— Єво, не будь егоїсткою! Ми ж не чужі люди, а одна сім’я. Подумаєш, викинула твої баночки з ванної — у мене там мої мазі стоятимуть, мені здоров’я важливіше за твою красу! Матюша сказав, що ви й на підлозі поспите, а нам із батьком диван потрібен, ми люди літні, нам повага належить! — Тетяна Павлівна, майстер безпардонного самозаселення.
Єва прокинулася від ледь чутного шелесту кавомашини та знайомого, затишного аромату свіжозмеленої арабіки, що повільно просочувався крізь щілину в дверях спальні. Сонячне проміння київського ранку м’яко лягало на паркет їхньої орендованої однокімнатної квартири на Оболоні. Це було їхнє маленьке королівство — затишне, наповнене світлом і планами на майбутнє.
Матвій уже сидів на кухні. Він виглядав зосередженим, гортаючи стрічку новин у телефоні та час від часу роблячи ковток зі свого улюбленого великого горнятка з написом «Найкращий програміст». Другий рік їхнього спільного життя здавався ідилією. Вони обидва міцно стояли на ногах. Єва працювала провідним менеджером у великій торговельній компанії, її зарплата у 35 тисяч гривень дозволяла почуватися впевнено. Матвій, талановитий розробник у банківській сфері, приносив додому 60 тисяч. Оренда квартири за 17 тисяч зовсім не обтяжувала бюджет, залишаючи простір для подорожей, відкладання на власне житло та маленьких радощів.
— Доброго ранку, коханий, — Єва підійшла ззаду, обняла чоловіка за плечі та ніжно поцілувала.
— Привіт, сонечко, — Матвій усміхнувся, відкладаючи телефон. — Кава готова. До речі, мама вчора дзвонила. Каже, що вони з батьком хочуть сьогодні заїхати після обіду. Мають якусь «грандіозну новину».
Єва ледь помітно зітхнула, наливаючи собі кави. Тетяна Павлівна, її свекруха, була жінкою специфічною — енергійний вихор, який завжди знав, як «правильно» жити всім навколо. Вона часто навідувалася до них із домашніми пирогами, які обов’язково супроводжувалися лекціями про економію чи плани на майбутнє Матвія. Сергій Михайлович, навпаки, був людиною тихою, він мовчки супроводжував дружину, виконуючи роль водія та мовчазного слухача.
— Сподіваюся, новина не про те, що вона вирішила переклеїти нам шпалери в коридорі, — пожартувала Єва, хоча десь у глибині душі ворухнулося передчуття чогось серйознішого.
Близько другої години дня двері квартири відчинилися, і в передпокій влетіла Тетяна Павлівна, пахнучи парфумами та свіжою здобою. За нею, навантажений пакетами, покірно дріботів Сергій Михайлович.
— Єво, Матвійку, сідайте швидше! — вигукнула свекруха, навіть не знявши до кінця плащ. — У нас таке рішення! Ви просто впадете!
Вони перейшли на кухню. Тетяна Павлівна врочисто розставила на столі булочки з маком, наче це були печатки на доленосному документі, і сіла навпроти молодих.
— Ми з батьком вирішили: продаємо нашу трикімнатну квартиру на Позняках! — випалила вона. Матвій мало не впустив горнятко.
— Мамо, ви що? Це ж ваша єдина квартира. Навіщо?
— Ой, синку, ви ж молоді, не розумієте! — Тетяна Павлівна очі горіли нездоровим азартом. — Ми будемо будувати дім! Справжній маєток під Києвом. У Гостомелі пригледіли ділянку — шість соток, ліс поруч, тиша. Продамо квартиру, купимо ділянку і зведемо двоповерховий котедж з панорамними вікнами та банею.
Єва відчула, як у горлі пересохло. Вона як менеджер звикла працювати з цифрами та ризиками.
— Тетяно Павлівно, почекайте, — обережно почала вона. — Будівництво зараз — це чорна діра. Матеріали подорожчали, логістика складна. Ви впевнені, що вам вистачить на великий дім «під ключ»?
— Єво, не будь такою песимісткою! — свекруха невдоволено підібрала губи. — У нас уже є знайомий виконроб, Петро Іванович. Він порахував: за вісім місяців заїдемо. Сергій Михайлович допоможе, десь самі підмажемо. Зате буде родове гніздо! Олі, сестрі твоїй, Матвію, теж куток буде, поки вона вчиться.
— А де ви житимете, поки йде будівництво? — запитав Матвій, дивлячись на батька, який лише мовчки вивчав візерунок на булочці. — Орендуємо щось на околиці, потерпимо рік. Зате потім — свобода!
Єва намагалася достукатися до здорового глузду чоловіка. Вона знала, що Тетяна Павлівна вміє малювати повітряні замки, але Матвій завжди був раціональним. Проте сьогодні він дивився на матір із якоюсь дивною надією.
— Ну, якщо ви все прорахували… — невпевнено промовив він. — Це звучить круто. Свій дім — це мрія.
— Матвію, — тихо сказала Єва під столом, стискаючи його руку. — Це авантюра. Продати все майно заради фундаменту в полі… Але її ніхто не чув. Тетяна Павлівна вже розкладала креслення, намальовані від руки на звороті якогось рекламного буклета.
Протягом наступного місяця події розвивалися стрімко. Тетяна Павлівна була нестримна. Квартиру на Позняках продали першому ж покупцеві, трохи знизивши ціну для швидкості. Гроші — величезна купа пачок — лягли на банківський рахунок. Свекруха щодня дзвонила Матвію, захлинаючись від захвату: «Купили бетонозмішувач!», «Привезли першу партію газоблоку!», «Викопали септик!».
Єва спостерігала за цим збоку. Вона бачила, як Матвій дедалі більше втягується в цю історію. Він почав вивчати форуми будівельників, давати поради, а іноді й підкидати гроші «на дрібниці», бо Тетяна Павлівна раптово виявила, що паркан коштує втричі дорожче, ніж вона думала.
Батьки Матвія разом із Ольгою, молодшою сестрою-студенткою, орендували двокімнатну квартиру в Ірпені. Це з’їдало частину бюджету, але вони вірили, що це лише на кілька місяців.
Проблеми почалися на четвертий місяць. Виконроб Петро Іванович, той самий «перевірений знайомий», раптом заявив, що ціна на арматуру злетіла, і потрібно терміново доплатити, інакше будівництво зупиниться. Тетяна Павлівна зняла гроші з «недоторканного запасу». Потім з’ясувалося, що грунтові води високо, але будувати можна, тільки потрібна складна дренажна система. Ще потягли витрати.
— Єво, — виправдався Матвій під час чергової вечері, — мамі важко. Я допоміг їм трохи. Всього п’ятдесят тисяч гривень дав. Це ж батьки.
— Матвію, ми збирали ці гроші на наш внесок за квартиру, — Єва намагалася не кричати. — Твоя мама вчинила нерозсудливо, і тепер наш бюджет починає тріщати. — Ти просто не любиш мою родину, — відрізав Матвій. — Вони будують майбутнє для всіх нас.
Це була перша серйозна сварка. Єва зрозуміла, що в цій грі вона — лише спостерігач, чиє завдання — не заважати «великому будівництву».
Минуло вісім місяців. Замість врочистого відкриття маєтку, батьки Матвія мали недобудовану коробку без вікон, дах, який почав протікати після першої ж зливи, і порожні банківські рахунки. Петро Іванович якось раптово пішов у запій, прихопивши з собою частину грошей на «внутрішні роботи», і перестав відповідати на дзвінки.
Тетяна Павлівна з енергійної жінки перетворилася на знервовану фурію. Вона постійно плакала в слухавку, звинувачуючи у всьому «клятих шахраїв» та «несправедливий світ». Гроші на оренду квартири в Ірпені закінчилися. Господар попросив їх звільнити приміщення за тиждень, бо вони заборгували за два місяці.
Єва відчувала, що шторм наближається. Вона бачила, як Матвій став похмурим, як він уникає розмов про батьків.
— Що вони будуть робити? — запитала вона одного вечора.
— Не знаю, Єво. Щось придумають. Може, Сергій Михайлович візьме кредит…
Але Сергію Михайловичу з його мінімальною зарплатою кредит на добудову дому ніхто не давав.
Одного вівторка, коли Єва працювала з дому (був період звітності, і вона не відривалася від монітора), у двері пролунав довгий, вимогливий дзвінок. Матвій був в офісі.
Єва відчинила двері й заціпеніла. У загальному коридорі стояла Тетяна Павлівна з величезною валізою та кількома картатими сумками. За нею стояв Сергій Михайлович, обвішаний пакетами так, що його самого майже не було видно. Замикала процесію Ольга, яка тримала в руках переноску з котом і рюкзак.
— Євочко, сонечко, пускай швидше! — свекруха впевнено відштовхнула невістку плечем і пройшла в передпокій. — У нас форс-мажор! Нас виселили. Але нічого, ми вирішили: поки добудуємо перший поверх у Гостомелі, поживемо у вас. Матвій сказав, що ви не будете проти.
— Що? — Єва відчула, як у неї затремтіли руки. — Матвій сказав? Коли? — Вчора ввечері ми з ним зідзвонилися. Він сказав: «Мамо, сім’я — це головне, приїжджайте».
Єва кинулася до телефону.
— Матвію! Ти чому мені не сказав? Твої батьки і сестра зараз у нас у передпокої з усіма речами!
— Єво, ну… — голос Матвія був тихим і винуватим. — Я хотів сказати ввечері, особисто. Вони на вулиці опинилися. Ти б змогла викинути батьків на асфальт? Це всього на пару тижнів, поки ми щось придумаємо.
— На пару тижнів п’ятеро людей в однокімнатній квартирі?! — вигукнула вона. — Матвію, ти розумієш, що це неможливо? — Потерпи, будь ласка. Я скоро буду.
Тетяна Павлівна тим часом уже розгортала свою «експансію». — Так, Сергію, коробки став у куток під стіл. Олю, кота випускай на балкон, тільки зачини скло. Єво, я бачу, у вас у шафі повно непотребу, — свекруха без жодного сорому відчинила двері вбудованої шафи в кімнаті. — Я зараз звільню пару полиць для наших речей, а твої плаття ми поки що складемо в пакети в диван.
Те, що Матвій називав «пару тижнів», перетворилося на нескінченний кошмар. Однокімнатна квартира площею 40 квадратних метрів стала схожа на вагон поїзда плацкартного типу в пік сезону.
Єва і Матвій тепер спали на надувному матраці в кутку кухні, бо єдиний диван у кімнаті віддали батькам — «людям літнім, із хворими спинами». Ольга влаштувалася на розкладному кріслі поруч із телевізором.
Кожен ранок починався з черги у ванну. Тетяна Павлівна милася по сорок хвилин, ігноруючи те, що Єві потрібно було збиратися на роботу. Сніданок став тортурами: свекруха вважала за потрібне готувати на всіх величезні каструлі каші чи засмажки, запах якої просочував увесь одяг Єви.
— Єво, навіщо ти купуєш цей дорогий сир? — повчала Тетяна Павлівна, перебираючи продукти в холодильнику. — Ми тепер маємо економити кожну копійку, щоб дім добудувати. Я от купила «продукт сирний», він такий самий, зате втричі дешевший.
На роботі Єва стала розсіяною. Вона боялася повертатися додому. Одного вечора вона застала Ольгу за своїм ноутбуком.
— Що ти робиш? — вигукнула Єва. — Це мій робочий комп’ютер, там важливі файли! — Та я просто серіал хотіла глянути, — ліниво відповіла зовиця. — У вас вай-фай швидший, ніж на моєму телефоні. Не будь такою нервовою, нічого з твоїм залізом не станеться.
Матвій намагався бути «миротворцем», але це виглядало жалюгідно.
— Єво, ну потерпи. Мама просто хоче допомогти. Вона вчора випрала твої білі блузки.
— Вона випрала їх разом зі своїм червоним халатом! — кричала Єва в туалеті (це було єдине місце, де можна було зачинитися). — Вони тепер рожеві! Вони зіпсовані!
Минув місяць. Будівництво в Гостомелі так і не зрушило з мертвої точки, бо всі вільні гроші сім’ї йшли на їжу та дрібні борги Тетяни Павлівни. Матвій почав брати підробітки, він виглядав виснаженим, але продовжував твердити, що він «мужик і має тягнути родину».
Переломний момент стався в суботу. Єва повернулася після зустрічі з подругою (вона дедалі частіше тікала з дому під будь-яким приводом). Зайшовши у ванну, вона побачила порожні полиці над раковиною. Її дорога косметика, корейські сироватки, парфуми, які вона купувала собі на день народження — все зникло.
— Тетяно Павлівно, де мої речі з ванної? — голос Єви був підозріло спокійним. Свекруха, що сиділа на дивані перед телевізором, навіть не повернула голови.
— Ой, Євочко, я там лад наводила. Скільки можна тримати ці баночки? Вони тільки пил збирають. Я їх у коробку склала і в під’їзд винесла, на підвіконня. Може, комусь із сусідок треба. А на звільнене місце я поставила мазі Сергія від радикуліту та свої настоянки. Нам здоров’я важливіше за твою красу.
Єва вибігла в під’їзд. На підвіконні була порожня коробка. Все розібрали. Її особисті речі, її маленька зона комфорту була знищена з одного поруху руки свекрухи.
Вона повернулася в квартиру. Матвій саме зайшов із магазину з пакетом дешевої картоплі.
— Матвію, твоя мати викинула мою косметику. Всю.
— Мамо, навіщо? — слабко запитав Матвій.
— Та я ж як краще хотіла! — вибухнула Тетяна Павлівна. — Вона в нас як королева живе, а ми тут у тісноті! Замість того, щоб подякувати, що я пил протерла, вона претензії виставляє! Матвійку, ти подивися, яку змію ти в дім привів!
Матвій зітхнув і підійшов до Єви.
— Кохана, ну… це ж просто банки. Я куплю тобі нові. Колись. Давай не будемо сваритися, мамі й так важко, у неї вчора тиск стрибав.
Єва подивилася на нього так, ніби бачила вперше. Перед нею стояв не успішний програміст, не її опора, а маленький хлопчик, який боїться розгнівати матусю. У неї в голові щось клацнуло. Вона зрозуміла: якщо вона зараз не зупинить це, її життя закінчиться тут, на цьому надувному матраці біля плити.
Єва розвернулася, зайшла в кімнату і почала хапати сумки свекрухи. — Що ти робиш? — закричала Тетяна Павлівна, схоплюючись із дивана.
— Виїжджайте. Зараз же.
— Ти з глузду з’їхала? — вискнула Ольга. — Куди ми підемо? На ніч дивлячись?
— Мені байдуже. В готель, на вокзал, у свій недобудований рай у Гостомелі — мені все одно! — Єва шпурляла речі в сумки з неймовірною швидкістю. — Це моя квартира! Я плачу за неї половину грошей! Ви зруйнували мій дім, ви зіпсували мої речі, ви вижили мене з мого ліжка! Досить!
Сергій Михайлович мовчки почав збирати пакети. Він, здавалося, давно чекав на цей фінал. — Матвійку, зроби щось! — репетувала свекруха. — Вона нас виганяє! Вона твою матір на вулицю викидає!
Матвій став між Євою та сумками.
— Єво, припини це негайно. Це мої батьки. Якщо вони підуть — я піду з ними. Єва зупинилася і подивилася йому прямо в очі.
— Йди.
В кімнаті на мить запала мертва тиша. — Що? — перепитав Матвій.
— Я сказала: йди. Прямо зараз. Бери свою родину, свою маму з її настоянками, свою сестру з моїм ноутбуком і йдіть. Я не хочу більше бачити нікого з вас. Ти вибрав їх, Матвію. Ти щодня вибирав їх, наступаючи мені на горло. Тепер живи з цим вибором.
Вона почала виставляти сумки за двері в загальний коридор. Тетяна Павлівна сипала прокльонами, обзиваючи Єву «бездушною істотою» та «повією», яка заманила її сина. Ольга плакала від образи, а кота запхали в переноску так швидко, що він обурено занявчав на весь під’їзд.
Матвій стояв посеред розгромленої квартири.
— Єво, ти пошкодуєш про це. Кому ти будеш потрібна така істеричка?
— Я буду потрібна самій собі, Матвію. А це набагато більше, ніж я мала з тобою останній місяць.
Вона виштовхнула його останню сумку і зачинила двері. Повернула замок на всі три оберти. Потім притулилася спиною до дверей і сповзла на підлогу.
Ззовні ще хвилин п’ятнадцять було чути шум, крики Тетяни Павлівни про те, що вона «цього так не залишить», і глухий голос Матвія, який намагався кудись зателефонувати. Потім кроки стихли. Ліфт поїхав униз.
Стало тихо. Вперше за довгий час у квартирі пахло тільки кавою та спокоєм.
Наступного ранку Єва прокинулася у своєму ліжку. Диван був порожнім, на підлозі не було надувного матраца. Вона пішла на кухню, викинула в смітник «сирний продукт» та дешеву картоплю.
Матвій дзвонив. Багато разів. Писав повідомлення: «Єво, ми в готелі, це дуже дорого. Мамі погано. Давай поговоримо як дорослі люди». «Я не можу повірити, що ти так вчинила. Ми ж планували майбутнє». «Я заберу решту речей завтра. Сподіваюся, ти задоволена своїм егоїзмом».
Єва не відповідала. Вона просто заблокувала його номер. Через тиждень вона подала на розлучення. Це було легко, бо дітей і спільного майна в них не було — все «спільне» Матвій уже встиг вкласти в бетонні стіни в Гостомелі.
Вона змінила замок. Знайшла нову роботу з ще вищою зарплатою — їй потрібен був виклик, щоб не думати про порожнечу в душі. Завела кота, про якого завжди мріяла, але Матвій казав, що «мамі не подобається запах тварин».
Єва сиділа на літній терасі кафе на Подолі, насолоджуючись келихом прохолодного білого вина. Вона виглядала чудово — спокійна, впевнена жінка.
Раптом вона побачила знайому постать. Матвій проходив повз. Він дуже змінився: схуд, зсутулився, одягнений у стару футболку, яку Єва хотіла викинути ще три роки тому. Він помітив її і зупинився.
— Привіт, Єво, — він підійшов до столика.
— Привіт, Матвію. Як справи?
— Та… — він махнув рукою. — Живемо в Гостомелі. Вдалося добудувати одну кімнату на першому поверсі. Там холодно, опалення так і не провели нормально. Мама весь час хворіє. Ольга кинула університет, пішла працювати касиром, бо грошей не вистачає.
Єва мовчала. Вона не відчувала зловтіхи, тільки легкий сум за людиною, якою він міг би стати.
— Я часто думаю… — почав Матвій, дивлячись у бік. — Може, якби ти тоді була трохи терплячішою, ми б зараз разом там жили…
— Ні, Матвію, — м’яко перебила його Єва. — Якби я була терплячішою, я б зараз разом із вами кашляла в тій неопалюваній кімнаті і слухала, як твоя мама викидає мій обід, бо він «занадто дорогий». Я вибрала себе. І це було найкраще рішення в моєму житті.
Матвій нічого не відповів. Він лише кивнув і пішов далі — туди, де його чекала Тетяна Павлівна з черговим списком того, що він «зобов’язаний» зробити.
Єва розрахувалася і пішла до своєї машини. Попереду був вечір, наповнений тишею, яку вона навчилася цінувати понад усе на світі. Вона знала: дім — це не стіни з панорамними вікнами. Дім — це там, де поважають твої кордони і цінують твою душу. А її дім тепер був у повній безпеці.
