній кімнаті.
Юля тоді тихенько заплакала. Вона знала, що це не тільки робота. Її жіноче серце відчувало недобре, але вона гнала від себе підозри.
Минули тижні, ситуація не покращувалася. Микола став часто вимикати телефон або не брати слухавку, посилаючись на те, що був на зустрічі. Юля жила в постійній напрузі.
Одного разу, коли вона гортала фотографії в його старому ноутбуці, щоб знайти потрібний документ для нього, випадково натрапила на теку знімків, датованих ще до їхнього знайомства. Це були фотографії Миколи з іншою дівчиною. Світло-русява, усміхнена, вона виглядала щасливою поруч із її теперішнім чоловіком. Юля одразу ж відчула, що це була його колишня. Її звали Яна, і Микола якось мимохідь згадував про неї, сказавши, що їхні стосунки залишилися в минулому.
Юля тоді вирішила не питати, не влаштовувати сцен. Що в минулому, те в минулому. Але її підсвідомість запам’ятала це ім’я.
Тиждень тому Микола знову поїхав у своє загадкове відрядження. Юля несподівано захворіла і вирішила зателефонувати до своєї матері, Олени Петрівни, щоб трохи поплакатися і порадитися.
— Мамо, я просто не знаю, що робити. Він майже не буває вдома. Я підозрюю, що в нього є інша жінка, — схлипувала Юля в слухавку.
Мама, на диво, не стала її втішати, як зазвичай. Її голос був напруженим.
— Донечко, заспокойся. Що ти таке говориш?
— Я відчуваю! Він інший!
— А звідки ти знаєш, що він поїхав? Може, він справді на роботі?
— Я дзвонила в його офіс — його там немає. Сказали, що він у відпустці за свій рахунок, — відповіла Юля. Вона щойно отримала цю інформацію і була приголомшена.
Після невеликої паузи, Олена Петрівна почала говорити тихо і дуже обережно.
— Юлю, ти маєш проявити терпіння. Микола не пропаде. Він порядний чоловік.
— Звідки ти це знаєш? Ти щось приховуєш від мене? — Юлю охопив холод.
Мати замовкла.
— Скажи мені, мамо. Я маю знати! — благала Юля.
І тоді Олена Петрівна, зібравшись із духом, прошепотіла, що не хотіла засмучувати доньку, але вона давно знає цю жінку. Вона не раз бачила Миколу у місті, де той нібито був у відрядженні. Бачила його на вулиці, коли той був із Яною.
— Вони були разом. Я подумала, що це якась стара дружба, — виправдовувалася Олена Петрівна. — А потім мені одна знайома сказала, що бачила їх у тому ж місті, де ця Яна живе. Бачила, як Микола ночує в її квартирі.
— І ти мовчала? — прошепотіла Юля, відчуваючи, як земля йде з-під ніг.
— Я не хотіла руйнувати твій шлюб. Я думала, це скоро закінчиться.
— А батьки Миколи? Вони про це знають? — Юля знала, що Микола часто навідував своїх батьків, які живуть неподалік.
— Вони, звичайно, знають. Не хотіли тобі казати, щоб не засмучувати. Бояться, що ти підеш від їхнього сина, — промовила Олена Петрівна.
Ця розмова засмутила Юлю. Її мати і навіть батьки Миколи — усі знали. Усі приховували від неї цю гірку правду, даючи Миколі час на його таємне життя. Вона була в їхньому міцному сімейному колі — самотня у своєму невіданні.
Микола повернувся через три дні. Зайшов, як завжди, з награним виразом втоми на обличчі.
— Привіт. Я так скучив, — сказав він, намагаючись її поцілувати.
Юля відсахнулася. Вона мовчки подала йому вчорашній звіт про відпустки з його роботи.
— Що це? — його обличчя вмить сполотніло.
— Я дзвонила до твоєї мами. І вона мені все розповіла, — її голос був на диво спокійним, але внутрішня напруга розривала її на частини.
Микола опустив погляд.
— Юлю, я можу все пояснити.
— Не треба. Я не хочу нічого чути. Чому ти так зі мною вчинив? Чому всі знали і мовчали?
— Це… це була моя помилка, — прошепотів він. — Я розгубився, не знав, як тобі сказати. Яна… вона мене викликала на зустріч. Ми просто спілкувалися.
— Спілкувалися? У її квартирі? Цілими днями?
Микола мовчав.
— Ти обманув мене, Миколо. І моїх батьків, і своїх. Ти змусив мене жити у брехні, — її очі наповнилися сльозами.
Він підійшов до неї, намагаючись взяти її руку.
— Юлю, дай мені шанс. Я люблю тільки тебе. Я повернуся. Просто дай мені час усе владнати, — благав він.
— Вже пізно. Ти все зруйнував.
Юля швидко зібрала невелику сумку з речами і рушила до дверей. Микола стояв посеред кімнати, розгублений і пригнічений.
— Куди ти? Не йди! — його голос тепер був сповнений розпачу.
— Я мушу побути сама. Я не можу тут залишатися.
Вона пішла. Микола намагався наздогнати її, дзвонив, писав. Але Юля вперто не відповідала. Вона поїхала до подруги, де сподівалася знайти спокій і сили.
Минув тиждень. Микола залишався сам у їхній колись затишній квартирі. Його телефон розривався від дзвінків матері.
— Миколо, ти що накоїв? Юля пішла від тебе! Поверни її! — благала вона.
— Мамо, я не знаю, що робити. Вона не бере слухавку. Я її образив.
— Негайно їдь до неї! Вона тебе любить! Усі ми помиляємося!
Микола не знав, що робити. Він почувався винним, але водночас відчував, що не може жити без Яни. Стосунки з нею не були чимось новим для нього, вони почалися одразу після весілля. Це була звичка, прив’язаність, яка не давала йому спокою. Він розумів, що це була його слабкість.
Микола вийшов із дому, вирішивши поїхати до Яни. Він мав із нею поговорити, поставити крапку, щоб повернутися до Юлі.
Але минуло два дні. Юля повернулася додому, щоб забрати решту своїх речей. Квартира була порожня і холодна. Миколи не було. Вона зателефонувала його матері.
— Миколи немає? Він до тебе не приїжджав?
— Ні, донечко. Він поїхав кілька днів тому, сказав, що мусить усе владнати, — відповіла його мама.
Юля зрозуміла. Її чоловік поїхав до своєї колишньої. Знову.
Вона сиділа на кухні, де колись вони мріяли про майбутнє, і відчувала, як розбиваються її останні надії. Вона більше не плакала. Була лише порожнеча. Вона знала, що тепер їй доведеться жити далі, але без Миколи.
А Микола? Він знову у тому місті, знову з Яною, яка стала частиною його життя і від якої він не міг відмовитися. Він знову обрав своє минуле, а не спільне майбутнє з Юлею. І його батьки, всі знову знають, де він пропадає. І знову сподіваються, що він отямиться і повернеться. Але чи потрібно це Юлі?
Як ви гадаєте, чи має Юля дати Миколі ще один шанс, якщо знає, що її чоловік знову пропадає у колишньої? Чи варто їй, як порадила мати, проявити терпіння, чи її щастя важливіше?
Поставте свою вподобайку, якщо вважаєте, що Юля заслуговує на більше, і напишіть коментар, що ви думаєте про вчинок Миколи та його батьків. Це дуже важливо для нас, щоб знати вашу думку!
