Емоції вже не витримують, навіть зараз руки тремтять.
– Привіти, – Сергій цілує її і допомагає роздягнутися, – ти вся холодна. Казав краще вдягайся, а ти «в офісі жарко», а зараз не жарко…
Який він турботливий. Якби він знав, як там в офісі мерзенно.
– Я просто йшла пішки – не далеко, тай хотілося прогулятися, бо ввесь час цим спертим повітрям дихаю, аж в носі пересихає.
– Я розігрів гречку і заварив чай, – звітує.
– Ти – найкращий чоловік в світі…
Справді – найкращий. Що робити? Що робити? Точно не треба його сюди вплутувати. Так.
– Як на роботі, – питає між іншим.
– Та, як завжди, щось переробляю, бо і те не так і се не так. На премію можу не розраховувати, – прощупує грунт.
– Це не вчасно. Мені знову затримають зарплату. Чим будемо платити за квартиру? – він геть сумний.
– Не переживай, поговоримо з власником. Ми ж завжди вчасно платили. Або знайдемо щось дешевше?
– Звичайно, – він сердиться на себе, але від цього не легше.
Як йому зараз сказати, що піде з роботи? Треба вже щось підшукувати, бо інакше знову сидіти на мівіні. Вона там точно не витримає. Як добре поруч з ним, обнятися і дивитися якесь фентезі, заснути і знати, що він сопітиме над вухом, але з обіймів не випустить.
Ранок не тішить, п’є каву і ретельно вдягається. Щось максимально закрите і невиразне. Тільки переступила за поріг і вже до начальника викликають:
– Юля, ти знову якийсь звіт не здала? Ми через тебе не отримаємо премії! Ти сюди працювати прийшла чи що? – їхня менеджер вся на нервах.
– Звичайно, працювати, – і тут пресують.
– Юліє Андріївно,- масна усмішка, – ви забули вчора здати звіт?
– Ні, я все залишила у вас на столі, – в горлі пересихає.
– Де саме? – підходь, Колобочку, мені на язичок.
– Ось тут, – Юля показує на зелену папку.
– О, добре, – бере папку так, щоб доторкнутися її руки.
Вона різко забирає руку. Він тільки усміхається. Йому просто весело з нею бавитися. Його це лише підштовхує:
– До речі, ви сьогодні допізна, бо у нас новий клієнт і треба на завтра вже підготувати вигідні для нас обох пропозиції, – наголошує на останніх словах.
– Добре.
Виходить. Йде до менеджера і каже, що все здала, просто шеф не побачив. Вже не може працювати, виходить на двір, палить, закашлюється і цим пояснює здивованим колегам сльози, що виступили. І не придерешся ж. Завжди цей півтон дозволеного.
Спочатку вона не розуміла, що це. Так. Трактувала, як манеру спілкування. У всіх свої прибабахи. А потім почала виокремлювати в його тоні ці нотки, коли наодинці. Таке ненав’язливе, невинне, звичайне, але тон. Що страшного в реченні: «Ви сьогодні до восьмої – треба розробити концепцію для клієнта». Але погляд довгий, голос тягучий, лінивий. Потім ішли випадкові епізоди: то заблизько стане і читає з-за спини, то при обніме біля ліфта, типу «заходь обережно», то поставить руку і так здивовано «ой, переплутав з бильцем, вибач».
Вирішила перестати фарбуватися, ніякого невідповідного одягу. Як тобі таке? Викликав:
– Юліє Андріївно, я розумію ваші експерименти з зовнішністю, – акценти на потрібних словах, – Але ви працюєте з клієнтами, а вони бояться, що ви нездужаєте. Ви розумієте мене?
– Так.
Вона могла б пожалітися Сергієві, але він тільки розсердиться. Скаже, що сама винна, що дала привід. Він такий ревнивий. Або скаже, що все видумала, бо ці напівтони в її інтерпретації, в її голові. Колеги не можуть дочекатися, коли її звільнять. Скажуть, що була некомпетентна і лиш завдяки шефові трималася на роботі і всім паскудила з преміями…
Сьогодні всі проти неї. З усіх сторін заганяють її в пастку.
Автор: Ксеня Ропота.
Фото – ілюстративне(pexels).