З Андрієм Юля познайомилася, коли була молодою студенткою. Він теж тільки-но отримав диплом і намагався разом із другом відкрити власний бізнес.
Подруги відмовляли її від стосунків із ним, мовляв, молодий, бідний, не матимеш щастя з ним з ним, сидітимеш на порожній гречці й макаронах. Але Юля вірила в нього. Вийшла заміж, підтримувала в справах. Тільки з дітьми не склалося — завжди було не до того.
Минуло майже двадцять років. Вони побудували бізнес, звели будинок, об’їздили пів світу, накопичили грошей. Здавалося, сім’я щаслива, стосунки прекрасні. Але Юля все частіше ловила себе на думці, що їй чогось бракує.
Цього відчуття не могли заглушити ні подорожі, ні походи до салонів краси, ні дорогі покупки. Здавалося, вона не має повітря, згасає і не може вдихнути на повну чи розправити крила.
Юля намагалася поговорити з чоловіком, змінити щось у їхньому житті, але нічого не допомагало. Андрій, турботливий і добрий, не міг зрозуміти, чого їй не вистачає. Він усе більше працював, намагаючись заробити на все, про що тільки можна мріяти.
А потім з’явився він.
Самовпевнений, зухвалий, навіть дещо напористий. З першого дня його появи в офісі Юля знову відчула себе тією дівчиною, якою була багато років тому, збираючись на побачення.
Максим був одним із молодших співробітників у фірмі Андрія, але його амбіції вимагали стати першим у всьому. Роман із дружиною начальника він розглядав як плюс у житті. Він почав активно приділяти Юлі увагу, не даючи їй оговтатися чи задуматися над тим, що вона робить.
— Юліє, як чудово, що фірмою керує така жінка, як ви! — Максим засипав її компліментами, переконуючи, що весь бізнес тримається на ній. — Ви справжня муза! Без вас нічого цього не було б.
— Дякую, Максиме. Мені приємно це чути від вас: молодого спеціаліста, який уже так багато розуміє в житті.
— Не дивіться, що я молодий. Цифри в паспорті не мають значення! — сказав він, подивившись їй у очі. І Юля раптом зрозуміла, що й сама ще дуже молода. Що рано поставила на собі хрест.
Під впливом Максима вона перестала думати і сумніватися, занурившись із головою у вир почуттів і емоцій. Таємні зустрічі, поцілунки, побачення в його квартирі.
А потім про все дізнався чоловік.
Андрій не став влаштовувати сцен. Спокійно подав на розлучення, чесно поділив бізнес і відійшов убік. Юля тоді навіть раділа: вона все зробила правильно, якщо чоловік навіть не бореться за неї! Що за чоловік узагалі?
Минуло п’ять років.
За ці роки Максим повністю підпорядкував Юлю собі. Юля помічала, що її здоров’я стало погіршуватися, але молодий коханий не бажав цього бачити, розуміти чи жаліти старіючу Юлю.
Зрештою бізнес, який багато років безграмотно керувався Максимом, остаточно розвалився. Максим вирішив, що цей ресурс вичерпаний, і просто покинув Юлю, забравши все, що залишилося від колись успішного підприємства.
Юля залишилася біля розбитого корита, зовсім не готова до такого. Слідом за бізнесом посипалося здоров’я. Колектив звільнився, підприємство закрилося.
Одного дня Юля зрозуміла, що не може встати з ліжка. Їй було важко дихати, ноги стали ватяними, а в голові стукало. Дотягнувшись до телефону, вона набрала номер. Але це був не номер швидкої допомоги чи Максима, а Андрія, який мовчки відпустив її п’ять років тому.
Андрій примчав через десять хвилин. Мовчки підхопив її на руки і відвіз до спеціалістів. Потім, коли небезпека минула, забрав її додому й майже тиждень доглядав за нею, як за маленькою дівчинкою.
Андрій весь цей час мовчав, не дорікаючи, не висловлюючи злорадства. Він не казав: «Так тобі й треба» чи «Отримала те, що заслужила». Просто мовчки допомагав Юлі, доглядав її, готував їжу, підтримував, як тільки міг.
Через тиждень Юлі стало краще, і Андрій почав час від часу відлучатися, телефонувати по роботі. Юля чула його знайомий голос, що твердо роздавав указівки.
— Андрію, у тебе все добре? Справи йдуть у гору? Молодець! А я ось прогоріла. Відтяла в тебе шматок бізнесу, а впоратися не змогла! Скажи, чому ти дозволив мені це зробити? Чому не втримав? Чому не боровся? Ти ж знав, що я, дурепа, несуся в прірву!
— Знав, — тихо відповів Андрій. — Бачив, що ти не випливеш поруч із цим Максимом. Але ще я бачив, що й зі мною ти чахнути почала. А з ним розквітла. Тому вирішив не заважати тобі. Ти не дитина, сама все вирішила.
— Та яке «сама»? Голова не працювала! Я ж злилася на тебе, думала, що тобі байдуже. А ти тільки роботу любиш. І ти це довів!
— У мене ніколи не було нічого важливішого за тебе. Але ти обрала іншого, і я прийняв твій вибір. Тепер бачу, що тобі краще, і я радий. Але мені час іти. Справи чекають.
— Андрію, скажи. Тобі не було шкода мене відпускати? Може, ми даремно все це зруйнували?
— Не даремно, — Андрій глянув їй у вічі. — Ти пожила так, як давно хотіла. Так, не з тією людиною, але пожила. А мені час іти. Мій номер ти знаєш. Зателефонуй, якщо буде потрібно. Але назад не клич. Я не повернуся.
— Андрію, знаєш, мені сон часто сниться. Ніби я стою на краю обриву, а ти мене рятуєш. А мене це так злить, що хочеться бігти до краю!
— От бачиш. Навіть у снах я не зміг тебе вберегти. Значить, ти завжди цього хотіла.
— Може, почнемо все спочатку? Ми ж були такими щасливими стільки років! Я одна не зможу. У мене нічого не залишилося! — Юля заплакала, але її сльози не зворушили Андрія. Він зрозумів, що більше її не любить. Це почуття минуло.
— Ні. Обернути все назад ми вже не зможемо. Але ти зможеш усього досягти, якщо не будеш себе жаліти. Піднімайся, скидай старе пір’я й знову ставай тією, ким була. Якщо знадобиться допомога, можеш розраховувати на мене, але тільки як на друга.
Андрій пішов. Юля довго не могла оговтатися. Але, як і передбачав Андрій, зібрала себе по шматочках, почала працювати й знову підняла на ноги свій бізнес.
Вона більше не довіряла людям і не прагнула впускати чоловіків у своє життя. Але завжди знала, що в будь-який момент може розраховувати на єдиного чоловіка, який був із нею більшу частину її життя. На Андрія.
Щоправда, Юлі було неприємно бачити, що Андрій знову став щасливим. Він знайшов жінку, молодшу за Юлю, і одружився з нею.
— Андрію. Привіт… Я купила два квитки в театр. Може, сходимо разом? — Юля вирішила зателефонувати й запросити його до себе на Різдво. Їй здавалося, що вона ще може його повернути.
— Пробач, Юлю. Я не можу. У мене сім’я. Дружина при надії.
— О. У такому віці?! — у Юлі всередині все захололо.
— Їй тридцять три. Усе нормально.
— Так. Напевно. — Юлі стало так шкода себе, що хотілося завити.
— У тебе все добре? Я знаю, ти відкрила новий філіал.
— Так. Бізнес іде в гору. Машину нову купила.
— Чудово. Юлю, раз усе так добре, я тобі більше не потрібен. Я більше не буду допомагати тобі. Не телефонуй, будь ласка. Я не хочу мати жодного зв’язку з минулим. Моїй дружині це не подобається. Пробач. І прощавай.
У слухавці пролунав сигнал завершення розмови. Юля сповзла по стіні. Якою ж нерозумною вона була. Вона втратила все. І тепер уже не повернути.
Головна картинка ілюстративна.
